— Ніколи! — запевняв Жако, стискаючи її руку. — Звичайно, ми могли б і там скоро побачитись!
— Можливо, — якось байдуже відповіла вона. — Все залежить від того, чи спуститеся ви живим і неушкодженим на своєму парашуті.
На мене дихнуло крижаним холодом від її слів, я весь аж заціпенів. Отже, всьому кінець. Не звертаючи уваги на них, я попрямував до ліфта, але він уже не працював. Тоді я пішов сходами нагору. Проте вони, певно, помітили мене, бо я почув, що хтось іде слідом за мною.
— Роджер, — покликав хтось позаду. Я не обернувся.
Та біля моєї кімнати мене наздогнала Гелен.
— Мені здається, що ми поводимось, як діти, — сказала вона. — До чого тут ці дурні ревнощі? Чи не пора нам облишити грати ображених?
— То що ж ми — будемо розмовляти тут, у коридорі? — спитав я.
Вона похитала головою, а коли я зачинив за нами двері, сказала:
— Роджер, це правда: післязавтра рано-вранці повинна їхати звідси… мені б не хотілося розстатися з тобою, не помирившись.
— Мені теж, Гелен, — відповів я.
— Твої руки пахнуть бензином, — сказала вона через якийсь час, — і мундир брудний. Де це ти був?.. Та годі, не хочу вже ні про що питати. Навіщо завжди слухати неправду…
Я не заперечував, лише погладив їй волосся. Гелен лишилась у мене до самого ранку.
І от на другий вечір — це був передостанній вечір наданого мені дванадцятиденного строку — сталося несподіване. Тільки-но я прийшов на свій пост — між іншим, досить байдужий і без особливих надій на успіх — як почувся шум мотора. Я негайно вибрався на вершину горба й почав видивлятися на всі боки. На заході ще видно було бліде світло минулого дня; в напівтемряві я помітив щось схоже на маленький, старомодний автомобіль «Морріс», який за невеликі гроші можна було взяти напрокат у Нікозії. Машина їхала без світла. Якщо вона справді йшла з столиці, то неодмінно мусила проїхати тією самою дорогою через Атієну, яку обрав Вальполь під час нашої невдалої прогулянки до Акротірі.
Машина зупинилася на значній відстані від горба. Мотор затих, однак там ніхто не ворушився. Стало вже так темно, що важко було розгледіти, чи виходив хто з неї; однак я був переконаний, що хтось таки вийшов. Від напруженого чекання у мене тривожно забилося серце. Я схопив маленький автомат системи Томпсона, що був у мене в машині, і, як мисливець, обережно почав скрадатися до автомобіля, назустріч невідомому.
Нарешті, нарешті! Все поверталось на краще! Хоч ледве було не запізно.
Через дві чи три хвилини до мене дрібними, чіткими кроками наблизилась ледве помітна у темряві людська постать. Я сховався за уламок скелі, пропустив її і пішов слідом, бо для мене важливо було застукати незнайомця, коли він вийматиме листа з «поштової скриньки». Невідомий, очевидно, добре орієнтувався на місцевості; він пішов прямо до руїн тієї вежі, під якою я ще напередодні помітив неясні сліди. Я обережно скрадався за ним, пильнуючи, щоб відстань між нами не збільшувалась; в сутінках досить легко можна було випустити з поля зору контури його фігури.
І тут мене спіткала невдача. Під моїм черевиком скрипнув камінець і, покотившись, лунко стукнувся об другий. Невідомий миттю обернувся і тихо скрикнув.
— Стій! — гукнув я. — Стій, а то стрілятиму!..
Кількома стрибками наздогнав незнайомця і… збентежений опустив автомат. Передо мною стояла Гелен. Якби не дошовик з капюшоном, я б давно впізнав її по волоссю. Вона… І в цьому місці? Я онімів. Раптом у мене зародилася страшна підозра: а може, вона спільниця Вальполя?.. Я стояв, як пень, неспроможний вимовити й слова.
Гелен важко зітхнула.
— Боже, як ти мене злякав, — нарешті сказала вона.
— Гелен, — видавив я з себе, — чого ти приїхала сюди?
— Гм, я могла б спитати в тебе те ж саме.
— Я виконую службове завдання.
— Як для прес-офіцера, ти досить добре озброївся.
— Облиш це! Я питаю тебе…
— Ти пам'ятаєш нашу першу розмову, Роджер? — сумно сказала вона. — Ти ж обіцяв інформувати мене, а тимчасом сам здобував інформацію… Ходімо, я щось покажу тобі.
Ми пішли з нею в кедрові зарості; моя розгубленість з кожним кроком зростала. Я несвідомо обдурив свого начальника, коли запевняв його, що перевірив кожну людину, яка стрічалася з Вальполем: Гелен-то я й не перевірив. Мені і в голову не приходило, що вона може «бути заплутана в цю темну гру. Все, що знав про неї, почув від Вальполя. Але до чого тут «мертва поштова скринька»? Адже Вальполь міг спокійно передавати їй інформацію в готелі!
І все ж те, що вона мені показала, справді було сховищем для шпигунської інформації, яке цілком відповідало передбаченням Тінуела. На моїх очах Гелен відвалила камінь з фундаменту зруйнованого замка і показала мені загорнутий у восковий папір шифрований лист, який я негайно сховав.
— Звідки ти знаєш це місце, Гелен, звідки тобі відомо…
Вона цілком спокійно розповіла, як недавно Вальполь брав її з собою на місце розкопок, і, гадаючи, що вона на другому березі озера, дуже старанно щось ховав тут. У неї прокинулась звичайна цікавість журналіста…
— Я ж знаю, що ти стежиш за ним, — пошепки сказала вона. — Я зрозуміла це ще тоді, коли ти не прийшов на прес-конференцію. Можливо, тепер ти зможеш заарештувати його.
— Мовчи, — відповів я.
У мене в голові все йшло обертом. Чи можна вірити в її пояснення? Невже вона на свій власний розсуд задумала грати роль детектива в такому страшному місці, серед темної ночі… Події тієї пам'ятної ночі заважали мені тверезо підійти до вчинку Гелен. У всякому разі, вирішив я, вона ніяк не може бути помічницею Вальполя.
Ми сіли в мій «джип» і під'їхали до того місця, де стояв її маленький автомобіль.
— Ми не можемо залишити його тут, — сказала вона, — треба повернути фірмі. Знаєш що? Сідай у мій візок, а я візьму твій.
У мене знову прокинулася недовіра до неї. Що мала означати ця пропозиція?.. У «джипа» сильний мотор, і він легко може обігнати «Морріса». Чи не хоче вона часом втекти?
— Я повинен сам вести його. Так велить інструкція. Це ж службова машина. Не бійся, я потихеньку поїду за тобою.
Вона пильно глянула на мене, знизала плечима й сіла в свій «Морріс». Заторохтів мотор. Машини тряслися на вибоїстій польовій дорозі, вищали ресори. Мені чути було, як поперед мене торохтів розхитаний візок Гелен. Червоний стоп-сигнал коливався то вверх, то вниз, і я несподівано пригадав, як це саме світло зникло тоді в досвітній імлі, коли я чатував на горбі… О боже!
Невдовзі після того, як ми виїхали на кращу дорогу, в машині Гелен зіпсувалося освітлення. Вона зупинилася й попросила мене їхати попереду, щоб їй легше було орієнтуватися в світлі моїх фар. Моє підозріння зростало. Я запропонував їй пересісти в мій «джип», запевняючи, що взяте напрокат авто можна буде забрати вдень. Гелен вперто відмовлялась: вона, мовляв, дала за нього заставу, яку повинна забрати ще сьогодні, бо завтра вдосвіта вилітає з Кіпру; до того ж машину можуть украсти…
Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей — час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.
Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.
Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало — машини Гелен не видно, вмикаю прожектор — дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.
Кілометрів через три я наштовхнувся на «Морріса». Як видно, він не зміг вибратися на крутий підйом, і Гелен, певно витиснувши з мотора останні сили, навмисно поставила машину поперек дороги, щоб я не міг далі проїхати.
Вилаявшись, я вискочив з машини. Навкруги — глупа ніч, ніде ні звука; а Гелен — і слід прохолов. Я мерщій побіг нагору. Та через кілька хвилин, обливаючись потом, уповільнив ходу. Якщо дівчина бігала так само добре, як і плавала, то у мене не було ніякої надії наздогнати її.
Я ще раз прислухався в темряву ночі. Однак ніде ніщо навіть не зашаруділо. Тоді я повернув назад. Мусив вертатися, бо там уже починався партизанський край, і я не мав права лишати свій «джип» без догляду. Все втрачено! А може, воно й краще…
В цю мить я гостро відчув, що Гелен — чи яке там у неї було справжнє ім'я — я вже ніколи не побачу.
Добравшись до Нікозії, я повідомив про все контррозвідку. Приїхали два співробітники. Один з них став на варті біля дверей Вальполя. З другим я вдерся в кімнату Гелен. Там ми знайшли телеграму з редакції; вона була послана не з Сан-Антоніо, Техас, США, а з Порт-Саїда. Знайшли і квиток на літак. Гелен взяла собі місце на вівторок, друге жовтня, на літак італійського повітряного агентства «Аліталія», що мав летіти до Каїра. Хоч ми й не думали, що міс Ругон наважиться тепер на цю подорож, все ж попередили аеродромну поліцію. Почалися розшуки.
Арешт Вальполя мав драматичний характер.
— Ви ще пожалкуєте про це, — бурчав він, коли ми підняли його з ліжка.
Роздратований, він натягнув на себе одяг і, на наше здивування, розрізав лезом бритви підкладку свого піджака. Побоюючись, щоб він не вдався до самогубства, мій помічник відібрав у нього бритву.
— Містер Вальполь, я — співробітник британської контррозвідки, — сказав я, показуючи свою посвідку, І, доторкнувшись до його руки, хотів пояснити йому причину арешту, як це робилося в моїй цивільній практиці; такі формальності з часом входять у кров і плоть агента.
Проте Вальполь теж витяг з-за підкладки надруковану на шовковому клапті посвідку й спокійно відповів:
— А я, містер Андерсон, співробітник американської контррозвідки.
— Різниця лише в тому, містер Вальполь, — суворо зауважив я, перевіривши його посвідку, — що ми зараз перебуваємо на англійській території, а не на американській. І тут ви звернете собі в'язи.
— Скоріше, здається, цей випадок пошкодить вашій кар'єрі, Андерсон, — огризнувся він. — Як старший колега, мушу вам сказати одверто: ви поводились дуже невміло й нерозумно. Вас до останнього дня водила за ніс ота бісова баба.
— Вальполь! — уже не стримуючи себе, крикнув я. — Якщо ви маєте на увазі міс Ругон, то мушу признатися, що читав ваш щоденник і знаю, що ви по самі вуха закохалися в неї.
— В цьому я не був винятком; адже ви навіть спали з нею. Ну, та ваше начальство належним чином оцінить цей факт.
— Ви краще прикусіть свого язика!
— Ну, гаразд, юначе. Все, що я тут говорю, може обернутися проти мене самого, правда ж? Говоріть уже свою формулу; колеги теж повинні коректно поводитися один з одним.
І він з готовністю підставив свої руки; наручники клацнули й замкнулися.
В тому, що стосувалося моєї особистої долі, Вальполь, здається, мав рацію. Дальше вивчення цієї справи негайно відібрали від мене і передали іншому агентові. Я був посаджений під домашній арешт, тобто позбавлений права виходити з приміщення штабу військово-повітряних сил і примушений виконувати незначні обов'язки внутрішнього порядку. Мене, певно, посадили б до камери, якби не відчувалася надзвичайна нестача в кадрах напередодні вторгнення в Єгипет.
На замовлення командування армії були надруковані банкноти єгипетського фунта стерлінгів, і я деякий час сидів над списками, за якими мали розподіляти окупаційні гроші серед англійських військових частин «Експедиційного корпусу зони Суецького каналу». Потім я збирав окремі частини таємної радіостанції, які мали бути скинуті на парашутах в Аравійській пустелі на схід від Нілу. Агенти «Секрет Сервіс» змонтували з них радіопередавач, який через кілька днів почав працювати в тому ж діапазоні, що й радіостанція Каїра, перебиваючи єгипетські програми своїми пропагандистськими передачами. Всі такі речі входили до компетенції «Медичного відділу» штабу повітряних сил на Середньому Сході.
