Гурток поки що складався тільки з самого організатора, але Авдотьєв не поширював цих відомостей.
— За п'ятсот карбованців ми купуємо на «кладовищі» машину. Єгоров уже наглянув. Ремонт, він каже, коштуватиме не більше як п'ятсот. Разом тисяча. От я і думаю набрати двадцять чоловік, по півсотні на кожного. Зате буде чудово. Навчимося керувати машиною. Єгоров буде шефом. І через три місяці — до серпня — ми всі уміємо керувати, є машина, і кожний по черзі їздить, куди йому завгодно.
— А п'ятсот карбованців на купівлю?
— Дасть каса взаємодопомоги під проценти. Виплатимо. Так що ж, записувати тебе?
Але секретар був уже лисуватий, багато працював, перебував під владою сім'ї і квартири, любив полежати по обіді на канапі і почитати перед сном «Правду». Він подумав і відмовився.
— Ти, — сказав Авдотьєв, — старик!
Авдотьєв підходив до кожного столу — повторював свої запальні промови. Серед стариків, за яких він вважав усіх співробітників старших за двадцять років, слова його викликали сумнівний ефект. Вони кисло відбріхувались, наполягаючи на тім, що вони уже друзі дітей і регулярно платять по двадцять копійок на рік на добре діло допомога бідним малятам. Вони, власне кажучи, погодились би вступити в новий клуб, але…
— Що «але»? — кричав Авдотьєв. — Якби автомобіль був сьогодні? Правда ж? Якби вам покласти на стіл синій шестициліндровий «паккард» за п'ятнадцять копійок на рік, а бензин та мастильні матеріали коштом уряду?!
— Іди, іди! — говорили старички. — Зараз останній посил, заважаєш працювати!
Автомобільна ідея гасла й починала чадити. Нарешті найшовся піонер нового задуму. Персицький з гуркотом відскочив від телефону, вислухав Авдотьєва і сказав:
— Ти не так підходиш, дай листа. Почнімо спочатку.
І Персицький разом з Авдотьєвим почали новий обхід.
— Ти старий матрац, — говорив Персицький голубоокому юнакові, — на це навіть грошей не треба давати. У тебе є позика двадцять сьомого року? На скільки? На п'ятдесят? Тим краще. Ти даєш ці облігації в наш клуб. З облігацій збирається капітал. На серпень ми зможемо реалізувати всі облігації і купити автомобіль.
— А якщо моя облігація виграє? — боронився юнак.
— А скільки ти хочеш виграти?
— П'ятдесят тисяч.
— На ці п'ятдесят тисяч купимо автомобілі. І коли я виграю — теж. І коли Авдотьєв — теж. Словом, чия б облігація не виграла, гроші ідуть на машини. Тепер ти зрозумів? Дивак! Власною машиною поїдеш по Воєнно-Грузинській дорозі! Гори! Дурень!.. А позад тебе на власних машинах «Суд і побут» мчить, хроніка, відділ пригод і ця дамочка, знаєш, що, дає кіно… Ну? Ну? Залицятись будеш!..
Кожний держатель облігації в глибині душі не вірить у можливості виграшу. Зате він дуже ревниво ставиться до облігацій своїх сусід і знайомих. Він більше від вогню боїться того, що виграють вони, а він, вічний невдаха, знову з'їсть дулю. Тим-то надії на виграш сусіда по редакції непоборно штовхали держателя облігацій в лоно нового клубу. Бентежило тільки одне, що жодна облігація не виграє. Але це чомусь здавалось малоймовірним, і, крім того, автомобільний клуб нічого не втрачав: одна машина з «кладовища» була гарантована на зібраний з облігацій капітал.
Двадцять чоловік набралось за п'ять хвилин. Коли справу було увінчано, прийшов секретар, що почув про привабні перспективи автомобільного клубу.
— А що, хлопці, — сказав він, — чи не записатись і мені?
