Володимир Короткевич
ДИКЕ ПОЛЮВАННЯ КОРОЛЯ СТАХА
Авторизований переклад з білоруської Карла Скрипченка
Перекладено за виданням: Уладзімір Караткевіч. З вяков мінулых. Апавяданні, аповесті. Мінск, «Мастацкая літаратура», 1978.
Я старий, я навіть вельми старий чоловік. І ніяка книжка не дасть вам того, що на власні очі бачив я, Андрій Білорецький, чоловік дев'яноста шести років. Кажуть, що довгі роки доля звичайно дає дурням, аби вони надолужили брак розуму багатим досвідом. То що ж, я хотів би бути дурнем удвічі і прожити ще стільки, бо я допитливий суб'єкт. Стільки цікавого відбудеться на землі в наступні дев'яносто шість років!
А коли мені завтра скажуть, що я помру — то що ж: відпочинок також непогана штука. Люди колись житимуть навіть довше за мене, і вони не тужитимуть за життям: усе в ньому було як на довгій ниві, усе я звідав — навіщо ж шкодувати? Ліг і заснув, спокійно, навіть з усмішкою.
Я самотній. Пам'ятаєте, казав Шеллі:
Вона була доброю людиною, і ми прожили, мов у казці: «Довго, щасливо, поки не померли». Але годі краяти вам серце сумними словами, — я ж казав, старість моя — радість моя, — краще розповім щось вам із далеких молодих моїх років. Тут у мене зажадають, щоб я своєю розповіддю закінчив сказання про рід Яновських і його занепад, про вимирання білоруської шляхти. Видно, треба мені зробити це, бо справді, яка ж то буде історія без кінця.
До того ж вона близько торкається мене, і розповісти про це вже ніхто не може — тільки я. А вам цікаво буде послухати дивовижну історію і опісля сказати, що вона дуже схожа на вигадки.
Так от, насамперед я скажу, що тут правда, щира правда, тільки правда, хоч вам доведеться звіритися у цьому тільки на моє слово.
Розділ перший
Я їхав із губернського міста М. у найглухіший куток губернії найманою підводою. Моя експедиція наближалася до кінця. Зоставалося ще якихось тижнів зо два ночувати в клунях або просто на возі під зорями, пити з криниць воду, від якої зводить щелепи, слухати протяжні, як білоруське горе, пісні молодиць на призьбах. А горя тоді в нас вистачало: наближалися до кінця прокляті вісімдесяті роки.
Не думайте, однак, що ми в той час тільки те й робили, що кричали і запитували селянина: «Чому біжиш, мужичок?» і «Чи прокинешся ти, сповнений сил?».
Це прийшло пізніше — справжні страждання за народ. Людина, як відомо, найсумлінніша до двадцяти п'яти років, у цей час вона органічно не терпить несправедливості, але молодь занадто прислуховується до себе, їй цікаво дивитися, як новими думками і почуттями (вона впевнена, що такого не думав і не відчував ніхто) вруниться душа.
І тільки потім приходять безсонні ночі над клаптиком газети, на якому надруковано такими самими літерами, як і все, що сьогодні взяли на шибеницю трьох, зрозуміло, трьох, живих і веселих. Потім приходить і бажання офірувати собою. Усі ми, і я в тому числі, пройшли через це.
Але в той час я в глибині душі (хоч і вважався «червоним») був переконаний, що не тільки з шибениць ростуть на землі ліси і не тільки стогін відчувається у наших піснях.
Для мене в той час було значно важливішим зрозуміти, хто я, яким богам повинен молитися. Прізвище моє було, як казали в ті часи, «польське» — хоч я й досі не знаю, що в ньому такого мазовецького було, — у гімназії (а це було тоді, коли ще не забувся чорної пам'яті попечитель Корнілов, сподвижник Муравйова) називали нас, зважаючи на мову батьків, «найстародавнішою паростю російського племені, чистокровними, істинно російськими людьми». Он як, навіть більш російськими, ніж самі росіяни. Проповідували б нам таку теорію до початку цього століття — обов'язково б Білорусія переплюнула Німеччину, а білоруси стали б першими ґвалтівниками на землі й пішли б відвойовувати в росіян, які не справжні росіяни, життєвий простір, особливо ще коли б добрий божечко дав нам роги.
