Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.
«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.
Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.
Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.
Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.
… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?
— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.
— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…
— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.
Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.
Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.
— І до того ж я взагалі бачила вас… раніше.
— Де? — щиро здивувався я.
— Не знаю. Я багатьох людей бачу. Мені здається, що я вас бачила ві сні… Часто… А може, і не ві сні. Вам не доводилося відчувати таке… немов ви жили колись, давно… І тепер відкриваєте, знаходите багато з того, що бачили… давно-давно.
Я людина здорова. І я ще не знав тоді, що таке буває мисом у знервованих людей з дуже тонкою сприйнятливістю. У них якось порушується зв'язок між першими враженнями І наступними уявленнями пам'яті. Схоже їм здається тотожним, вони відкривають у предметах, які їм зовсім не відомі, щось давно знайоме. А свідомість — вічний реаліст — противиться цьому. Тому й виходить, що предмет водночас і цілком знайомий і таємниче незнайомий.
Повторюю, я не знав цього. І все-таки ні на хвилину не спадало мені на думку, що ця жінка може брехати, такою щирістю і звичайністю віяло від її слів.
— Я вас бачила, — знову повторила вона. — Але хто ви? Я не знаю вас.
— Мене зовуть Андрій Білорецький, пані. Я вчений-фольклорист.
Вона зовсім не здивувалася. Здивувався я, довідавшись, що ці слова їй знайомі.
— Що ж, дуже цікаво. А чим ви захоплюєтесь? Піснями, приказками?
— Легендами, пані. Давніми місцевими легендами.
Я перелякався не на жарт. Вона раптом випрямилася, немовби її катували електричним струмом, лице поблідло, повіки закрилися, але я згоден був забожитися, що за ними очі її закотилися.
Переляканий, я підтримав її голову і підніс до губів склянку з водою, але вона вже опритомніла. І тут очі її заіскрилися таким обуренням, таким невимовним докором, що я відчув себе останнім мерзотником, хоч і не знав, чому повинен мовчати про свою професію. Я відчув тільки, що тут щось пов'язане із старим правилом: «У домі повішеного не говорять про шворку».
Уриваним голосом вона сказала:
— І ви… І ви також… Навіщо ви мене мучите, навіщо мене всі…
— Господине, пані. Ради бога, я не думав, я не знаю. Дивіться, ось посвідчення від академії, ось лист губернатора. Я ніколи не був тут. Даруйте, даруйте мені, якщо я вам чимось завдав болю.
— Байдуже, — сказала вона. — Заспокойтеся, пане Білорецький. Це так… Я просто ненавиджу ці темні витвори дикунського розуму. Може, і ви колись зрозумієте, що це таке, ця темрява. А я зрозуміла давно. Тільки перш, ніж зрозуміти до кінця, — я помру.
Я знав: неделікатно розпитувати далі. Я промовчав. І тільки опісля, коли вона помітно заспокоїлася, сказав:
— Пробачте, якщо я вас вразив, пані Яновська. Я одразу став вам неприємний. Коли ви хочете, щоб я від вас поїхав? Мені здається, краще зараз.
Лице її знову дико скривилося.
— Ах, хіба в тім річ! Не треба. Ви вельми, вельми скривдите мене, якщо поїдете зараз. І до того ж, — голос її затремтів, — що, якби я вас попросила, розумієте, попросила вас лишитися тут, у цьому домі. Хоча б на два-три тижні, до того часу, поки закінчаться темні осінні ночі.
Погляд її почав блукати. На вустах з'явилася жаліслива усмішка.
— Потім буде сніг… І сліди на ньому. Звичайно, ви робіть, як хочете. Але мені було б неприємно, якби про останню а Яновських сказали, що вона забула стародавню гостинність.
Вона так сказала «остання з Яновських», ця вісімнадцятирічна дівчинка, що мені чомусь аж по серці різонуло жалем.
— Що ж, — продовжувала вона, — якщо цікавитесь цим, бридким, хіба я можу перечити. Інші збирають навіть зміїв. Я повинна вам сказати, що ви приїхали у заповітний край. Тут привидів і примар більше, ніж живих людей. Селяни, яких трясе трясця, розповідають дивовижні й жахливі історії. Вони живляться картоплею, голодним з половою хлібом, пісною вівсянкою і фантазією. Ночувати вам у їхніх хатах не можна: там бруд, скупченість і трясця. Ходіть по навколишніх хуторах, вам за мідяки, які підуть на хліб чи горілку, що на мить зігріє вічно холодну від трясці кров, розкажуть усе. А увечері приходьте сюди. Тут вас завжди-завжди чекатиме стіл, ліжко і вогонь у каміні. Запам'ятайте, я господиня тут, селяни слухають мене. Згода?
У цей час я достеменно знав, що ніхто цього дитинчати не слухає, ніхто його не боїться і ніхто від нього не залежить. Можливо, усім іншим я усміхнувся б просто у вічі, але в цьому «наказі» було стільки ще не зрозумілого для мене благання, стільки жалісливого й очікуючого, що я опустив повіки й сказав:
— Добре. Я підкоряюся бажанням панночки.
Вона не помітила іронічної іскри в моїх очах і навіть почервоніла на мить, очевидно, тому, що її послухали.
… Дуже скромну вечерю прибрали з стола. Ми залишилися у кріслах перед каміном. Яновська озирнулася на чорні вікна, за якими шуміли й терлися об шибки величезні дерева, і сказала:
— Пан Білорецький ще не хоче спати?
Цей дивний вечір так настроїв мене, що спати мені розхотілося. І от ми сиділи поруч і дивилися в огонь.
— Скажіть, — раптом запитала вона, — люди повсюди живуть так, як у нас?
Я з подивом глянув на неї: невже вона ніколи не покидала цього будинку? Вона, немов зрозумівши, відповіла:
— Я ніде не була, крім цієї рівнини в лісах. Батько мій, він був найкращою людиною на світі, сам учив мене, він був дуже освіченою людиною. Я, звичайно, знаю, які є на світі країни, знаю, що не всюди ростуть наші ялини, але скажіть, чи всюди людині так незатишно й холодно жити на землі?
— Багатьом холодно жити на землі, пані. Винні в цьому люди, які прагнуть влади, непосильної, нестерпної для людини. Винні також і гроші, заради яких люди хапають одне одного за горло. Але мені здається, що не всюди так сиротливо, як тут. Там, за лісами, є теплі луги, квіти. Там також злидні і темрява, але люди якось шукають порятунку від цього. Вони прикрашають хати, жінки сміються, діти бігають. А тут усього цього мало.
— Я здогадувалася, — сказала вона. — Цей світ вабить, але я непотрібна ніде, крім Болотяних Ялин. Та й що я там робитиму, коли там потрібні гроші? Скажіть, а такі речі, як кохання, як дружба, там бувають хоч часом? Чи це тільки в книжках, які є у батьковій бібліотеці?
Я знову ні на мить не подумав, що це двозначний жарт, хоча моє становище було досить незручне: сидіти в нічному покої і розмовляти з малознайомою панночкою про кохання, та ще й з її ініціативи.
— Там воно часом буває.
— От і я кажу. Не може бути, щоб люди обманювали. Але тут нічого цього нема. Тут багно і морок. Тут вовки. Вовки з палаючими очима. У такі ночі мені здається, що ніде, ніде на землі нема сонця.
Мені стало страшно, коли я побачив сухий чорний блиск її очей, і, щоб перевести розмову на щось інше, сказав:
— Невже ваші батько й мати не кохали одне одного?
Вона загадково всміхнулася:
— У нас не кохають. Цей дім тягне з людей життя. І потім, хто вам сказав, що в мене була мати. Я її не пам'ятаю, її ніхто не пам'ятає в домі. Часом мені здається, що я з'явилася на світ сама.
Незважаючи на глибоку наївність цих слів, я зрозумів, що це не є відома сцена «Декамерона» і тут не можна сміятися, бо це жахливо. Переді мною сиділа вісімнадцятирічна дівчина і розмовляла зі мною про те, що давно повинна була ховати в серці і що, однак, мало для неї не більшу реальність, ніж для мене ангели на небесах.
— Ви помиляєтесь, пані, — буркнув я, — кохання усе-таки дається нам, хоч зрідка, на землі.
— Вовки не можуть кохати. І як можна кохати, коли попереду смерть. Он вона, за вікном.
Худенька, прозора ручка вказала на чорні плями вікон. І знову забулькотів голосок:
— Ваші брехливі книжки пишуть, що це найвеличніша таємниця, щастя і світло, що людина, коли воно приходить без взаємності, убиває себе.
— Так, — відповів я. — Інакше не було б ні жінок, ні чоловіків.
— Брехня. Люди вбивають не себе, а інших, вони випустили на землю тисячу привидів, примар. Я не вірю, я ніколи не відчувала цього, отже, його нема. Я ні до кого не хочу доторкатися — я хочу сховатися від кожного. Я нікого не хочу, як дивно пишуть ваші книжки, «цілувати» — люди кусаються.
Навіть нині така розмова лякає деяких чоловіків — що ж казати про ті часи. Я не належав до нахабних чоловіків, але мені не було соромно: вона розмовляла про кохання так, як інші жінки про погоду. Вона не знала, нічого не знала про це, вона була нерозбуджена, зовсім холодна, як крига. Вона навіть не могла розуміти, соромно це чи ні. І очі її відверто дивилися у мої, не прикриті повіками. Це не могло бути кокетуванням. Це було дитинча, навіть не дитинча, а живий труп.
Вона щільніше закуталася у шалю і сказала:
— На землі панує смерть. Це я знаю. Я не люблю, коли брешуть про те, чого ніколи не було на землі.
Ми ще посиділи. Вітер лементував надворі. Вона знизала плечима і тихо сказала:
— Жахливий край, жахливі дерева, жахливі ночі.
І знову я побачив той самий вираз на її обличчі і не зрозумів його.
— Скажіть, це великі міста — Вільно, Мінськ?
— Досить великі. Але Москва, Петербург більші.
— І що, там теж людям недобре вночі?
— Ні, що ви. Там за вікнами вогні, цілу ніч горять ліхтарі, дзвенять конки, там люди сміються на вулицях.
Вона замислилась.
— От бачите. А тут ніякого вогню. Довкола будинку старий парк на дві верстви у кожний бік, а за ним сплять без вогнів самотні хати. У будинку близько п'ятдесяти кімнат, не рахуючи коридорів і різних переходів із закутками. Він так давно побудований. І він дуже холодний, бо предки заборонили робити в ньому груби, тільки каміни, щоб не було схоже на простих сусідів. Каміни палають день і ніч, але все одно по кутках вологість і повсюди холод. У нас на п'ятдесят кімнат тільки три людини. Економка спить на першому поверсі, там і сторож. Ще в одному з флігелів, за алеєю, живуть сторож парку, куховарка і праля. Тим добре. А в другій прибудові будинку, з окремим входом, живе ще мій управитель Гнат Берман-Гатевич. Навіщо він потрібний, управитель, не знаю, але такий закон. А в будинку на весь другий поверх, на тридцять кімнат, я сама. І так незатишно, що хочеться забитися кудись у куток, закутатися з головою, як дитина, у ковдру й сидіти отак. Ось зараз мені чомусь дуже добре і так спокійно, як не було вже два роки, від того дня, як помер батько. І мені зараз однаково, чи є вогні за цими вікнами, чи нема. Знаєте, це дуже добре, коли поруч є люди.
Вона довела мене через годину до моєї кімнати (її кімната була тільки через одні двері від моєї) і, коли я вже відчинив двері, сказала:
— Якщо ви цікавитеся старими легендами — пошукайте в бібліотеці, у шафі для рукописів. Там має бути рукописний том переказів, наших сімейних переказів. Та й ще деякі документи. — І додала: — Дякую вам, пане Білорецький.
Я не зрозумів, за що вона мені дякувала, і, признаюся, навіть не дуже думав про це, коли увійшов у невелику свою кімнату без защіпки на дверях і поставив свічку на стіл. У кімнаті було ліжко, широке, як поле бою під Койдановим. Над ліжком старий балдахін. На підлозі витертий чудовий килим. Ліжко, видно, застеляли за допомогою особливої палиці (як двісті років тому), таке воно було велике. І палиця стояла поряд. Окрім ліжка, були комод, висока конторка і стіл. Більше нічого.
Я роздягнувся і ліг під ковдру, погасивши свічку. Одразу ж за вікном виступили на синьому тлі чорні силуети дерев і долинув їх рівний шум, що наводив сон.
І чомусь це відчуття запустілості зробило те, що я витягнувся, закинув руки за голову і, мало не засміявшись від щастя, заснув, немов провалився у якусь темну і приємну прірву.
Крізь сон мені здалося ще, що хтось ішов маленькими й обережними кроками по коридору, але я не звернув на це уваги, я спав і радів уві сні, що сплю.
Це була остання моя спокійна ніч у домі Яновських на Болотяних Ялинах.
Довкола на багатьох десятинах шумів і хвилювався під осіннім дощем занедбаний, глухий, чорний від старості й вологості парк.
Розділ другий
Наступний день був звичайним сірим днем, які часто бувають восени в Білорусії. Вранці я не бачив господині, мені сказали, що вона погано спить уночі і тому встає пізно. Обличчя економки, коли я сидів за сніданком, було якесь оцтово-кисле і таке бундючне, що неприємно було дивитися. Тому я не затримався за столом, узяв у кімнаті свій великий пошарпаний зошит, п'ять олівців, накинув сухий плащ і, розпитавши дорогу до найближчого хутора, вийшов із кімнати.
Мені одразу ж стало якось легше, хоч довкола було невесело. Тільки тут, на мокрій стежці, я міг добре роздивитися цей будинок-палац. Уночі він мені здався меншим, бо обидва його крила надійно ховалися у парковій гущавині і весь перший поверх цілком заріс здичавілим, величезним, як дерева, бузком. А під бузком росли високі, вищі за людину, жоржини, м'ясисті лопухи, глуха кропива та інша погань. Висовував там-сям, як на всіх вологих місцинах, свої лапаті стеблини чистотіл, буяла ведмежа дуда, шипшина, паслін. А на чорній від вологи землі серед цього різнотрав'я лежали білі від цвілі, видно, обламані вітром, товсті гілки дерев.
Сліди людської руки було помітно тільки перед входом, де похмурим пурпуром горіли на великому квітнику пізні айстри.
І будинок мав такий похмурий і холодний вигляд, що серце стиснулося. Був він двоповерховий, з величезним бельведером та невеличкими вежами по краях і відзначався тією відсутністю архітектури, яка була типовою для білоруських палаців за тих часів, коли наші предки перестали будувати замки, але ще вимагали від зодчих, щоб вони робили палаци схожі на цей вкритий мохом старий барліг.
Я вирішив іти на хутір не раніше, як оглянувши все тут, і пішов по алеї. Чорт знає, який дурень вирішив посадити в такому похмурому місці ялини, але це було зроблено, і дерева, яким було не менше за сотню років, зробили місцевість тільки трішки приємнішою, ніж славетний ліс у Данте. Ялини, товсті — двом не обхопити, — підступали до самих мурів палацу, зазирали лапами у вікна, бовваніли синьо-зеленими конусами над дахом. Стовбури їхні затягла сива борода моху й лишайників, нижні гілки звисали до землі, як намети, і алея нагадувала вузьку ущелину. Тільки біля самого будинку видно було подекуди похмурі, чорні від дощу, майже голі велетні липи і один могутній дуб, мабуть, заповітний, бо здіймав свою пишну маківку на кілька сажнів вище за найвищі ялини.