— Оскільки ви, міс Ругон, і ви, містер Андерсон, виявили таку велику увагу до моєї роботи, я хотів би запропонувати вам поїхати зі мною на місце розкопок, — нарешті сказав він. — Післязавтра вранці я їду в Акротірі; в моїй машині вистачить місця на всіх, і я дуже хотів би показати вам воістину дивовижне місце моїх розкопок. А для вас, міс Ругон, я повинен ще додати: там поблизу є невеличке, але на диво чисте озеро — ви могли б поплавати, скільки вашій душі заманеться.
Я з радістю кивнув на знак згоди, і міс Ругон теж прийняла пропозицію.
Ми жили на різних поверхах і тому розпрощалися в ліфті. Добравшись до своєї кімнати, я приготував собі тепленьку ванну — і заслужено; я мав право пишатися успіхами першого дня: завоював прихильнісгь Вальполя та ще й познайомився з такою чарівною дівчиною. Правда, мені було ясно, що Вальполь запросив мене лише для того, щоб зручніше було заманити в свою машину міс Ругон. Однак від цього нічого не мінялося в головному: він давав мені нагоду пильно стежити за ним самим протягом цілого дня.
А може — це припущення прийшло мені в голову, коли я вже задоволений сам собою лежав у ванні, — може, у нього зародилася якась підозра? Тоді він, мабуть, запрошував мене лише для того, щоб показом своїх розкопок переконати у вірогідності свого маскараду…
Грунтовно розміркувавши, я відкинув таку можливість, прийняв холодний душ і ліг спати. Та одразу заснути мені не вдалося; я кілька разів ловив себе на тому, що намагався викликати в уяві ту біляву, карооку журналістку — її погляд, посмішку, звучання її голосу…
«Викривати шпигунів — не така вже й погана робота», подумав я, засинаючи.
Випуклий плексиглас і хромований радіатор поблискували, осяяні першими променями вранішнього кіпрського сонця. Натан Ф. Вальполь сів за кермо довжелезного фордівського «Лінкольна», випуску 1950 року, в якому ми утрьох зручно вмістилися на передньому сидінні; позаду сіли два турецьких землекопи, поклавши свій шанцевий інструмент у багажник.
— Незламна машина, — сказав Вальполь з дитячою гордістю американця, звертаючись до міс Ругон, яка сиділа поміж нами. — У неї під капотом сто п'ятдесят дві кінські сили. Неймовірно потужний мотор.
При цьому він так рвучко натиснув на педаль, що нас, як у реактивному літаку в момент старту по тривозі, з силою притиснуло до спинки сидіння. Один із турків боляче стукнувся головою і щось забелькотів своєю чудернацькою мовою.
Після такого різкого старту я вже приготувався до найгіршого; проте Вальполь, поки ми їхали плутаними вуличками столиці, виявив себе надзвичайно обережним, навіть боязким водієм. Він давав дорогу кожному ішакові, запряженому у візок, щосекунди сигналив своєю музикальною триголосною сиреною і кожен раз, коли потрапляв у вир вуличного руху, терпляче чекав, поки клубок розмотається без його участі.
Але тільки-но ми вибралися на шосе Нікозія — Фамагуста, як він уже не міг стриматися від того, щоб не показати своїй чарівній пасажирці, на що здатний його «неймовірно потужний мотор». Кілька разів стрілка спідометра переповзала через риску, що позначала дев'яносто миль, і тоді, крім свисту вітру, до моїх вух долинали з заднього сидіння невиразні заклинання й вигуки, серед яких час від часу можна було розібрати лише слово «аллах». Мабуть, то були магометанські молитви, а може, й прокляття.
Був чудовий сонячний ранок — принаймні коли дивитися перед собою чи вбік. Позаду нас ландшафт закривала хмара куряви з кілометр завдовжки, яку здіймали в своєму шаленому русі колеса нашого автомобіля. Через це машина містера Вальполя дещо нагадувала реактивний винищувач. Очевидно, й міс Ругон подумала про це, бо сказала:
— Я з нетерпінням чекаю, коли ви вже перекриєте звуковий бар'єр.
Після цього Вальполь погодився нарешті зменшити шалену швидкість.
