Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.
Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.
— Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, — попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. — Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.
Юхан Крун кинувся до мікрофона:
— Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. — Червона лампочка. — Його спровокували, — сказав Крун. — І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.
Ґрот прикрив повіки.
— Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?
— Для самооборони, — урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. — Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.
Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:
— Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.
Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.
— Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…
— Протестую… — почав Крун.
Ґрот стомлено зітхнув:
— Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.
Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.
Ґрот вів далі:
— Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?
— Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.
— А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.
Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?
Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.
— Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.
Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:
— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.
Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.
Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:
— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?
Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.
— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.
Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:
— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.
Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.
— Це все, — сказав Ґрот.
— Чи є які-небудь питання в захисту?
Крун заперечно похитав головою.
— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.
Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.
— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.
— Так.
— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…
— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.
Знову невдоволені вигуки.
— Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?
— Так.
Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.
— Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?
— Тому що ми припустилися помилки.
— Даруйте?
— Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.
Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.
ЕПІЗОД З
«Ти помреш».
Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».
Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.
«Ти помреш».
Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.
— Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.
— Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.
— Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.
— Так, це питання…
— Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.
Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.
Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.
— Я розумію, чому…
— Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.
Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.
Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:
— Ти помреш.
Старий волів би почути краще: «Ви помрете».
Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.
«Хоч як би там було, рік ви маєте».
Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»
Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.
Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!
Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.
«Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.
Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.
«Ти помреш».
Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.
ЕПІЗОД 4
Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.
— Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.
Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.
— Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.
— Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.
— Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?
Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.
Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.
Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.
Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.
Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.