Я тоді шукав свій народ і починав розуміти, як багато хто в той час, що він тут, поруч, тільки за два століття з нашої інтелігенції добре вибили це розуміння. Тому й працю я обрав собі незвичайну — пізнання цього народу.
Я закінчив після гімназії університет і став ученим-фольклористом. Справа ця в той час тільки започатковувалася і вважалася серед можновладців небезпечною для існуючого ладу.
Але повсюди — і тільки це полегшувало мою справу — я зустрічав увагу й допомогу. І в особі малописьменного волосного писаря, який опісля надсилав мені записи казок, і в особі сільського вчителя, що тремтів за свій хліб, і (мій народ жив!) навіть в особі одного губернатора, надзвичайно доброї людини, справжньої білої ворони; він дав мені, рекомендаційного листа, в якому наказував під загрозою суворих заходів надавати мені всіляку допомогу.
Дякую вам, прості білоруські люди! Навіть тепер ще я молюся на вас. Що й казати про ті роки…
Поступово я зрозумів, хто я. Що змусило мене це зробити?
Може, теплі вогні сіл, назви яких і досі якимось теплим болем входять у моє серце: Липове, Сорок Татар, Березова Воля, урочище Розбитий Ріг, Діброва, Вивірки?
А може, нічліг у лузі, коли діти оповідають казки і дрімота крадеться до тебе крізь кожух разом із холодом? Чи луговий дух молодого сіна і зорі крізь драну стріху клуні?
Або навіть і не вони, а просто соснова глиця у чайнику, курні, чорні хати, де жінки в запасках прядуть і співають нескінченну пісню, схожу на стогін.
Це було — моє. За два роки я обійшов і проїхав Мінську, Могильовську, Вітебську, частину Віденської губернії. І повсюди я бачив горе народне, бачив замурзаних дітей, бачив сліпих жебраків, бачив горе мого народу, дорожчого за який — я тепер знаю це — у мене не було нічого на світі.
Тоді тут був етнографічний рай, хоч казка, а особливо легенда, як найнетривкіші продукти народної фантазії, почали забиратися далі й далі, у глухі закутки.
Я побував і там, у мене були молоді ноги і молода жадоба. І чого тільки мені не доводилося бачити!
Бачив я церемонію із заломом, кропив'яні святки, гулянку в забутого навіть тоді «ящура». Але найбільше я бачив останню картоплю у мисці, чорний, як земля, хліб, сонне «а-а-а» над колискою, великі виплакані очі жінок.
Це була візантійська Білорусь!
Це був край мисливців і номадів, чорних смолокурень, тихого, такого приємного здалеку, дзвону позабутих церковок над драговиною, край лірників і темряви.
Тоді якраз наближався до кінця довгий і болючий процес вимирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття живцем тяглося довго, майже два століття.
І якщо у вісімнадцятому шляхта помирала буйно, з дуелями, помирала на соломі, промантачивши мільйон, якщо на початку дев'ятнадцятого помирання її ще було оповите тихим смутком позабутих палаців у березових гаях, то за моїх часів це було вже не поетично і зовсім не сумно, а бридко, іноді навіть жахливо в наготі своїй.
Це було помирання байбаків, як позалазили в свої нори, помирання жебраків, предки яких відмічені в Городельських привілеях, а самі вони, хоча й жили в багатих напівзруйнованих палацах, носили мало не кожухи, хоч їхній гонор був безмежний.
Це було здичавіння без просвітку: бридкі, часом криваві вчинки, причину яких можна було шукати тільки на дні їхніх, близько або занадто далеко одне від одного посаджених очей, очей нелюдів, дегенератів.
Топили грубки, викладені голландськими кахлями, уламками потрощених безцінних білоруських меблів сімнадцятого століття, сиділи, як павуки, у своїх холодних покоях, вдивляючись у навколишню темряву крізь вікно, по шибках якого стікали навскіс флотилії крапель.