— Запишись, старик, чому ж ні, — одказав Авдотьєв, — тільки не до нас. У нас уже, на жаль, повний комплект, і приймання нових членів припинено до тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. А запишись ти краще в друзі дітей. Дешево й спокійно. Двадцять копійок на рік, і їхати нікуди не треба.
Секретар пом'явся, згадав, що і справді він уже старий, зітхнув і пішов дочитувати цікаву передовицю.
— Скажіть, товаришу, — зупинив його в коридорі красень з черкеським лицем, — де тут редакція газети «Верстат»?
Це був великий комбінатор.
Розділ XXV
Розмова з голим інженером
Перед появою Остапа Бендера в редакції сталася ціла низка подій неабиякої ваги.
Не заставши Ернеста Павловича вдень (квартира була замкнена, і хазяїн, мабуть, був на службі), великий комбінатор вирішив зайти до нього пізніше, а поки що походжав містом. Змучений жадобою діяльності, він переходив вулиці, зупинявся на майданах, підморгував міліціонерові, підсаджував дам в автобуси і загалом мав такий вигляд, неначе вся Москва з пам'ятниками, трамваями, моссельпромцями, церковками, вокзалами і афішними тумбами зібралась до нього на раут. Він ходив поміж гостей, люб'язно розмовляв з ними і для кожного мав тепле слівце. Прийом такої сили візитерів трохи втомив великого комбінатора. До того ж була вже шоста година, і треба було йти до інженера Щукіна.
Але доля судила так, що, перше ніж побачитись з Ернестом Павловичем, Остапові довелося затриматись години на дві для підпису невеликого протоколу.
На Театральному майдані великий комбінатор попав під коня. Зовсім несподівано на нього налетіла несміла тварина білого кольору і штовхнула його кістлявими грудьми. Бендер упав, обливаючись потом. Було дуже жарко. Білий кінь голосно просив пробачення. Остап жваво зірвався на ноги. Його могутнє тіло не зазнало ніяких пошкоджень. Тим більше причин і можливостей для скандалу.
Гостинного і люб'язного хазяїна Москви не можна було пізнати. Він перевальцем підійшов до збентеженого дідка візника і гупнув його кулаком по ватній спині. Дідок терпляче зніс кару. Прибіг міліціонер.
— Вимагаю протокола! — з пафосом закричав Остап.
У його голосі задзвеніли металеві нотки людини, ображеної в найсвятіших своїх почуттях. І, стоячи біля стіни Малого театру, на тому самісінькому місці, де згодом було поставлено пам'ятник великому російському драматургові Островському, Остап підписав протокол і дав невелике інтерв'ю Персицькому, що надбіг в цей момент. Персицький не гребував чорною роботою. Він акуратно записав у блокнот прізвище й ім'я потерпілого і подався далі.
Остап гордовито рушив у путь. Усе ще переживаючи напад білого коня і відчуваючи запізнілий жаль, що не встиг візникові дати й по шиї, Остап, переступаючи через дві приступки, піднявся до сьомого поверху щукінського будинку. Тут на голову йому впала важка крапля. Він глянув угору. Прямо в очі йому ринув з верхньої площадки невеликий водоспад брудної води.
«За такі штуки треба морду бити», — вирішив Остап.
Він кинувся нагору. Біля дверей щукінської квартири, спиною до нього, сидів голий чоловік, вкритий білими лишаями. Він сидів прямо на кахляних плитах, схопившись за голову і розхитуючись.
Навколо голого стояла вода, що виливалася в щілину квартирних дверей.
— О-о-о, — стогнав голий, — о-о-о…
— Скажіть, це ви тут ллєте воду? — запитав Остап роздратовано. — Що це за місце для купання? Ви з глузду з'їхали!
Голий подививсь на Остапа і схлипнув.
— Слухайте, громадянине, замість плакати, ви, може, пішли б до лазні? Подивіться, на що ви схожі! Справжній тобі пікадор!
— Ключ, — промимрив інженер.
