До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.
- Ви тут самi живете? - все ж таки спитав полковник. - Дружини немає?
Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.
- Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли? - повторив своє запитання "iталiянець".
"Справжнiй допит!" - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.
- У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.
- У цих мармиз, мафiозi?! - Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.
- Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник. - I не родичi вони. Нi одне, нi друге. Просто найняв кiмнатку, шукав, щоб ближче до Ворскли...
- Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?
- У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх? - поцiкавився Коваль.
- Та Петро ще сяк-так, а той Василь!.. - Ковтун аж захлинувся словами. - Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...
- Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.
Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:
- Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.
- Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.
Коваль тiльки зiтхнув.
- Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець". - Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.
Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.
- Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.
- Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар. - Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...
- Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.
"Iталiянець", схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.
- Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.
- Чутка, що вiд радiацiї...
- Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.
- Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв на наших горбах, - ще скаржився Ковтун. - З одного боку - асфальт, за ним поля, не можна, пасемо на оцих крутоярах, - змахнув рукою у бiк Ворскли. - Або сам ногу зломиш, або худобину покалiчиш. Роздали людям, вiдгодовуйте, - i руки вмили...
Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.
Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:
- Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.
- Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець". - Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.
- А ви теж полюєте?
Запитання насторожило чоловiка.
- Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.
- Шкода, - довiрливо промовив полковник, - а то попросив би у вас, щоб якось на вечiрньому льотi посидiти...
- Немає... - розвiв руками "iталiянець". - Та вам - раптом пожвавився вiн, - чого далеко шукати. Отой харцизяка, Василь, де живете, має...
- Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.
З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.
- Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.
- А ви, певно, теж фронтовик? - спитав Коваль.
- О! - зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди. - Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива! - i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...
Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...
I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.
Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.
Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.
Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.