Такою була та доба, коли я їхав в експедицію у глухий Н-ський повіт губернії. Я обрав поганий час для поїздок Влітку, звісно, фольклористові добре: тепло, довкола чудові краєвиди. Але за своїми наслідками наша праця найкраща в глухі осінні або зимові дні.
Тоді відбуваються ігрища з їхніми піснями, досвітки з нескінченними історіями, а пізніше — селянські весілля. Це наш золотий час.
Але мені випало поїхати тільки на початку серпня, коли не до казок і тільки тягуче наше «жнива» лунає над нивами. Я проїздив серпень, вересень, частину жовтня і мав зачепити тільки два тижні, самий початок глухої осені, коли я міг сподіватися на щось варте уваги. Опісля на мене чекали в губернії невідкладні справи.
Набуток мій був зовеш мізерний, і тому я був злий, як той піп, який прийшов на похорон і раптом помітив, що покійник воскрес. Мене мучила давня, застаріла хандра, яка ворушилася тоді на дні кожної білоруської душі: зневіра в цінності своєї справи, безсилля, глухий біль — основні прикмети лихоліття, те, що, як сказав хтось із польських поетів, з'являється від настійної загрози, що хтось у голубому побачить тебе і мило скаже: — Прошу до жандармерії!
Особливо мало було в мене стародавніх легенд, а саме на них я й полював. Ви, мабуть, знаєте, що всі легенди можна поділити на дві великі групи. Перші живуть повсюди, серед більшості народу. У білоруському фольклорі це легенди про вужеву королеву, про бурштиновий палац, переважна частина релігійних легенд.
А інші, мов ланцюгами, прикуті до якоїсь однієї місцевості, повіту, навіть села. Їх пов'язують із дивовижною скелею на березі озера, з назвою села або урочища, тільки з однією, ось цією печерою. Відомо, що такі легенди, пов'язані з невеликою кількістю людей, вимирають скоріше, хоча вони часом значно поетичніші, ніж загальновідомі, і, коли їх надрукують, мають велику популярність.
Так, наприклад, вийшла на люди легенда про Машеку. Я полював саме на другу групу легенд. Мені треба було поспішати: легенда і казка вимирають.
Не знаю, як іншим фольклористам, але мені завжди було важко передчасно їхати з якої-небудь місцевості. Мені все здавалося, що за зиму, яку я пробуду в місті, тут помре якась бабуся, яка одна, розумієте, одна знає нині чарівну давню оповідь. І ця оповідь помре з нею, і ніхто, ніхто її не почує, а я і мій народ залишимося обікраденими.
Тому нікого не здивують моя злість і хандра.
Я був у такому настрої, коли один мій знайомий порадив мені поїхати в Н-ський повіт, місцевість, яка навіть у той час вважалася глухою.
Чи думав він, що я там ледве не збожеволію від жаху, відкрию у собі чоловічу мужність і знайду… Але не будемо забігати наперед.
Збирався я недовго, упакував невеликий чемодан, найняв підводу і хутко залишив «столицю» цього порівняно цивілізованого повіту, щоб зректися усякої цивілізації, переїхавши до сусіднього лісового і болотяного повіту, який територією мало чим поступався перед якою-небудь державою на кшталт Люксембургу.
Спершу обабіч дороги тяглися ще ниви з розкиданими тут і там дичками, схожими на дуби. Траплялися села з цілими колоніями чорногузів, але потім родючі поля закінчилися і потяглися нескінченні ліси. Дерева стояли як колони, глиця на дорозі глушила стук коліс. У лісових ярах пахло пріллю і цвіллю, раз у раз зривалися з-під самих кінських копит зграї тетеруків, тут і там визирали з-під глиці й вересу червоні або почорнілі від старості брилі симпатичних гладких боровиків.
Двічі ми ночували в лісових глухих сторожках і раділи, коли бачили крізь нічну темряву кволі вогники їхніх сліпих вікон.
Ніч, плаче дитинча, яке кусають прусаки, коні надворі тривожаться чогось — напевне, близько проходить ведмідь; над верхівками дерев, над лісовим океаном — рясний зоряний дощ.