Тоді мою увагу привернули численні позначки наших військових гарнізонів. На всіх перехрестях доріг стояли яскраво-жовті щити з стрілками й умовними назвами частин; з їх допомогою англійські шофери могли орієнтуватися на місцевості без карти і не звертаючись до місцевого населення, яке вперто продовжувало чинити пасивний опір; у деяких місцях щити були вирвані з землі або просто повалені.
Поряд з шосе тяглися польові кабелі; за містечком Мандіа загін телефоністів лагодив лінію зв'язку — очевидно, в тому місці проводи були перерізані. Мені пригадалися слова підполковника: «Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче…» То тут, то там можна було побачити обнесені колючим дротом табори з палаток чи бараків, перед якими стояли «джипи» і пересувні радіостанції з вигнутими антенами. По боках шосе на незораному полі я побачив сліди танків, а в одному місці ми зустріли цілу колону вантажних автомашин. Справді, англійська армія покрила Кіпр густою сіткою військових опорних пунктів, і я подумав про те, що Вальполь, де б він не копався, досить легко може викликати до себе підозру. На всьому острові навряд чи був клаптик землі, який би не перебував, за визначенням підполковника, «на підозріло близькій відстані від військових об’єктів».
Вальполь, здавалося, вгадав мої думки, бо раптом сказав:
— Окупація цього острова англійськими військами все ж має певне історичне виправдання, хоча Кіпр лише в 1878 році звільнився від турків і став англійським протекторатом, після чого в 1914 році був раптом анексований і тільки в 1925 році об'явлений колонією британської корони. Ще приблизно вісімсот років тому один з англійських королів — якщо не помиляюсь, Річард Львине Серце — під час Хрестового походу привласнив собі цей острів. Пізніше він подарував Кіпр своєму васалові— королю Єрусалиму, після чого англійці знову на цілих сім століть втратили цей ласий шматочок землі…
— Тим краще вони пильнують його тепер, — зауважила міс Ругон.
— Ви, на нашому місці, діяли б так само, — відповів я.
— Ми, американці, — сказав Вальполь, — не займаємось колонізаторською політикою.
— Бо значно простіше, — кинув я, — скупити всю економіку країни, а турботи про порядок і спокій у ній полишити на свого союзника.
Мені було цілком ясно, що в цій дискусії вони обоє були проти мене.
— Ви справді думаєте, — спитала міс Ругон, — що порядок і спокій були б у небезпеці, якби англійські війська покинули острів?
— Звичайно, — відповів я. — Місцеві греки одразу накинулися б на турецьке населення.
— Поки що, — сказав Вальполь, — вони лише закидають камінням наших британських друзів. З цієї причини я звелів прикріпити до своєї машини величезний щиток з написом «Сполучені Штати».
— Будемо сподіватися, що це вам допоможе, — роздратовано відповів я.
На щастя, в цю мить Вальполь завернув праворуч на погану польову дорогу, яка поглинула всю його увагу, ї наша неприємна розмова обірвалась. При цьому він зробив такий крутий поворот, що в багажнику заторохтів шанцевий інструмент, а міс Ругон притиснулась до Вальполя. Можливо, він зробив це навмисно: літні чоловіки, які вже не розраховують, що їм удасться обняти привабливу жінку з її дозволу, іноді вдаються до таких прийомів. В усякому разі я з роздратуванням сприйняв його нетактовний маневр.
Тепер праворуч від нас було південне пасмо кіпрських гір, найвищою точкою якого є двокілометрова вершина Троодоса. Воно поступово спадає на схід цілим рядом менших гір, як, наприклад, Махерас або Ставровуні, що була в давні часи свого роду Олімпом. Ці гори тягнуться аж до портового міста Ларнака, з якого йдуть підводні кабелі до Мальти й Александрії. Перед нашими очима відкривалася велична панорама.
Через півгодини їзди по хвилястій місцевості наш «Лінкольн» вибрався на високий горб, обрамлений стрункими кипарисами, вкритий колючим чагарником і всіяний диким каменем. Вальполь дав нам зрозуміти, що ми вже близько до мети.
Нарешті машина зупинилась, господар наш вистрибнув з кабіни, відбіг кілька кроків убік, і в ту ж мить я почув якийсь невиразний крик, — так кричить людина з переляку або від страшенної люті.
— Ви лиш погляньте, — гукав Вальполь, тремтячи від гніву, — підійдіть сюди, подивіться!
Він пополотнів від обурення. Ми спустились в улоговину й одразу ж збагнули, що його так хвилювало: досить довга траншея майже зовсім була засипана землею і галькою.
Вальполь сипав прокляття, губи його тремтіли; піднявши міцно стиснуті кулаки й випнувши свій орлиний ніс, він нагадував постать біблійного пророка, що в гніві застерігає чи проклинає грішний ізраїльський народ.
Побачивши Вальполя таким роздратованим, я ледве стримався від зауваження, що він необачно забув і над своєю траншеєю поставити великий щит з написом «Сполучені Штати Америки»; адже не було сумніву в тому, що це зробили місцеві повстанці, які, певно, подумали, що тут має бути закладений фундамент нового військового об'єкту. Між іншим, у мене в голові промайнула думка, що він і сам міг бути винуватцем цієї диверсії… Однак я одразу ж відкинув це припущення, бо його обурення, безсумнівно, було справжнім.
— Сподіваюсь, сер, — сказав я співчутливо, — що вони не пошкодили хоча б тих цінностей, які ще не розкопані.
— Звичайно, ні, — з досадою відповів він. — Але ж скільки часу мине, поки мої люди викидають усю цю нечисть. А ми тимчасом станемо схожі на замазур!
— Шкода, — сказала міс Ругон, — але о третій годині мені знову треба бути в Нікозії: верховний комісар влаштовує прес-конференцію.
— Мені дуже прикро, що так розчарував вас, — пробурчав Вальполь, до якого нарешті повернулося самовладання.
— Я хоч скупаюся тут, — вигукнула наша супутниця й побігла до машини, щоб переодягтися.
— Озеро на тому боці, — кинув їй Вальполь навздогін.
Коли ми вийшли на другий бік горба (обидва турки в цей час уже взялися за роботу), я побачив обрамлене карликовими кедрами чарівне блакитно-зелене озеро, а трохи далі на захід — англійський аеродром Акротірі. Добре було видно довжелезні жовто-сірі ангари, аеродромний флюгер метеорологічної станції у вигляді смугастого біло-червоного мішка й опуклу ґратчасту антену радара. З аеродрому долинав пронизливий рев моторів.
— Хочете глянути? — спитав Вальполь, послужливо подаючи мені сильний бінокль, що невідомо звідки взявся в його руках.
У бінокль я побачив на передньому плані цілу ескадрилью вишикуваних у строгому порядку легких реактивних бомбардувальників типу «Канберра В-2». За ними на паралельних злітних доріжках стартували три реактивні винищувачі «Джевелен», що можуть літати в будь-яку погоду; збоку, перед ангарами, стояло кілька чотиримоторних транспортних літаків «Беверлі». Низько над землею мерехтіло розжарене повітря, і через це картина дещо розпливалася; і все ж я легко зміг прочитати умовні літери й цифри на фюзеляжах машин…
У мене аж пересохло в роті. Справді — це ж був ідеальний пункт для спостереження за аеродромом; і ніби навмисне Вальполь якраз тут розшукував експонати кіпрської старовини — але чи знайшов він їх?
— Вам часом не заважає той шум? — спитав я його, аби чимсь порушити мовчанку.
— До цього звикнути не важко, — відповів він.
Перший винищувач з гуркотом пролетів над нами; я побачив на кінцях дельтоподібних крил розпізнавальні знаки — блакитно-біло-червоні кола, а ближче до фюзеляжу — умовні літери й цифри: Т 309… Для фахівця цього було досить, щоб визначити, до якої ескадрильї належить літак, його призначення й мету польоту. Я, між іншим, подумав про те, що, очевидно, хтось із пілотів помітив, як Вальполь стежив за аеродромом, і доповів контррозвідці штабу повітряних сил на Середньому Сході. Звичайно, не всі уявляють, які подробиці можна побачити з повітря. Але й за допомогою кількох звичайних учбових фотознімків з літака неважко було виявити спостережний пункт Вальполя.
Міс Ругон пробігла повз нас і зникла за кедрами; в ту ж мить ми почули, як вона стрибнула в воду.
Оскільки ці мої спогади стосуються досить серйозних речей і пишуться не для якогось пустого ілюстрованого журналу, я не буду змальовувати вам її вигляд у купальному костюмі. Але приклад її заохотив і мене — я обливався потом від немилосердної спеки, тому сказав Вальполю:
— Я теж захопив з собою труси і, якщо ви нічого не маєте проти, освіжуся трохи.
