Що ж сталося? Невже репетування Вальполя або погрози Гелен примусили роздратованих греків відступити?.. Я довідався про це багато пізніше.
— Треба повертати назад, — сказала Гелен. — Лейтенант Андерсон поранений, боюсь, що у нього перерізана артерія.
І справді, крізь пов'язку сочилася кров, і з кожним ударом пульсу я відчував біль у передпліччі.
Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.
— Їдьте спокійно, але трохи швидше, — сказала Гелен Вальполю, — і зупиніть машину біля військового складу.
Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:
— Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.
Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.
Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, — здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.
Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.
Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.
В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему півмісяця — в усьому іншому його уніформа майже нічим не відрізнялася від американської. Обидва офіцери зв'язку були в чині майора, і мене зацікавило, що вони тут роблять.
Підполковник Тінуел прийняв мене в тій самій кімнаті; на її дверях все ще висіла обманлива табличка з написом «Медичний відділ». Тінуел запросив мене сісти і знову запропонував мені холодний лимонад та сигарети.
— Так, кажете, ваша справа не посувається вперед? — спитав він. — Ну що ж — нічого не поробиш, лейтенанте, в нашому ділі треба бути дуже витриманим і наполегливим. Не опускайте рук. Рано чи пізно цей тип викаже себе. Кожен агент в один прекрасний день допускає якусь помилку, яка приводить його до провалу.
Це, звичайно, були пусті слова. Я відповів у тому ж дусі — мовляв, постараюсь. Але Тінуел, мабуть, відчув, що в мене на душі, бо на його довгастому обличчі промайнула посмішка.
— Можливо, тому, що вам досі не вдалося викрити цього Вальполя, ви думаєте, що ми ганяємось за привидами, — сказав він батьківським тоном. — Якщо це так, я повинен вам дещо розповісти. В кінці минулого місяця сюди, в порт Ларнака, прибув загін французьких танків типу АМХ-13; вони, як це запевняє армійське командування, були вивантажені в темряві, з додержанням усіх правил маскування, а потім разом з англійськими танковими підрозділами в нічному марші попрямували до підземного сховища на схід від Атієни…
— При цьому вони, наскільки мені відомо, переїхали дві чи три кози…
— Що? Послухайте, лейтенанте, я розповідаю вам про це не заради жартів! Танки вночі були відведені в сховище, а кілька днів тому наша служба підслухування перехопила в районі Фамагусти зашифровану радіограму невідомого агента, який сповіщав про цей факт. Нам удалося розшифрувати радіограму. В ній повідомлялося про французькі танки АМХ-13, і, — це найдивніше, — ті пройди знають, що танки пофарбовані в жовтий колір і, отже, призначені для воєнних дій в пустелі.
— Очевидно, сер, грецькі партизани бачили танки на марші.
— Припустімо: Але ж уночі не можна розпізнати, в який колір вони пофарбовані. Містер Андерсон, тут ідеться про цілу організацію, яка спирається не тільки на грецьких селян, а й на інших людей. Мені б не хотілося сьогодні більше говорити на цю тему. Тримати в таємниці передислокацію своїх військ — справа командування армії. Та я певен, що ви зробите з цього належні висновки для своєї роботи.
— Так точно, сер.
— Що ж до уламка того барельєфа, то ми змушені були передати його «Секрет Сервіс»[9]. На жаль, крім самого Вальполя, здається, тут немає жодного експерта старовинних речей, тому «Секрет Сервіс» послала ваш трофей повітряною поштою в Лондон. Але висновків експертизи ми ще не одержали.
Незважаючи на все сказане, у мене було відчуття, що підполковник не надає надто великої ваги справі Вальполя. Що б він мені не говорив, для нього це завдання не виходило за рамки інших звичайних службових справ. Напевно, Тінуел закріпив частину своїх інших підлеглих до десятка таких самих сумнівних іноземців, не розраховуючи на якісь сенсаційні результати. А щоб все ж таки спонукати кожного з своїх людей до активності, він час від часу викликав їх до своєї кімнати і, частуючи холодним лимонадом, пришпорював незвичайними історіями. Очевидно, це був його особливий, перевірений на практиці психологічний метод керівництва агентами. Для себе особисто я вирішив узяти за правило насамперед його останні слова: «Працюйте терпеливо, не поспішайте, завжди думайте про власне маскування і ніколи не робіть чогось необачного».
Повернувшись до готелю, я в товаристві Гелен пив каву і нараз вирішив поводитися з нею теж розсудливо, не поспішаючи, і не робити нічого необачного.
Днів через десять по тому в «Ледра Палас» поселився капітан Французької Республіки, на прізвище Жако. Це був стрункий красунь, середнього зросту, з сивуватим волоссям, що спадало на щоки бакенбардами у формі невеличких котлет. Ходив він у пілотці набакир і в гарненькому офіцерському мундирі французьких парашутистів, а груди його прикрашала мальовнича орденська стрічка. Все це пасувало йому якнайкраще.