У хаті не продихнути, дівчинка люляє ногою колиску. Давня, як світ, мелодія: «А-а-а…»
О, яка жахлива, яка вічна і незмірна твоя туга, Білорусь! Ніч. Зорі. Первісний морок лісів.
І все-таки навіть це було Італією порівняно з тим, що ми побачили через два дні.
Ліс почав зникати, рідшати, і незабаром перед нашими очима постала безмежна рівнина.
Це не була звичайна рівнина, на якій котять руді хвилі наші жита, це була навіть не драговина — драговина все-таки не така одноманітна: там є трава, жалюгідні скарлючені деревця, там може блиснути озерце. Ні, це був найжахливіший, найбезнадійніший із наших краєвидів: торфяні болота.
Треба бути людиноненависником, щоб вигадати таку місцевість, і уявлення про неї може з'явитися тільки в печерному мозку злісного ідіота. Але це не було вигадкою, ось вона лежала перед нами…
Неосяжна рівнина, рівна, як стіл, була коричневого, навіть бурого кольору, безнадійно рівна, нудна, похмура.
Часом траплялися на ній величезні купи нагромадженого каміння, інколи бурий конус — якийсь покривджений богом чоловік вибирав торф невідомо для чого, — часом самотньо дивилася на дорогу одним віконцем хатка з високим комином і довкола неї — ані деревця. І навіть ліс, який тягнувся за цією рівниною, здавався похмурішим, ніж насправді.
Через якусь годину почали й на цій рівнині траплятися острівці лісу, чорного, у моху й павутинні, тільки подекуди рівного, а більш за все скарлюченого, як на малюнках до страшної казки.
Але ці переліски з'являлися й зникали, і знову тяглася рівнина — рівна, бура рівнина.
Я ладен був заридати вголос від кривди.
І погода, як на те, почала псуватися: низькі чорні хмари повзли нам назустріч; то тут, то там з них звисали навскіс до землі свинцеві смуги дощу. Жодної пташки-посмітюхи не траплялося нам на дорозі, а це була погана прикмета: мав піти затяжний нічний дощ.
Я хотів було звернути до першої ж із хаток, але й вони більше не траплялися. Поминаючи лихом мого знайомого, я сказав фурманові, щоб він їхав швидше, і щільніше закутався у плащ.
А хмари накипали, чорні, низькі, дощові; над рівниною тягнувся присмерк, такий незатишний і холодний, що мурашки повзли по тілу. Десь сяйнула несмілива осіння блискавка.
Я тільки встиг відзначити неспокійною думкою, що це занадто пізно для грози, як на мене, на коней, на фурмана звалився океан холодної води.
Хтось кинув рівнину в пазурі ночі й дощу.
І ніч ця була чорна, як сажа, я не бачив навіть своїх пальців і тільки з поштурхування воза здогадувався, що ми ще їдемо. Фурман також, видно, нічого не бачив і цілком поклався на інстинкт коней.
Не знаю, чи справді був у них якийсь інстинкт, але незабаром віз наш почало кидати з вибоїни у вибоїну, з ями на якийсь бугор і знову в яму.
Шматки грязюки і якоїсь твані летіли у віз, на плащ, мені в обличчя, але я швидко освоївся з цим і молився тільки про те, щоб не заїхати в якусь прірву: найжахливіші твані трапляються саме серед таких боліт — проковтне і віз, і коней, і людей, і вранці ніхто навіть і не здогадається, що тут хтось був, що тут дві хвилини кричала людська істота, поки бура каша не налізла в рот, що зараз ця істота лежить, разом з кіньми, на три сажні нижче поверхні клятого місця.
Щось ревнуло зліва: довгий, протяжний нелюдський крик. Коні шарпонули воза — я ледь не випав — і помчали кудись, видно, навпрошки болотом. Потім щось тріснуло, і задні колеса посунулися вниз. Відчуваючи, що під ноги мені тече щось мокре, я смикнув за плече фурмана. Той з якоюсь байдужістю сказав: