«Що це робиться на світі, люди добрі? Колись один пан їхав на шести конях, а нині шість панів на одному коні». Увесь процес панського розорення в самій лише цій іронічній народній приказці.
Берман-Гатевич стояв за моєю спиною і відпускав іронічно-делікатні зауваження щодо тих, хто прибував.
— Гляньте, яка шкапа. На ній, мабуть, хтось із Сасів їздив: заслужений бойовий кінь… А ця панночка, бачите як вбралася: просто як на храм святого Антонія. А ось, бачите, цигани.
«Циганами» він назвав справді дивну компанію. На звичайному возі під'їхало до під'їзду найдивовижніше товариство, яке мені доводилося бачити. Тут були і пани, і панночки, осіб дев'ять, одягнені строкато й бідно. І сиділи вони на возі купою, як цигани. І халабуда була на чотирьох тичках, як у циганів. Бракувало тільки собаки, який би біг під колесами. Це був занепалий рід Грицькевичів, які кочували з одного балу на інший і так переважно харчувалися. Вони були далекими родичами Яновських. І це були нащадки «багряного володаря»! Боже, за що караєш!!!
Потім приїхала якась літня дама в дуже багатому старовинному оксамитовому вбранні, тепер досить поношеному, в супроводі худого, як тріска, молодика з явно холуйським лицем. «Тріска» ніжно притискав її ліктик.
Від неї пахло такими поганими парфумами, що Берман почав чхати, коли вона ввійшла до зали. А мені здалося, що замість неї хтось заніс до приміщення велику торбу з удодами і покинув її тут на радість присутнім. Розмовляла дама із справжнісіньким французьким прононсом, який, як відомо, зберігся на землі тільки у двох місцях: у паризьких салонах і в селищі Кобиляни під Оршею.
І інші особи були дивні. Пожмакані чи занадто гладенькі обличчя, жадібні очі, очі змучені, очі благальні, очі з «іскоркою» божевілля. В одного франта очі були величезні й булькаті, як у саламандри підземних озер. Я дивився на церемонію знайомства (деякі з цих близьких сусідів ніколи не бачилися і, мабуть, не побачаться більше — старий палац, може, вперше за вісімнадцять років бачив такий наплив гостей). З-за дверей звуки погано долітали до мене, бо в залі вже дудів оркестр з восьми заслужених інвалідів. Полтавської битви. Я бачив масні обличчя, які галантно всміхалися, бачив губи, які тягнулись до руки господині. Коли вони нахилялися, світло падало зверху і носи здавалися напрочуд довгими, а роти проваленими. Вони безшумно дриґали ногами, сміялися, нечутно говорили, і в них виростали носи, потім усміхалися і відпливали далі, а на їхнє місце пливли все нові, нові. Це було як у жахливому сні.
Вони вищирялися, як вихідці з могили, цілували руку (і мені здавалося, що вони смокчуть із неї кров), безшумно підпливали далі. А вона, така чиста у своїй білій відкритій сукні, тільки червоніла часом спиною, коли занадто пилко припадав до її руки який-небудь новоявлений донжуан в обтягнутих панталонах. Ці поцілунки, як мені здавалося, мастили її руку чимось липким і нечистим.
І тільки тут я зрозумів, яка вона, власне кажучи, самотня не тільки в своєму домі, а й серед цієї зграї.
«Що це мені нагадує? — подумав я. — Ага, пушкінська Татьяна серед почвар у наметі. Оточили небораку, як лань під час полювання».
Тут майже зовсім не було чистих поглядів, але які були прізвища! Мені все здавалось, що я сиджу в архівах І читаю стародавні акти якого-небудь Пінського копного суду.
— Пан Сава Матвійович Стаховський із синами, — оголошував лакей.
— Пані Агата Юр'ївна Фалендиш-Хоболева з чоловіком і другом дому.
— Пан Якуб Барбаре-Гарабурда.