Для свого військового звання Жако здавався дещо молодим — очевидно, був підвищений у званні позачергово; і навряд щоб причиною цього було щось інше, крім його незвичайної хоробрості. Це був на диво показний герой. Я ні на мить не сумнівався, що — заведи лише з ним розмову — і він одразу ж почне розповідати про свої пригоди у в'єтнамських джунглях, про оборону лісової фортеці Дьєн Б'єн Фу або про відважні дії десантників на вертольотах у розпечених тропічним сонцем горах Атласу.
Цей офіцер, незвичайний уже сам по собі, зразу привернув мою увагу тим, що, побачивши у вестибюлі готелю Гелен, з самовдоволеною посмішкою знавця жінок повернувся в її сторону й протягом кількох секунд з захопленням дивився їй услід. Між іншим, про цей дріб'язковий випадок я скоро зовсім забув. Навіть його ім'я почув лише згодом.
Приблизно в ті ж дні — це було, мабуть, тринадцятого чи чотирнадцятого вересня — Вальполь звернувся до нас утретє і востаннє з запрошенням поїхати з ним до Акротірі.
— Бог любить трійцю, міс Ругон, — сказав він якось за обідом. — А вас, лейтенанте, — звернувся він до мене, — я хотів би попросити на цей раз одягтися в цивільний костюм. Тоді ми уникнемо можливих неприємних інцидентів. На всякий випадок я озброїв своїх робітників сльозоточивими гранатами.
Гелен пирснула зо сміху. Незважаючи на свій гіркий досвід, ми знову погодились поїхати. Гелен — просто від нудьги, а я — тому, що не хотів відпускати її саму з Вальполем. На той час у неї було мало роботи, бо саме в ці дні здавалося, що суецький конфлікт удасться полюбовно уладнати з допомогою посередника — австралійського прем'єр-міністра Роберта Гордона Мензіса. Мензіс і Насер вели переговори в Каїрі, і якщо взагалі існувала якась можливість для іноземних кореспондентів перехопити ту чи іншу політичну новину з першоджерела, то тільки там. Гелен чекала від своєї редакції телеграми з наказом виїхати до Єгипту. Така перспектива засмучувала мене.
Контррозвідка штабу повітряних сил повідомила, що висновок лондонських експертів, нарешті, одержано. Фахівці визнали той уламок справжнім: це був так званий плоский барельєф ранньо-грецької епохи — приблизно сьомого століття до нашої ери. Експерти також допускали цілковиту можливість виявлення таких виробів на Кіпрі.
В понеділок, сімнадцятого вересня, після приємної автомобільної прогулянки, що тривала близько години, ми знову приїхали на той пагорб, біля підніжжя якого на цей раз була досить глибока, уміло розкопана й обшита дошками траншея. Вальполь негайно спустився на дно і покликав нас до себе.
В траншеї дихалося легше, бо тут була тінь і прохолода. Вальполь з любов'ю показав нам нашарування землі різних періодів та уламки керамічних виробів, які ще, напіврозкопані, лежать в грунті; потім довго говорив про відмінності корінфських і халкідських ваз, про кераміку з поливою і без неї, про чорні й червоні фігурки на вазах — про такі речі, які я вже давно встиг забути. Він захопився своєю розповіддю і затримав нас у своїй ямі значно довше, ніж ми того хотіли.
Нарешті, вказавши на кілька черепків, які він ніжно тримав у руках, я спитав:
— Містер Вальполь, до якої епохи вони можуть належати?
Трохи подумавши, він відповів:
— Якщо я не помиляюсь, ми маємо справу з пам'ятками середнього періоду грецької колонізації. Певно, це зразки сьомого століття до нашої ери.
В той час як турки заходилися обережно знімати новий шар землі, ми топталися навколо вершини горба. Гелен жадібно дивилася вниз на зеленкувату блакить озера, а Вальполь поглядав через озеро в бік аеродрому. На його широких грудях, як і минулого разу, висів бінокль. Раптом він примружив повіки, підніс бінокль до очей, швидко навів його на фокус і, здивовано скрикнувши, опустив його.
— Що там таке? — спитав я.
— Там? Нічого особливого, — відповів він. — Я маю на увазі не аеродром, містер Андерсон. Бачите — он там, на березі озера, старовинний римський замок? По-моєму, там гніздиться якийсь хижий птах — справжнє страховище.
При цих словах, сказаних хоча й жваво, а проте якось вимушено, у мене зародилася підозра: мабуть, він хотів обдурити мене й відвернути увагу від того, що насправді його так здивувало. Хоча руїни замка були в тому ж напрямі, що й аеродром, Вальполь тримав бінокль занадто високо, щоб побачити замок. Гніздо хижака я помітив і раніше — та й для нього воно, певно, не було чимсь новим.
— Дозвольте глянути, — попросив я, і він передав мені бінокль.
Від того, що я побачив крізь об'єктив, у мене прискорено забилося серце. На передньому плані, де п'ять тижнів тому стояли реактивні бомбардувальники «Канберра», тепер щільно один біля одного вишикувались літаки «Гантер». А за ними я розпізнав принаймні дві ескадрильї французьких штурмовиків типу «Барудер»!..
— Щось ніби схоже на беркута, правда? — озвався збоку Вальполь.
Не відповідаючи, я пильно вдивлявся в льотне поле Акротірі. Піт лився з мене струмками, лоскотав спину. Аеродром надзвичайно густо був уставлений літаками. Поряд з машинами марки «Барудер» стояли найновітніші бомбардувальники «Вотур»; я навіть не знав, що ця модель уже була на озброєнні. Біля них я розгледів французькі реактивні винищувачі «Містер-IV», а перед ангарами…
— Ви бачите його? — запитав Вальполь. — Здається, то орлиця. По-моєму, ви надто високо підняли бінокль.
— Ні, ні, я бачу його…
… А перед ангарами, де минулого разу стояли наші чотиримоторні «Беверлі», я розпізнав, наполовину закриті від мене англійськими винищувачами типу «Дельта», три… чотири… п'ять французьких транспортних літаків «Лангедок». У мене майнула думка, що той молодецький капітан-парашутист, який так нахабно розглядав Гелен, мабуть, прилетів сюди на одній з цих транспортних машин.
— Ну, хто зі мною купатися? — гукнула Гелен позаду нас, і я зрозумів, що вона мала на думці лише мене.
Я побіг переодягатися. Мені зовсім не хотілося в цю мить залишатися в Вальполем. За минулі тижні наші взаємовідносини дещо змінилися: тепер Гелен була більш моєю знайомою, ніж Вальполя, і він уже нічим не міг перешкодити мені поплавати з нею.
Ми побігли через кедрові зарості й разом стрибнули в воду. Вона була холодна й така чиста, що видно було дно. Галька на дні мала світло-блакитний відтінок, дерева на березі кидали в воду свою зеленкувату тінь. Ми плавали, пірнали, ловили одне одного, але я ніяк не міг викинути з голови думки про французькі літаки, що стояли на льотному полі в Акротірі і здивоване «О!» Вальполя, коли він побачив їх. «Яке йому діло до них, якщо він археолог? Невже він розбирається у типах літаків? Чи, може, вважає нас усіх за дурнів?»
Коли ми через якийсь час вигрівалися на сонці поблизу римського замка, я спитав Гелен:
— Як ви вважаєте, міс Ругон, містер Вальполь справді видатний учений?
— Вам не слід насміхатися з нього, — відповіла вона. — До речі, ви можете називати мене просто по імені. Мене звуть Гелен.
Я ледве стримався, щоб не сказати: «Я знаю…»
— А мене — Роджер.
— Так от, Роджер, я прошу вас ставитися до мого приятеля Вальполя з цілковитою повагою.
— До вашого приятеля? Але ж йому щонайменше п'ятдесят років.
— Сорок три, — сказала вона. — Він не винен у тому, що виглядає старішим. Так само як англійці не винні в тому, що вони недосить кмітливі.
Останнє зауваження прозвучало для мене загадково. Очевидно, їй, як і іншим жінкам, подобалося говорити колкості і розпалювати у чоловіків почуття ревності. Але що ж поробиш з такими жіночими примхами.
Коли ми, отак розмовляючи, лежали поряд, я помітив, що волосся у Гелен пофарбоване.
На скронях і на потилиці, тобто там, де берет не закривав його від сонця, воно мало не золотистий, а коричньовий відтінок, а мокре воно здавалося навіть чорним. І пушок під пахвами був темний. Але це відкриття не врятувало мого серця. Я лише дивувався, як раніше не помітив цього.
Сонце опустилося, і ми з Гелен, трохи відпочивши в тіні старовинного замка, повернулися до траншеї. Коли ми пробиралися крізь кедрові кущі, я вперше поцілував дівчину.
Через кілька днів мене викликали телефоном до штабу повітряних сил. Я їхав туди неохоче, бо ми з Гелен домовилися піти в театр… Там мали давати «Аїду», однак через неприязну позицію до Єгипту її замінили іншою п'єсою, що мене мало турбувало. Але нічого не поробиш; я надів портупею і вирушив У путь.
Правду кажучи, коли я згадував про Тінуела, мене трохи мучила совість: адже я приділяв Гелен більше уваги, ніж це дозволяли мої службові обов'язки. В результаті моєї двотижневої роботи я міг доповісти йому тільки те, що Натан Ф. Вальполь, побачивши французькі літаки, здивовано вигукнув «О!». Якщо вдуматися, в цьому нічого надто підозрілого не було.
На цей раз в коридорах штаб-квартири я зустрів незвичайно багато французьких, турецьких, іракських і особливо ізраїльських офіцерів. На моє запитання, звідки взялися ці люди, ординарець пояснив, що тут створюється об'єднане англо-французьке командування — тобто штаб «Експедиційного корпусу Суецького каналу», і що робота в цьому напрямі вже йде повним ходом.