— Я тут ніколи не була. Тут дуже приємно.
— Та-ак, — протяг Іполит Матвійович, підраховуючи вартість замовленого.
«Нічого, — думав він, — вип'ю горілки — розгуляюсь. А то, справді, ніяково якось».
Але коли випив горілки і закусив огірком, то не розгулявся, а спохмурнів ще дужче. Ліза не пила. Вимушеність не зникла. А тут іще до столика підійшов чоловік і, ласкаво поглядаючи на Лізу, запропонував купити квітів.
Іполит Матвійович удав, ніби він не бачить усатого квіткаря, але той не відходив. Говорити при ньому компліменти було аж ніяк не можна.
На якийсь час виручила концертна програма. На естраду вийшов дебелий мужчина у візитці і лакових туфлях.
— Ну, от ми знов зустрілися з вами, — розв'язно сказав він у публіку. — Наступним номером нашої концертної програми виступить всесвітня виконавиця російських народних пісень, широко відома в Мар'їній Рощі, Варвара Іванівна Годлевська. Варваро Іванівно! Будь ласка!
Іполит Матвійович пив горілку і мовчав. А що Ліза не пила і весь час поривалася додому, треба було поспішати, щоб випити весь графин.
Коли на сцену на зміну співачці, відомій у Мар'їній Рощі, вийшов куплетист у рубчастій оксамитній толстовці і заспівав:
Іполит Матвійович уже добре-таки захмелів і, разом з усіма відвідувачами зразкової їдальні, яких він ще півгодини тому мав за грубіянів і скнарих радянських бандитів, заляскав у такт долонями і почав підспівувати:
Він часто зривався на ноги і, не пробачившись, прямував до вбиральні. Сусідні столики вже називали його дядею і принаджували до себе на кухоль пива. Але він не йшов. Він став раптом гордий і підозріливий. Ліза рішуче встала з-за столу:
— Я піду. А ви залишайтесь. Я сама дійду.
— Ні, як же так? Як дворянин, не можу допустити! Сеньйор! Рахунок! Ха-ми!..
На рахунок Іполит Матвійович дивився довго, похитуючись на стільці…
— Дев'ять карбованців двадцять копійок? — бурмотів він. — Може, вам ще дати ключ од квартири, де гроші лежать?
Кінчилося тим, що Іполита Матвійовича звели вниз, обережно взявши під руки. Ліза не могла втекти, бо номерок від гардероба був у великосвітського лева.
У першому ж провулку Іполит Матвійович навалився на Лізу плечем і почав хапати її руками. Ліза мовчки одбивалась.
— Слухайте! — говорила вона. — Слухайте! Слухайте!
— Поїдьмо в номери! — переконував Вороб'янінов.
Ліза ледве звільнилась і, не примірявшись, ударила покорителя жінок кулачком у ніс. Одразу ж упало пенсне із золотою дужкою і, потрапивши під квадратний носок баронських чобіт, розкрошилося з хруском.
Ліза, захлинаючись од сліз, побігла Срібним провулком до себе додому.
Засліплений Іполит Матвійович дрібно потрюхикав у протилежний бік з криком:
— Держи злодія!
Потім він довго плакав і, ще плачучи, купив у бабусі всі її бублики разом з кошиком. Він вийшов на Смоленський ринок, порожній і темний, і довго походжав там то туди, то сюди, розкидаючи бублики, як сіяч кидає зерно. При цьому він немузикально кричав:
Потім Іполит Матвійович подружив з козир-візником, розкрив перед ним усю душу і плутано розповів про діаманти.
— Веселий ви, пане! — вигукнув візник.
Іполит Матвійович справді розвеселився. Як видно, його веселощі мали до певної міри недозволений характер, бо годині об одинадцятій ранку він прокинувся у відділенні міліції. З двохсот карбованців, якими він так ганебно почав ніч насолоди й утіх, при ньому залишилось тільки дванадцять.
Йому здавалося, що він умирає. Болів поперек, нила печінка, а на голову, він почував, йому наділи свинцевий казанок. Але найжахливіше було те, що він зовсім не пам'ятав, де і як він міг витратити такі великі гроші. По дорозі додому довелось зайти до оптика і вставити в оправу пенсне нові скельця.
Довго, здивовано розглядав Остап змордовану постать Іполита Матвійовича, але нічого не сказав. Він був холодний і готовий до боротьби.
Розділ XXI
Екзекуція
Аукціонний торг розпочинався о п'ятій годині. Оглядати речі дозволялося громадянам з четвертої. Друзі прибули о третій і цілу годину розглядали машинобудівну виставку, що містилася тут же поряд.
— Схоже на те, — сказав Остап, — що уже завтра ми зможемо, коли захочемо, купити цей паровозик. Шкода, що ціни не прописано. Приємно все-таки мати власний паровоз.
Іполит Матвійович нудився. Тільки стільці могли його потішити.
Од них він одійшов тільки тоді, коли на кафедру піднявся аукціоніст в картатих штанах «століття» і бороді, що падала на толстовку російського коверкоту.
Концесіонери сіли на місця в четвертім ряду праворуч. Іполит Матвійович почав дуже хвилюватись. Йому здавалось, що стільці продаватимуть зараз же. Але вони стояли сорок третім номером, і в продаж пішов спочатку звичайний аукціонний дріб'язок і непотріб: розрізнені гербові сервізи, соусник, срібний підсклянник, пейзаж художника Петуніна, бісерний ридикюль, зовсім новий пальник від примуса, бюстик Наполеона, полотняні бюстгальтери, гобелен «Мисливець стріляє диких качок» та інші дурниці.
Доводилося терпіти і ждати. Ждати було дуже, важко: всі стільці перед очима; мета була близька, її можна було дістати рукою.
«А великий тут знявся б шухер, — подумав Остап, оглядаючи аукціонну публіку, — коли б довідались, який огірочок будуть сьогодні продавати в образі цих стільців».
— Фігура «Правосуддя»! — проголосив аукціоніст. — Бронзова. Зовсім ціла. П'ять карбованців. Хто більше? Шість з половиною, праворуч, в кінці — сім. Вісім карбованців, в першім ряду, прямо. Другий раз, вісім карбованців, прямо. Третій раз, в першім ряду, прямо.
До громадянина з першого ряду одразу ж помчала панночка з квитанцією на одержання грошей.
Стукав молоточок аукціоніста. Продавались попільнички з палацу, скло баккара, пудрениця фарфорова.
Час тягся до болю повільно.
— Бронзовий бюстик Олександра Третього. Може правити за прес-пап'є. Більше, здається, ні на що не придатний. Іде із запропонованої ціни бюстик Олександра Третього.
Серед публіки засміялись.
— Купіть, предводителю, — ущипливо кинув Остап, — ви, здається, любите.
Іполит Матвійович не зводив очей із стільців і мовчав.
— Нема охочих? Знімається з торгу бронзовий бюстик Олександра Третього. Фігура «Правосуддя». Здається, париста до щойно купленої. Василю, покажіть публіці «Правосуддя». П'ять карбованців. Хто більше?
У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати «Правосуддя» в повному складі.
— П'ять карбованців — бронзове «Правосуддя»!
— Шість! — виразно сказав громадянин.
— Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч.
— Дев'ять з половиною, — тихо сказав аматор «Правосуддя», підносячи руку.
— З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною.
Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка.
Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу.
— Десять стільців з палацу! — сказав раптом аукціоніст.
— Чому з палацу? — тихо ахнув Іполит Матвійович.
Остап розсердився:
— Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь!
— Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор.
Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив.
— Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! — зашипів Остап. — Сядьте, я вам кажу!
У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли.
— Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців.
Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний.
— Чого ж ви не торгуєтесь? — напався на нього Вороб'янінов.
— Ідіть геть, — одказав Остап, зціпивши зуби.
— Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок.
Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів.
Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці («Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!») і підняла руку.
— Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз.
Зал погас. Надто дорого.
— Сто сорок п'ять. Два.
Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував.
— Сто сорок п'ять. Три…
Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:
— Двісті.
Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.
— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.
Рука з молоточком повисла над кафедрою.
— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.
Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.
— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.
— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?
Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.
— Ви купили стільці?
— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?
— А коли хочете. Хоч зараз!
Мотив: «Никаєте, туди-сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» — кричала печінка, «Наші!» — в тон підтверджувала сліпа кишка.
Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.
— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.
Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.
— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.
— Ну, нічого не вдієш! Беріть!
Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:
— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?
Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.
— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?
— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.
— У кого нема? — запитав Остап дуже тихо.
— У мене.
— А двісті карбованців?!
— Я… м-м-м… з-загубив.
Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.
— Дайте гроші! — прошепотів він з ненавистю. — Стара наволоч!
— Так ви будете платити? — запитала панночка.
— Одну хвилиночку, — сказав Остап, чарівно посміхаючись, — маленька заминка.
Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.
Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.
— Дозвольте! — загаласував він. — Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.
— Гаразд, — сказала панночка лагідно. — Я зараз усе влаштую.
Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.
— За правилами аукціонного торгу, — дзвінко заявив він, — особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.
Здивовані друзі сиділи непорушно.
— Прошу вас! — сказав аукціоніст.
Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.
— Про-шшу вас!
Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.
Сміх у залі підскочив ще вище.
І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.
Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.
— Що за обурливі порядки, — полохливо забурмотів Іполит Матвійович, — справжнісіньке неподобство! У міліцію на них треба скаржитись.
Остап мовчав.
— Ні, справді, це ч-чорт зна що таке! — шаленів Вороб'янінов. — Деруть з трудящих утридорога. Їй-богу… За якісь потерті-перетерті десять стільців двісті тридцять карбованців. З глузду з'їхати можна.
— То правда, — дерев'яно сказав Остап.
— Правда? — перепитав Вороб'янінов. — З глузду з'їхати можна!
— Можна.
Остап підійшов до Вороб'янінова впритул і, оглянувшись в усі боки, дав предводителеві короткого, дужого і непомітного для стороннього ока стусана у бік.
— От тобі міліція! От тобі дорожнеча стільців для трудящих усіх країн! От тобі нічні прогулянки до дівчат! От тобі сивина в бороду! От тобі біс у ребро!
Іполит Матвійович за весь час екзекуції не зронив жодного звуку.
Збоку могло видатись, що шанобливий син розмовляє з батьком, тільки батько занадто жваво трясе головою.
— Ну, тепер геть з-перед моїх очей!
Остап повернув спину до директора підприємства і почав дивитися в аукціонний зал. За хвилину він оглянувся. Іполит Матвійович все ще стояв позаду виструнчившись.
— О, то ви ще тут, душа товариства? Геть! Ну?
— Това-аришу Бендер, — благально мовив Вороб'янінов. — Товаришу Бендер!
— Іди! Іди! І до Іванопуло не приходь! Вижену!
— Това-аришу Бендер!
Остап не оглянувся. У залі сталася подія, яка так зацікавила Бендера, що він прочинив двері і почав прислухатися.
— Все пропало! — пробурмотів він.
— Що пропало? — запобігливо спитав Вороб'янінов.
— Стільці окремо продають, от що. Може, хочете придбати? Будь ласка. Я вас не держу. Тільки навряд чи пустять вас. Та й грошей у вас, здається, не густо.
А тим часом в аукціонному залі відбувалось ось що: аукціоніст, відчувши, що вибити з публіки двісті карбованців одразу не вдасться (надто велика сума для дрібноти, що залишилася в залі), вирішив добути ці двісті карбованців шматками. Стільці знову пішли в торг, але уже розбиті на партії.