— Пан Матей Мустафович Осонович.
— Пані Ганна Оврамович-Босяцька з дочкою.
А Берман стояв за моєю спиною і кидав зауваження. Він вперше за ці дні сподобався мені, стільки злості було в його висловлюваннях, такими палаючими очима зустрічав він кожного нового гостя, і особливо молодих.
Але ось у його очах промайнуло щось таке незрозуміле, що я мимохіть глянув у той бік, і… очі мої полізли на лоба: таке дивне видовище я побачив. У залу сходами котився чоловік, саме котився, інакше це назвати було не можна. Був цей чоловік із сажень на зріст, приблизно, як я, але в його одяг влізло б троє Андріїв Білорецьких. Величезний живіт, ноги в стегнах, як окости, страшенно широкі груди, долоні, як лопати. Рідко доводилось мені бачити такого велетня. Але найдивовижніше було не це. На чоловікові був одяг, який нині можна побачити тільки в музеї: червоні чоботи на високих підборах з підковами, штани в обтяжку з корозеї — тонкого сукна. Жупан з вишневого із золотом сукна ось-ось загрожував луснути на грудях і животі. Зверху нього чоловік натягнув чугу, старовинний білоруський верхній одяг. Чуга висіла вільно, гарними складками, вся переливалася зеленими, золотими і чорними візерунками і була підперезана майже під пахвами турецьким поясом веселкових кольорів.
І над усім цим сиділа дивно маленька для цієї туші голова з щічками такими надутими, немовби цей чоловік ось-ось збирався пирснути зо сміху. Довге сіре волосся ззаду робило голову правильно круглою, маленькі сірі оченята сміялися, сиві вуса звисали до грудей. Зовнішній вигляд у чоловіка був дуже мирний, і тільки на лівій руці висів карбач — плетений короткий нагай із срібним дротом біля кінця. Одно слово, псар, провінційний ведмідь, веселун і пияк — це одразу було видно.
Ще біля дверей він зареготав таким густим і веселим басом, що я мимоволі усміхнувся. Він ішов, і люди розступалися перед ним, відповідали такими веселими усмішками, які тільки могли з'явитися на цих кислих обличчях, обличчях людей із касти, що вироджувалася. Чоловіка, видно, любили.
«Нарешті хоч один представник старого доброго віку, — подумав я. — Не виродок, не божевільний, який може піти і на героїзм, і на злочин. Добрий, простий велетень. І як він соковито, гарно говорить по-білоруськи!»
Не дивуйтеся останній думці. Хоч серед дрібної шляхти тоді розмовляли по-білоруськи, шляхта такого штибу, до якого, видно, належав цей пан, мови не знала: серед гостей не більше як з десяток розмовляло мовою Марцінкевича і Каратинського, решта дивним суржиком польських, російських і білоруських слів.
А цей розмовляв, як яка-небудь сільська бабуся-сваха. Влучні слова, жарти, примовки так і сипалися з його язика, поки він проходив від дверей до верхньої зали. Признаюсь, той пан одразу дуже підкупив мене цим. Він був такий колоритний, що я не одразу помітив його супутника, хоч він також був вартий уваги. Уявіть собі молодця, високого, ставного, одягненого за останньою модою, рідкісною у цій глухомані. Він би був зовсім вродливий, якби не надзвичайна блідість обличчя, худорлявого, з проваленими щоками, і якби не вираз якоїсь незрозумілої злостивості, яка не сходила з його вуст. Найбільш вартими уваги на цьому жовчному обличчі були великі чорні очі з вологим блиском, але такі неживі, що робилося ніяково. Напевне, саме такі були в Лазаря, коли він воскрес, але заховав в очах спогади.
Тим часом велетень дійшов до лакея, який, підсліпуватий і Глухий, не помітив гостей, і несподівано трусонув його за Плече. Той дрімав на ногах, але тут раптом прокинувся І, розгледівши гостей, засміявся на весь рот і гукнув:
— Вельмишановний пан батько Гринь Дубатовк! Пан Олесь Ворона!