Я спитав його просто з ввічливості, бо Вальполь не був власником цього мальовничого озера та й не мав підстав ображатися, якби я лишив його на кілька хвилин з тими турками. Проте я помилився: Вальполе сприйняв це несхвально.
— Мабуть, уже не варто, містер Андерсон, — коротко заперечив він, прикусивши губу. — Я пропоную повертатися назад. Як тільки прийде міс Ругон, ми поїдемо звідси — сьогодні нам тут нема чого робити.
Повернувшись додому, я ліг на канапі й почав підводити підсумки дня. З певністю можна було сказати тільки одне: великих успіхів не було. Я все ще не знав, хто такий насправді Натан Ф. Вальполь; весь час вагався в своїх припущеннях, а про якісь там підстави для його арешту нічого було й говорити.
Чи займався він взагалі шпигунством? Деякі факти, як-от вибір місця для розкопок, його чудовий бінокль, говорили за, але більшість — проти. Там, на горбі, коли він побачив зруйновану траншею, його охопив справжній гнів. Якби він копався там лише для того, щоб замилити очі контррозвідці, то навряд чи розійшовся б так. Невже він сам зруйнував траншею?
Таке припущення могло б бути вірним, якщо він розгадав мою роль або принаймні підозрівав мене. В такому разі він, певно, використав день між запрошенням і нашою поїздкою в Акротірі для того, щоб засипати яму… Можливо, побоявся, що такий знавець, за якого він вважав мене, уважно оглядаючи зроблену ним про людське око «археологічну траншею», не визнає її за справжню? Адже тоді він мусив би подбати про те, щоб здобути справжні пам'ятки старовини й продемонструвати їх мені на місці розкопок іншим разом — бо яма була його алібі. Невже його сьогоднішня лють була нещирою? Невже можна так прикинутися? Ні, по-моєму, це неможливо.
І ще одне спостереження заперечувало всю цю надто вже складну і тому хибну концепцію злочину: Вальполь зовсім не намагався зацікавити мене своєю особою, приспати мою пильність люб'язною запобігливістю; навпаки, він не раз давав мені відчути свою антипатію до мене, причина якої, безсумнівно, крилася в особі міс Ругон. Наприкінці він досить грубо перешкодив мені скупатися разом з дівчиною. Отже, він ревнував, це було безперечно. Але ж агент ніколи не може дозволити собі таку розкіш, як піддаватися особистим почуттям, У боротьбі на цьому таємному фронті його життя висить на волоску, і хто забуває про це, той або дурень, або нікудишній агент.
Це сталося в п'ятницю, сімнадцятого серпня. Щоб надати своїм записам певної системи, я відтепер частіше позначатиму дату.
Кінець тижня я стежив за помічниками Вальполя. Робота ця була нелегка, і я пропущу окремі її фази, бо(зрештою, вона не дала ніяких істотних результатів. Обидва турки дуже погано володіли англійською мовою, а сам Вальполь теж майже не знав їхньої мови. Жили турки не в «Ледра Палас», а в дешевій нічліжці на околиці міста. Вальполь використовував їх — якщо не рахувати догляду за його автомашиною — лише для розкопок. У всякому разі, я мав можливість пересвідчитися в тому, що вони з своїм роботодавцем ніяких таємних зв'язків не підтримували. Хто ж тоді був помічником Вальполя, без якого він ніяк не міг обійтися, якщо справді займався шпигунством?
Наступного понеділка, близько десятої години ранку, пересвідчившись, що Вальполь знов кудись поїхав, я потай проник у його кімнату. У всякому порядному готелі це можна зробити відносно легко, — навіть без відома обслуговуючого персоналу. Як тільки покоївки кінчили прибирати, я вибрав зручний момент, непомітно зняв ключ з дошки, що висить біля портьє, і подався наверх. А через двадцять хвилин мені вже було відомо, що в розкішному номері Вальполя є все — від крему для гоління до портативної друкарської машинки, — крім радіопередавача.
Я знайшов там керамічні вази, на яких ще видно було сліди землі, лампу, вкриту окисом міді, очевидно античну, уламки якогось барельєфа і маленькі бронзові статуетки… За моїми припущеннями, Вальполь мусив десь купити ці речі і заховати їх у землю, щоб потім відкопати як знахідки. Невже він дійшов до такого безглуздя?