Потім мені доручили складати тексти листівок, які перекладалися на арабську мову й друкувалися мільйонними тиражами. Командування сподівалося, що такого роду листівки справлять великий психологічний вплив: біженці, мовляв, потоками ринуться в глиб країни і викличуть паніку в тилу ворога. Зважаючи на те, що мислення у єгиптян примітивне, дитяче, текст мав бути написаний дохідливою мовою. Ми підготували кілька проектів, серед яких, між іншим, був схвалений і такий:
«Єгиптяни! Ми закидаємо вас бомбами, де б ви не були. Ваші села будуть стерті з лиця землі. Вашим жінкам і дітям, батькам і матерям, дідам і бабам доведеться тікати світ за очі, лишивши все своє майно. Якщо ви не покинете своїх сіл, вони будуть зруйновані, а ваші будинки знищені. Ви согрішили тим, що повірили Насеру. Ми все зруйнуємо!»
Час від часу мене допитували в справі Вальполя, не дозволяючи при цьому ознайомитися з справжнім станом речей. Нарешті, через три тижні, в середу — двадцять четвертого жовтня, підполковник викликав мене в свій кабінет. Як і тоді, коли я був у нього вперше, він стояв за своїм столом, елегантний і холодний, однак не запрошував ні сісти, ні закурити, не кажучи вже про лимонад. У нього над головою дзижчав вентилятор. Двері в сусідню кімнату були прочинені, і я почув звідти таку розмову:
— Панове, тільки що надійшла звістка з Тель-Авіва: Ізраїль готовий.
— І все ж Ради можуть організувати повітряний міст. Від Азербайджану до Дамаска вісімсот миль, а від Дамаска до Каїра — всього чотириста. Для їхніх реактивних літаків це — як рукою подати.
— Полковнику, з учорашнього вечора надходить інформація про заворушення в Будапешті. Для росіян буде досить діла в Угорщині.
Підполковник зачинив двері.
— Лейтенанте, — сказав він, — сьогодні ми можемо підвести рису в справі Вальполя. Для вас не буде зайвим дізнатися, що Вальполь досить швидко розгадав вашу роль, у всякому разі швидше, ніж роль міс Ругон, в той час як ви до останнього моменту не зуміли розкусити їх обох.
Він зневажливо посміхнувся, глянувши скоса вгору, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму.
— Вальполь працює від американської розвідки в Анкарі, — вів далі Тінуел. — Його завданням було контролювати готовність англо-французьких військ на Кіпрі; обидва турки були приставлені до нього як персональна охорона. Він вдало маскувався під дослідника старовини, бо археологія — його улюблене заняття в приватному житті. Вальполь стежив головним чином за аеродромом в Акротірі і повідомлення про результати своїх спостережень залишав у схованці, яка спочатку містилася в самій траншеї, за дерев'яною обшивкою, а пізніше, після того як кіпріоти засипали його яму, — під знайомим вам каменем. З тієї «поштової скриньки» листи забирав один грек — співробітник американського консульства. На жаль, ви не спіймали його. Інформація ішла дипломатичною кур'єрською поштою до Анкари. Іноді вона навіть проходила через штаб НАТО в Північному Середземномор'ї, який міститься там, в Анкарі.
Слухаючи підполковника Тінуела, я пригадав, як розлютився Вальполь, побачивши зруйновану траншею. Тепер мені було ясно: те, що я сприйняв за чисту монету й оцінив як ознаку його непричетності до шпигунства, було просто реакцією на втрату зручної схованки, роздратуванням з приводу тих труднощів, які поставали перед ним.
— Але іноді пошту забирав звідти не службовець консульства, а та чарівна дівчина, в товаристві якої я мав задоволення бачити вас. Тепер, здається доведено, що вона єгиптянка, хоч її батько був француз, як видно з її прізвища. Вона таки була журналісткою, тільки гонорар виплачувала їй не «Сан-Антоніо геральд», а єгипетське інформаційне агентство. Можете собі уявити, куди йшли її шпигунські звіти.