— Добривечір, панове, — зарокотав Дубатовк. — Чого це ви сумні, як миші під шапкою? Байдуже, ми зараз вас розвеселимо. Бачиш, Вороно, панночки які! Зарано я, брате, народився. У-ух, кралечки-красунечки!
Він пройшов крізь натовп (Ворона зупинився біля якоїсь панночки) і наблизився до Надії Яновської. Очі його стали маленькими і запромінилися сміхом.
— День-вечір добрий, донечко! — І лунко цмокнув її у чоло, як стрельнув. Потім відступив. — А яка ж ти в мене стала зграбна, вродлива! Лежати всій Білорусі біля твоїх ніжок. І нехай на мені на тому світі Люципер смолу возить, коли я, старий гріховодник, через місяць не питиму на твоєму весіллі горілку з твого черевичка. Тільки щось очі сумненькі. Байдуже, зараз розвеселю.
І він з чарівною ведмежою грацією крутнувся на підборах.
— Антоне, душа чортова! Грицьку, Петрусю! Холера вас Там схопила, чи що?
З'явилися Антон, Грицько і Петрусь, згинаючись під тягарем якихось величезних пакунків.
— Ну, гави-роззяви, кладіть усе до ніг господині. Розгортай! Е-е, нечупаро, у тебе що, руки з… спини ростуть. Тримай, доню.
Перед Яновською лежав на підлозі величезний пухнастий Килим.
— Тримай, доню. Дідівський ще, але зовсім новий. Покладеш у спальні. У тебе там дме, а ноги в усіх Яновських були кволі. Буде тобі тепло. Даремно ти все-таки, Надійко, до мене не переїхала два роки тому. Умовляв її — не згодилася. Ну, добре, тепер пізно вже, велика стала. І мені легше буде, хай йому грець, цьому опікунству.
— Пробачте, дядечку, — тихо сказала Яновська, вражена увагою опікуна. — Ви знаєте, я хотіла бути, де батько… батько.
— Ну-ну-ну, — невміло сказав Дубатовк. — Облиш. І я сам до тебе майже не їздив, знав, що будеш хвилюватися. Друзі ми були з Романом. Нічого, доню, ми, звісно, люди земні, хворіємо на обжерливість, п'яні, але ж бог повинен розбиратися у душах. А якщо він розбирається, то Роман, хоч минав частіше церкву, а не корчму, давно вже на небі ангелів слухає та дивиться в очі своєї небораки дружини, а моєї двоюрідної сестри. Бог — він також не дурень. Головне — сумління, а дірка в роті, куди чарка проситься, остання справа. І дивляться вони з неба на тебе, і не шкодує мати, що смертю своєю дала тобі життя: бач, яка ти королівна стала. Скоро й заміж, з рук опікуна на лагідні та дужі руки чоловіка. Думаєш?
— Раніше не думала, тепер не знаю, — раптом сказала пані Яновська.
— Так-так, — посерйознішав Дубатовк. — Але… аби чоловік добрий. Не поспішай дуже. А зараз тримай ще. Ось тут старовинне наше вбрання, справжнє, не яка-небудь підробка. Опісля підеш, переодягнешся перед танцями. Нема чого це сучасне лахміття носити.
— Їй навряд чи підійде, зіпсує вигляд, — улесливо під'їхала якась дрібна шляхтяночка.
— А ти помовч, кохана. Я знаю, що роблю, — буркнув Дубатовк. — Ну, Надійко, і нарешті ось іще останнє. Довго я думав, чи подарувати це, але користуватися чужим добром не звик. Це твоє, а серед отих твоїх портретів нема одного. Не повинен ряд предків перериватися. Ти сама знаєш, бо ти найстародавнішого майже в усій губернії роду.