— Який ключ? — запитав Остап.
— Од кв-в-варти-ири.
— Де гроші лежать?
Голий чоловік гикав з дивовижною швидкістю.
Ніщо не могло збентежити Остапа. Він починав здогадуватись. І коли нарешті здогадався, мало не впав за поруччя від реготу.
— То ви не можете зайти в квартиру? Але ж це дуже просто!
Намагаючись не замаститись об голого, Остап підійшов до дверей, сунув у щілину американського замка довгий жовтий ніготь великого пальця і обережно почав повертати його справа наліво і згори вниз.
Двері безшумно одчинились, і голий з радісним виттям вбіг у затоплену квартиру.
Шуміли крани. Вода в їдальні вирувала. У спальні вона стояла спокійним ставком, по якому тихо, лебединим ходом, пливли нічні капці. Сонним риб'ячим табунцем збились у кутку недокурки.
Вороб'яніновський стілець стояв у їдальні, де була найбільша течія. Білі баранці закипали округ усіх чотирьох ніжок. Стілець ледь подригував і, здавалось, збирався негайно попливти од свого переслідувача. Остап сів на нього і підібгав ноги. Отямившись, Ернест Павлович з криками «пардон! пардон!» закрив крани, умився і став власною персоною перед Бендером голий до пояса і в засуканих до колін мокрих штанах.
— Ви мене просто врятували! — збуджено кричав він. — Пробачте, не можу подати вам руки, я весь мокрий. Ви знаєте, я мало не збожеволів.
— До того, видно, і йшлося.
— Я опинився в жахливому становищі.
І Ернест Павлович, переживаючи знову страшну пригоду, то погасаючи, то нервово сміючись, розказав великому комбінаторові подробиці свого лиха.
— Якби не ви, я б загинув, — закінчив інженер.
— Так, — сказав Остап, — зо мною теж трапився такий випадок. Навіть трохи гірший.
Інженера до такої міри цікавило тепер усе, що стосувалось подібних історій, що він навіть кинув відро, яким збирав воду, і почав напружено слухати.
— Точнісінько так, як з вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один з веселеньких періодів між Махно і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я з одній сім'ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні, просто на сніг: застудитися я не боявся — діло однієї хвилини. Вискочив і машинально, захлопнув за собою двері. Мороз — градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці не встоїш: замерзнеш! Стукаю і бігаю, стукаю і бігаю — не одчиняють. І, головне, в домі жодна сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по заметах у літніх спідніх… Цілісіньку годину стукав. Ледве не здох. І чому, ви думаєте, вони не одчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з трусом. Я їх мало не повбивав потім.
Інженерові все це було дуже близьке.
— Так, — сказав Остап, — то це ви інженер Щукін?
— Я. Тільки ви вже, будь ласка, нікому не кажіть. Незручно, єй-єй.
— О, будь ласка. Антр-ну, тет-а-тет. У чотири ока, як кажуть французи. А я до вас у справі, товаришу Щукін.
— Дуже радий вам служити.
— Гран мерсі. Справа, власне кажучи, маленька. Ваша дружина просила мене зайти до вас і взяти у вас цей стілець. Вона говорила, що він їй потрібен для пари. А вам вона збирається прислати крісло.
— О, будь ласка! — скрикнув Ернест Павлович. — Я дуже радий! І навіщо завдавати вам собі клопоту? Я можу сам принести. Сьогодні ж.
— Ні, навіщо! Для мене це — дурниця. Живу я недалеко, для мене це неважко.
Інженер заметушився і проводжав великого комбінатора до самих дверей, переступити які він боявся, хоч ключ був уже завбачливо покладений в кишеню мокрих штанів.
Колишньому студентові Іванопуло був подарований іще один стілець. Оббивка його, щоправда, була трохи зіпсована, але все ж таки це був прекрасний стілець і до того ж точнісінько такий, як перший.
Остапа не турбувала невдача з цим стільцем, четвертим трофеєм. Він знав усі каверзи долі.
