Марла вийшла з клініки, завернула за ріг до міської пральні й вкрала з сушарок усі джинси, тоді віднесла їх до дилера, котрий дав їй п’ятнадцять баксів за пару. Тоді Марла придбала собі справді добрі колготки — з тих, що не пускають стрілок.
— Навіть справді добрі, які не пускають стрілок, — каже Марла, — усе одно рвуться.
Ніщо не вічне. Усе розвалюється.
Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.
Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».
Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.
Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.
Тоді вона й відчула, що досягла дна.
— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.
Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша — ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.
У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.
«Нещастя — це природна частина мого розвитку, — шепотів Тайлер, — у напрямку трагедії та розпаду».
Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.
«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», — шепотів Тайлер.
Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.
Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.
Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.
«Визволитель, що знищує власність, — продовжував Тайлер, — бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».
Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.
«Скажи йому, — прошепотів Тайлер. — Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».
Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.
То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри — було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?
Детектив наказав не полишати місто.
Глава 15
Пан Його честь, містер президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів, просто сидів.
Під, і поза, і всередині всього, що людина сприймає за належне, народжується щось жахливе.
Ніщо не вічне.
Усе розвалюється.
Я це знаю, тому що Тайлер це знає.
Три роки Тайлер різав і склеював плівки для мережі кінотеатрів. Кінофільми перевозять у шести чи семи невеличких котушках, складених до металевої валізки. Тайлер мав склеювати ці котушки в одну п’ятифутову, котру використовують проектори з автоматичним перемотуванням. За три роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня — через Тайлера пройшли сотні копій.
Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.
Робота була нудною, зарплатня — низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.
Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.
І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».
О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.
Тайлер сказав: «Сприйміть це як ранній вихід на пенсію».
Через Тайлера пройшли сотні копій.
Фільми поверталися до дистрибутора. Фільми виходили в повторний показ. Комедії. Драми. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі бойовики.
Із доданими Тайлером кадрами порнографії.
Содомія. Феляція. Кунілінгус. Бандаж.
Тайлеру не було чого втрачати.
Тайлер був пішаком у цьому світі, його сміттям.
Ось що Тайлер звелів сказати керуючому готелем «Pressman».
На іншій роботі Тайлера, в готелі «Pressman», він був ніким. Ніхто не переймався, чи живий він, чи мертвий, і він відповідав їм довбаною взаємністю. Ось що Тайлер звелів мені сказати в офісі керуючого готелем із охоронцями за дверима.
Після всього ми з Тайлером сиділи допізна й розповідали один одному про все це.
Якраз після того, як Тайлер пішов до спілки кіномеханіків, він наказав мені піти і побалакати з керуючим готелем «Pressman».
Ми з Тайлером ставали все більш схожими на близнюків. У нас обох були розбиті щелепи, наша шкіра втратила пам’ять і забула, куди повертатися на місце після удару.
Мої шрами були з бійцівського клубу, а обличчя Тайлера втратило форму через президента спілки кіномеханіків. Коли Тайлер виповз із офісу спілки, я пішов на зустріч із керуючим готелем «Pressman».
Я сидів там, в офісі керуючого готелем «Pressman».
Я — Вишкірена Помста Джо.
По-перше, сказав керуючий готелем, у мене три хвилини. У перші тридцять секунд я розповів йому про сцяння до супів, бздіння на крем-брюле, чхання на тушкований цикорій, а тепер я хотів, щоби готель щотижня висилав мені чек у розмірі моєї зарплатні плюс приблизні чайові. Натомість я більше не приходитиму на роботу й не піду до газет чи закладів охорони здоров'я зі зніченим, слізним зізнанням.
Заголовки:
«Розкаяння: офіціант зізнається в сплюндруванні їжі».
Звісно, кажу, мене можуть і посадити. Можуть мене повісити, відрізати мені яйця, протягти вулицями, здерти шкіру й спалити лугом, але готель «Pressman» назавжди лишиться місцем, де найбагатші світу цього споживали сцяки.
Слова Тайлера спадають із моїх вуст.
А я ж був такою приємною людиною.
В офісі спілки кіномеханіків Тайлер сміявся після того, як президент спілки вдарив його. Одним ударом Тайлера вибили зі стільця, він сів, спершись на стіну, і сміявся.
«Давай, ти ж мене не вб'єш, — сміявся Тайлер, — ти, тупий мудак. Вибий з мене лайно, проте ти мене не вб’єш».
Тобі забагато чого втрачати.
У мене ж нема нічого.
А в тебе є все.
Уперед, прямо в живіт. Пройдися ще раз моєю пикою. Вибий мені зуби, проте виплачуй чеки. Зламай мені ребра, проте якщо ти проґавиш бодай тиждень оплати, я влаштую розголос, і тебе з твоєю нікчемною спілкою втоплять у позовах від кожного власника кінотеатрів, кожного дистрибутора фільмів і кожної матусі, чия дитинка побачила стирчака у «Бембі».
«Я сміття, — каже Тайлер. — Я сміття, лайно і псих для тебе і для цього довбаного світу. Тобі все одно, де я живу, чи як почуваюся, чи що я їм або чим годую своїх дітей, або як оплачую лікаря, коли хворію, — так, я тупий, і знуджений, і слабий, проте все одно: ти за мене відповідаєш».
Сиджу в офісі готелю «Pressman», мої губи досі поділені на десять частинок. Анус у моїй щоці дивиться на керуючого готелем і виглядає дуже переконливо.
Власне, я сказав приблизно те саме, що й Тайлер.
Після того як містер президент скинув Тайлера на підлогу, після того як цей містер побачив, що Тайлер не захищається, його честь зі своїм величезним, мов «кадиллак», тілом, більшим і сильнішим, ніж йому коли-небудь у житті знадобиться, його честь розмахнувся і вперіщив Тайлерові по ребрах, а Тайлер сміявся. Його честь зарядив Тайлеру по нирках, коли той скоцюрбився, але Тайлер продовжував сміятися.
«Давай, зроби це, — казав Тайлер. — Повір мені. Тобі полегшає. Ти чудово себе почуватимеш».
В офісі готелю «Pressman» я питаю керуючого готелем, чи можу скористатися їхнім телефоном, і набираю номер газетного відділу міських новин. Керуючий готелем спостерігає, а я кажу:
— Привіт, я скоїв страшний злочин супроти людства в якості політичного протесту. Я протестую проти експлуатації робітників сфери обслуговування.
Якщо мене посадять, мова вже йтиме не про неврівноваженого робітника, що сцить до супу. Усе це набуде героїчних масштабів.
«Офіціант-Робін Гуд, заступник знедолених».
Мова йтиме про значно більше, ніж один готель і одного офіціанта.
Керуючий готелю «Pressman» дуже м’яко відбирає в мене слухавку. І каже, що більше не хоче, аби я тут працював, принаймні не з таким виглядом.
Я стою біля торця столу керуючого, коли питаю: «Що?»
Закінчення задуманого вам не сподобається.
Без вагань, продовжуючи дивитись на керуючого, я з розмаху заціджую кулаком собі по носу, — і кров цебенить з незагоєних ранок.
З якогось дива я згадую ніч, коли ми з Тайлером уперше билися. Вдар мене що є сили.
Це був не такий уже й сильний удар. Б'ю себе ще раз. Вся ця кров виглядає незле, однак щоби зчинити якнайбільше шуму і розбити картину на стіні, я кидаюся об стіну.
Розбите скло, рама, картина з квіточками й кров летять додолу, а я поруч блазнюю. Такий собі кривляка. Кров падає на килим, я доповзаю до столу керуючого готелем і лишаю на ньому страхітливі криваві відбитки, кажу, будь ласка, допоможіть мені, і починаю гиготіти.
Допоможіть мені, будь ласка.
Будь ласка, більше не бийте мене.
Я сповзаю на підлогу і повзу килимом у своїй крові. Перше, що я збираюся вимовити, — будь ласка. Тому стискаю губи. Чудовисько плазує крізь букети й вінки східного килима. Гаряча кров ллється по носоглотці. Чудовисько плазує килимом, нитки й пил чіпляються до крові на його кігтях. І воно підповзає достатньо близько, щоби вхопити керуючого готелем «Pressman» за його щиколоток у тонку смужку й сказати це.
Будь ласка.
Сказати це.
«Будь ласка», — виходить з мого рота разом із кривавою бульбашкою.
Сказати це.
І кров із бульбашки заливає все довкола.
Ось як Тайлер отримав можливість відкривати бійцівський клуб кожного вечора. Опісля було сім бійцівських клубів, потім п’ятнадцять, а невдовзі й двадцять три, і Тайлер хотів більше. Гроші надходили завжди.
Будь ласка, благаю я керуючого готелем «Pressman», дайте мені гроші. І я знову смиюся.
Будь ласка.
І будь ласка, більше не бийте мене.
У вас стільки всього є, а в мене нема нічого. І я починаю дертися по штанях у тонку смужку керуючого готелем «Pressman», який відсахується все більше, спираючись на підвіконня, і навіть його губи сахаються мене, оголюючи зуби.
Чудовисько чіпляється скривавленою лапою за ремінь керуючого, підтягується, щоби вхопитись за білу накрохмалену сорочку, і охоплює його м’які зап’ястя кривавими руками.
Будь ласка, всміхаюся гак, щоби розійшлися шви на губах.
Ми боремося, керуючий скрикує і намагається прибрати руки від мене, моєї крові і мого розбитого носа, ми обидва вимазуємося в крові; саме тої чудової миті вирішує зайти охорона.
Глава 16
Сьогодні в газетах пишуть про те, що хтось розбив вікна у хмарочосі «Неіn Tower» між десятим і п’ятнадцятим поверхами, виліз крізь офісні вікна й намалював на південному боці будівлі п’ятиповерхову вишкірену пику, а потім влаштував пожежі в центрі кожного величезного ока, і вони сяяли — величезні і всевидючі — над світанковим містом.
Пика на світлині на першій сторінці — злий гарбуз, японський демон, дракон жадібності, що висить у небі, а дим — відьомські брови чи дияволові роги. Люди кричать і дивляться вгору.
Що би це значило?
І хто б міг те зробити? Навіть після того, як пожежі загасили, пика нікуди не поділася і стала ще страшнішою. Порожні очі ніби стежили за кожним перехожим і водночас лишалися мертвими.
Газети пишуть про це все більше.
Звісно, ти це прочитав і хочеш знати, чи було воно частиною проекту «Каліцтво».
Газета пише, що в поліції нема конкретних зачіпок. Молодіжні банди чи космічні прибульці, хто б це не був, він міг загинути, дряпаючись по виступах і звисаючи з підвіконь із балонами чорної фарби.
То був Комітет Шкідників чи Комітет Підпалів? Гігантська пика могла бути їхнім домашнім завданням на минулий тиждень.
Тайлер знає напевне, проте перше правило проекту «Каліцтво» — ти не питаєш про проект «Каліцтво».
Цього тижня в Комітеті Насильства проекту «Каліцтво» Тайлер сказав, що кожен дізнається, що таке постріл з пістолета. Усе, що робить пістолет, — фокусує вибух в одному напрямку.
На останню зустріч Комітету Насильства Тайлер приніс пістолет і телефонний довідник із «жовтими сторінками». Вони збираються в тому самому підвалі, що й бійцівський клуб по суботах. Кожен комітет — у свій вечір:
Підпали щопонеділка.
Насильство щовівторка.
Шкідники щосереди.
І дезинформація щочетверга.
Організований Хаос. Бюрократія Анархії. Називай як схочеш.
Групи підтримки. Різновид.
Отже, вівторкового вечора Комітет Насильства висуває пропозиції на наступний тиждень, а Тайлер їх читає і дає комітетові домашнє завдання.
Цього разу кожен з Комітету Насильства наступного тижня має розпочати бійку, з якої він не вийде переможцем. Це має бути не в бійцівському клубі.
Це важче, ніж видається. Перехожі зроблять усе, щоби уникнути бійки.
Сенс у тому, щоби взяти якого-небудь Джо з вулиці, який ніколи не бився, і завербувати його. Дати йому вперше в житті відчути себе переможцем. Дати йому вибухнути. Дозволити йому вибити з тебе лайно.
Ти можеш це зробити. Якщо переміг ти, значить, ти все зіпсував.
«Що ми маємо зробити, шановні, — повідомив Тайлер комітетові, — то це нагадати цим хлопцям, яку силу вони досі мають».
Це Тайлерова маленька вступна промова. Тоді він розгортає кожен папірець у картонній коробці. Так кожен комітет пропонує ідеї на наступний тиждень. Вирви аркуш, склади його і поклади до коробки. Тайлер передивляється пропозиції й відкидає невдалі.
На місце кожної відкинутої ідеї Тайлер кладе до коробки порожній складений аркуш.
Кожен із комітету витягає з коробки папірця. Як мені пояснив Тайлер, якщо хтось витягає порожній аркуш, то цього тижня робить тільки домашнє завдання.
Якщо ж ти витягаєш ідею, то матимеш, наприклад, штовхнути хлопця в туалетну кабінку на фестивалі імпортного пива. Додатковий плюс — якщо тебе за це поб’ють. Або ти відвідаєш показ мод у супермаркеті й, стоячи над сценою, кидатимешся полуничним желе.
Якщо тебе заарештують, із Комітету Насильства ти виключений. Якщо ти розсмієшся — ти виключений.
Ніхто не знає, хто що витягне, і ніхто, окрім Тайлера, не знає, якими є всі пропозиції, які він схвалює, а які викидає в смітник. Згодом ти можеш прочитати про невідомого, котрий у центрі міста застрибнув у «ягуар» з відкидним верхом і скерував машину у фонтан.