На підлозі, звільнений від легкої білої тканини, стояв дуже старий портрет такої незвичайної, видно, італійської роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.
І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.
Хтось зітхнув.
— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.
Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.
Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.
— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?
Він обернувся.
— Це ви мені?
— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.
Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.
— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?
— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.
Я через його плече бачив лице Надії Яновської і з радістю зауважив, що наша сварка відвернула її увагу від портрета. Краска виступила на її обличчі, а в очах — щось схоже на тривогу і жах.
— Вибирайте вирази, — процідив Ворона.
— Чому? І, головне, з ким? Делікатна людина знає, що в товаристві ввічливих треба бути ввічливим, в компанії грубіянів вища делікатність — платити їм тією самою монетою.
Видно, Ворона не звик отримувати відсіч у всій окрузі. Я знав таких гонористих індиків. Він здивувався, але потім обернувся, кинув погляд на господиню, знову обернувся до мене, і в його очах хлюпнула каламутна лють.
— А ви знаєте, з ким розмовляєте?
— З ким? З паном богом?
Я побачив, як поруч з господинею з'явилося зацікавлене обличчя пана Дубатовка. Ворона починав кипіти.
— Ви розмовляєте зі мною, з чоловіком, який звик м'яти вуха різним парвеню.
— А ви не спитали, може, якісь там парвеню часом можуть самі нам'яти вуха? І не підходьте, а то, попереджаю вас, жоден шляхтич не дістане такої образи дією, як ви від мене.
— Хамська бійка навкулачки! — вибухнув він.
— Що поробиш? — холодно зауважив я. — Мені доводилося стрічати дворян, на яких інше не впливає. Вони не були хамами, їхні предки були заслуженими псарями, доїжджачими, альфонсами у вдовиних маєтках.
Я перехопив його руку і тримав біля його бока, як обценьками.
— Ну…
— Ах ти! — процідив він.
— Панове, панове, заспокойтеся! — з невимовною тривогою вигукнула Яновська. — Пане Білорецький, не треба, не треба! Пане Ворона, соромтеся!
Лице її було таке благальне.
Видно, і Дубатовк зрозумів, що час втрутитися. Він підійшов, став поміж нами і поклав на плече Ворони важку руку. Лице його налилося кров'ю.
— Щеня! — вигукнув він. — І це білорус, це житель яновської околиці, це шляхтич?! Так образити гостя! Сором моїй сивині. Ти що, не бачиш, з ким завівся? Це тобі не наші блазні з курячими душицями, це не курча, це — мужчина. І він тобі хутко обірве вуса. Ви дворянин, добродію?
— Дворянин.
— Ну, от бачиш, пане шляхтичу. Коли тобі треба буде з ним порозмовляти — ви знайдете спільну мову. Це шляхтич, і добрий шляхтич, хоч би й предкам у друзі — не рівня сучасним шмаркачам. Проси пробачення у господині. Чуєш?
Ворону як підмінили. Він пробурмотів якісь слова і відійшов із Дубатовком убік. Я залишився з господинею.
— Боже мій, пане Андрію, я так перелякалася за вас. Не варто вам, такій добрій людині, заводитися з ним.
Я підвів очі. Дубатовк стояв збоку і з цікавістю переводив погляд з мене на пані Яновську.
— Надіє Романівно, — з несподіваною теплотою сказав я. — Я вельми вам вдячний, ви дуже добра і щира людина, і вашу турботу про мене, вашу приязнь я запам'ятаю надовго. Що вдієш, моя гордість — моє єдине, я не даю нікому наступити собі на ногу.
— От бачите, — опустила вона очі. — Ви зовсім не такий. Багато хто з цих родовитих людей поступилися б. Видно, справжній шляхтич тут — ви, а вони тільки удають з себе… Але запам'ятайте, я дуже боюся за вас. Це небезпечна людина, людина з жахливою репутацією.