У гармонійну систему його силогізмів темним громаддям врізався тільки стілець, що відплив у глибину товарного двора Жовтневого вокзалу. Думки про цей стілець були неприємні і навівали важкі сумніви.
Великий комбінатор почував себе так, як гравець у рулетку, що ставить тільки на номери, один із тої породи людей, які бажають виграти одразу в тридцять шість разів більше за свою ставку. Становище було навіть гірше: концесіонери грали в таку рулетку, де зеро припадало на одинадцять номерів із дванадцяти. Та й самий дванадцятий номер зник з поля зору, був чортзна-де і, можливо, таїв у собі гарний виграш.
Ланцюг цих сумних думок урвав прихід головного директора. Уже самий вигляд його збудив в Остапі недобрі чуття.
— Ого! — сказав технічний керівник. — Я бачу, ви робите успіхи. Тільки не жартуйте зо мною. Навіщо ви залишили стілець за дверима? Побавитися мною?
— Товаришу Бендер, — пробурмотів предводитель.
— Ох, нащо ви граєте на моїх нервах! Несіть його сюди мерщій, несіть! Ви бачите, що новий стілець, на якому я сиджу, збільшив цінність нашого надбання в багато разів.
Остап схилив голову набік і примружив очі.
— Не мучте дитя, — забасив він нарешті, — де стілець? Чому ви його не принесли?
Плутану доповідь Іполита Матвійовича уривали крики з місця, іронічні оплески і каверзні запитання. Вороб'янінов закінчив свою доповідь під одностайний сміх аудиторії.
— А мої інструкції? — запитав Остап грізно. — Скільки разів казав я вам, що красти — великий гріх! Ще тоді, коли ви в Старгороді хотіли обікрасти мою дружину, мадам Грицацуєву, ще тоді я зрозумів, що у вас дрібнозлочинний характер. Найбільше, до чого зможуть призвести вас такі ваші здібності, — це шість місяців без суворої ізоляції. Для гіганта мислі і батька російської демократії масштаб начебто й невеликий, і от результати. Стілець, який був у вас у руках, випорснув. Мало того, ви зіпсували легке місце! Спробуйте піти туди з другим візитом. Вам цей Авессалом голову зірве. Щастя ваше, що вам допоміг ідіотський випадок, а то сиділи б ви за ґратами і марно ждали б від мене передачі. Я вам передачі носити не буду, майе це на увазі. Що мені Гекуба? Ви мені врешті-решт не мати, не сестра і не коханка.
Іполит Матвійович, свідомий своєї нікчемності, стояв похнюпившись.
— От що, голубе мій, я бачу, що наша спільна робота марна. У всякому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, з сорока процентів, на мою думку, абсурд. Воленс-неволенс, але я мушу поставити нові умови.
Іполит Матвійович задихав. До цього часу він намагався не дихати.
— Так, мій старий друже, ви хворі на організаційне безсилля і бліду неміч. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете — двадцять процентів?
Іполит, Матвійович рішуче захитав головою.
— Чому ж ви не хочете? Вам мало?
— М-мало.
— Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете!
— Згода на сорок.
— Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!
— Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович.
— Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій.
Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів.
Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже не було. Була широка повідь, що недбало несла на собі Іполита Матвійовича, жбурляючи його то туди то сюди, то б'ючи його об колоду, то натикаючи його на стільці, то одкидаючи його від тих стільців. Невимовний страх почував Іполит Матвійович. Все лякало його. Рікою пливло сміття, нафтові залишки, пробиті курники, дохла риба, чийсь жахливий капелюх. Може, це був капелюх панотця Федора, качачий картузик, зірваний з нього вітром у Ростові? Хто знає! Кінцевого пункту не видно. До берега не прибивало, а пливти проти води колишній предводитель дворянства не мав ні сили, ні бажання.
Його несло в одкрите море пригод.
Розділ XXVI
Два візити
Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках.