— От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора.
— Для чого?
— Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день.
— Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович.
— Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки.
— Але ж це… обман.
— Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки.
— Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати.
— Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю.
Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості
Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину.
Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання.
Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова:
— Ви в якому полку служили?
Чарушников запихкав.
— Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах.
— Ви дворянин?
— Так. Був.
— Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага!
Остап одігнав Полесова від Нікеші і Владі і з неудаваною суворістю спитав:
— У якому полку служили? Доведеться послужити вітчизні. Ви дворяни? Дуже добре. Захід нам допоможе. Будьте мужні. Повна таємниця вкладів, тобто організації. Увага.
Остапа несло. Справа начебто налагоджувалася. Відрекомендований Оленою Станіславівною власникові «Швидкоупаку» Остап одвів його набік, запропонував йому бути мужнім, поцікавився, в якому полку він служив, і обіцяв допомогу з-за кордону та повну таємницю організації. Першим почуттям власника «Швидкоупаку» було бажання якомога скорше втекти із змовницької квартири. Він вважав свою фірму за надто солідну, щоб встрявати в рисковану справу. Але, оглянувши зграбну фігуру Остапа, він завагався і почав міркувати: «А що як!.. А втім, все залежить від того, під яким соусом все це буде подано».
Дружня бесіда за чайним столом пожвавішала. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини.
Останнім прийшов громадянин Кислярський, який, не бувши дворянином і не бувши ніколи в гвардійських полках, перекинувшись словом з Остапом, одразу з'ясував становище.
— Будьте мужні, — сказав Остап повчально.
Кислярський пообіцяв.
— Ви, як представник приватного капіталу, не можете лишитись глухим до стогону вітчизни.
Кислярський співчутливо засумував.
— Ви знаєте, хто це сидить? — запитав Остап, показуючи на Іполита Матвійовича.
— Звісно, — відказав Кислярський, — це пан Вороб'янінов.
— Це, — сказав Остап, — гігант мислі, батько російської демократії, особа, близька до імператора.
«У кращому разі, два роки з суворою ізоляцією, — подумав Кислярський, починаючи тремтіти. — Навіщо я сюди прийшов?»
— Таємний Союз меча і рала! — лиховісно прошепотів Остап.
«Десять років», — пронизала Кислярського думка.
— А втім, ви можете піти геть, але у нас, попереджаю, довгі руки!
«Я тобі покажу, сучий сину, — подумав Остап. — Менше, ніж за сто карбованців, я тебе не випущу».
Кислярський став мармуровим. Іще сьогодні він так смачно і спокійно обідав, їв курячі пупочки, бульйон з горішками і нічого не знав про страшний Союз меча і рала. Він залишився: «довгі руки» справили на нього невигідне враження.
— Громадяни! — сказав Остап, відкриваючи засідання. — Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не говоритиму вам про мету наших зборів — вона вам відома. Мета свята. Звідусюди ми чуємо стогони. З усіх усюд нашої неосяжної країни волають про допомогу. Ми повинні простягти руку помочі, і ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб із маслом, інші живуть з відходного промислу і їдять бутерброди з ікрою. І ті, і ті сплять у своїх постелях і вкриваються теплими ковдрами. Тільки маленькі діти, безпритульні діти, тиняються без догляду. Ці квіти вулиці, або, як кажуть пролетарі розумової праці, квіти на асфальті, заслуговують на кращу долю. Ми, панове присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, панове присяжні засідателі, їм допоможемо.
Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття.
Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця.
«Які діти? — подумав він. — Чому діти?»
Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки.
Олена Станіславівна зажурилася.
Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа.
Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений.
«Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край».
Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки.
Кислярський був на сьомому небі.
«Золота голова», — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора.
— Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте?
Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку.
— Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження.
Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа.
— Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича.
Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців.
— Кращим часом дам більше! — заявив він.
— Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується.
Вісім карбованців дали Нікеша з Владею.
— Мало, молоді люди.
Молоді люди зашарілись.
Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят.
— Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво?
Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний:
— У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.
Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.
— Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.
Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.
Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.
— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.
Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.
— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.
Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.
Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.
— Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»!
— Це можна, — сказав візник.
Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.
— Що таке? Закрито?
— З нагоди Першого травня.
— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?
Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.
— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.
— Не знаю.
— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.
Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.
— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.
— Ну, і катай!
Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.
Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.
Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.
— Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!
Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.
Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди-кавуни, ніс — обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер.
Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати «гірко».
Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові:
— То ви не баріться. Вони там.
— Ви — грошолюб, — відповів п'яний Остап, — чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч.
Іполит Матвійович побажав і попрямував до «Сорбонни» хвилюватись.
О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього.
— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов.
— Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі.
Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця.
— Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу.
Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла.
— Ви двері замкнули? — запитав Остап.
Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках.
— Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш.
Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування.
— Готово, — сказав Остап тихо.
Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця.
— Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну?
— Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс…
Він ретельно порився в стільці і закінчив:
— І цей шанс поки що не наш.
Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця.
Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий.
— Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті.
— Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам.
Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко.
Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки.
— Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей — це вам не вдова: там куди важче буде!
Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда.
Їхати довелося через все місто візником.
На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!»
До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою.
Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна.
Вагони пролітали над Гусищем.
Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс.
— Дивіться, дивіться! — крикнув він. — Швидше! Альхен, с-сучий син!..
Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці.
Сонце пробилось крізь хмари. Сяяли хрести церков.
Остап, регочучи, виставив погруддя з вікна і гаркнув:
— Пашко! На товкучку їдеш?
Паша Емільович підвів голову, але угледів тільки буфери останнього вагона і ще дужче запрацював ногами.
— Бачили? — радісно запитав Остап. — Краса! От працюють люди!
Остап поляскав засмученого Вороб'янінова по спині.
— Нічого, папашо! Не журіться! Засідання триває далі. Завтра ввечері ми в Москві!
Частина друга
У Москві
Розділ XV
Серед океану стільців
Статистика знає все.
З точністю підраховано кількість орної землі в СРСР з поділом на чорнозем, суглинок і ліс. Усіх громадян обох статей записано в акуратні грубі книги, так добре відомі Іполитові Матвійовичу Вороб'янінову — книги загсів. Відомо, скільки якого харчу з'їдає за один рік пересічний громадянин республіки. Відомо, скільки цей пересічний громадянин випиває пересічно горілки, з приблизним реєстром споживаної закуски. Відомо, скільки в країні мисливців, балерин, револьверних верстатів, собак усіх порід, велосипедів, пам'ятників, дівчат, маяків і швейних машинок.
Яка безодня життя, повного запалу, пристрастей і думки, дивиться на нас із статистичних таблиць!