Діана не була найпроникливішою зі смертних, та в цю мить її зненацька вразило усвідомлення, що Енн зовсім не тішиться. Вигляд у неї був, безсумнівно, здивований — та де ж радість і захват?
— Енн, ти, здається, геть незадоволена! — вигукнула Діана.
Енн видушила із себе усмішку.
— Я, звісно, задоволена… і вдячна тобі за щире бажання потішити мене, — повільно проказала вона. — Але я така вражена… не розумію… Адже в моєму оповіданні не було ні слова про… про… — насилу мимрила Енн, неспроможна вимовити ці слова, — про пекарський порошок.
— Це я додала, — уже впевненіше мовила Діана. — То було дуже легко, бо звісно ж, мені згодився досвід, здобутий у нашому літературному клубі. Пам’ятаєш той епізод, де Ейверіл пече пиріг? Я просто зазначила, що вона пекла його з порошком від компанії «Роллінгз», і тому він так добре їй вдався; а ще в останнім абзаці, де Персиваль обіймає її й каже: «Кохана, щасливі й радісні роки чекають на нас у домі нашої мрії!», я дописала: «…де ми будемо пекти пироги тільки з порошками компанії „Роллінгз“».
— Ох, — видихнула бідолашна Енн, мовби на голову їй хтось вилив відро крижаної води.
— І ти виграла двадцять п’ять доларів, — радісно вела далі Діана. — А Прісцилла казала, що «Канадська жінка» платить лише п’ять доларів за оповідання.
Тремтливими пальцями Енн простягла їй ненависний рожевий чек.
— Я не можу їх узяти. Це твої гроші, Діано, ти заслужила. Ти надіслала оповідання й дописала, що було треба. Бо я сама нізащо цього не зробила б. Візьми чек.
— Це вже мені вирішувати, — пишно відказала Діана. — Бо то було зовсім не важко. І мені достатньо честі бути подругою переможниці. Ну, мені вже час іти. Я мусила одразу з пошти вертатися додому, бо в нас гості. Але не могла не зайти й не розказати тобі, Енн. Я така рада за тебе.
Зненацька Енн нахилилася, обійняла Діану й поцілувала її у щоку.
— Ти найкраща й наймиліша у світі подруга, Діано, — сказала вона, і голос її ледь здригнувся. — І запевняю тебе: я дуже ціную ті міркування, з яких ти це зробила.
Проте коли зворушена й задоволена Діана пішла, сердешна Енн жбурнула невинний чек у шухляду стола так, наче то була платня за вбивство, і кинулася на ліжко в сльозах ганьби й тяжкої кривди. Вона ніколи не переживе цього… ніколи!
Невдовзі з вітаннями для неї прийшов Гілберт. Того дня він заходив до Садового Схилу, де й почув радісну звістку. Утім, вітання завмерли в нього на вустах, коли він побачив вираз обличчя Енн.
— Що з тобою, Енн? Ти ж мала б сяяти — адже це приз від компанії «Роллінгз»! Ти молодчина.
— Ох, Гілберте, хоч ти зглянься, — мовила Енн тоном, у якому вчувалося «І ти, Брут!» — Я думала, що ти зрозумієш. Невже не бачиш, як це жахливо?
— Мушу зізнатися, не бачу. Що тут жахливого?
— Усе, — простогнала Енн. — Це довічний сором. Як ти гадаєш, що відчує мати, побачивши свою дитину з татуюванням у вигляді реклами пекарського порошку? У мене саме таке відчуття. Я так любила моє бідолашне оповідання, я вклала в нього все, що є в мені найкращого. І це блюзнірство — принизити його до реклами пекарського порошку. Хіба ти не пам’ятаєш, що казав нам професор Гамільтон на лекціях з літератури в семінарії — щоб ми ніколи ані слова не писали заради низької, негідної мети, а завжди прагнули найвищих ідеалів? Що він подумає, коли дізнається, що я написала рекламне оповідання для компанії «Роллінгз»? А коли про це довідаються в Редмонді? З мене всі глузуватимуть і дражнитимуться!
— Цього не буде, — відповів Гілберт, тривожно питаючи себе, чи не думкою того клятого третьокурсника так переймається Енн. — У Редмонді подумають те саме, що подумав я. Скажуть, що ти, як і дев’ять із кожних десяти студентів, не переобтяжених земним багатством, вибрала цей спосіб чесного заробітку на витрати в новому навчальному році. Я не бачу в цьому нічого низького чи негідного — та й кумедного теж. Звісно, кожен хотів би створювати шедеври, та поки що треба платити за пансіон і навчання.
Це просте й тверезе судження дещо підбадьорило Енн. Принаймні страх бути висміяною минув, хоч глибша кривда від думки про поруйновані ідеали все ж лишилася.
Розділ 16
НОВИЙ ЗАТИШОК
— Це найдомашніше місце в моєму житті — домашніше навіть за рідний дім, — вигукнула Філіппа Гордон, щасливо роззираючись довкола.
Усі вони зібралися надвечір у просторій вітальні Дому Патті — Енн, Прісцилла, Філ і Стелла, тітонька Джеймсіна, Смалько, Джозеф, кицька Сара, Гог та Магог. На стінах танцювало мерехтливе світло вуличних ліхтарів, у кімнаті муркотіли коти, і сяяли в золотавих сутінках, мов малі кремові місяченьки, оранжерейні хризантеми з величезного букета, котрий надіслав Філіппі один з її кавалерів.
Минуло три тижні, відколи вони влаштувалися на новому місці, і тепер не мали жодних сумнівів, що експеримент виявиться вдалий. Перші два з них були сповнені втішних клопотів: дівчата розташовували в домі свої речі, облаштовували господарство, звикали одна до одної й мирилися з розбіжностями в думках і поглядах.
Енн безжурно покинула Ейвонлі та повернулася до коледжу. Останні дні канікул не були приємні. «Покута Ейверіл» вийшла друком у місцевих газетах, а пан Вільям Блер тримав у своїй крамниці на прилавку цілий стос рожевих, зелених та жовтих брошур із цим оповіданням, вручаючи по одній кожному покупцеві. Кілька примірників він безкоштовно надіслав Енн, котра негайно вкинула їх до кухонної груби. Утім, її приниження було наслідком лише її власних уявлень, бо ж ейвонлійці вважали перемогу на конкурсі значним і чудовим досягненням. Численні друзі дивилися на неї зі щирим захватом, жменька злостивців — із презирливою заздрістю. Джозі Пай заявляла, що Енн, найпевніше, звідкись списала своє оповідання; принаймні вона, Джозі, пам’ятає, що вже читала його в газеті кілька років тому. Слоуни, які знали, чи то здогадувалися, що Чарлі «отримав відкоша», докинули, що, на їхню думку, тут нема чим пишатися, бо таке написати міг би кожен, якби тільки спробував. Тітка Атосса сказала, як їй прикро, що Енн узялася базграти романи, бо ж ніхто з уроджених ейвонлійців ніколи так не вчинив би. Ось що стається, коли брати на виховання сиріт казна-звідки й від казна-яких батьків. Навіть пані Рейчел Лінд висловлювала похмурі сумніви щодо того, чи не гріх писати оповідання, хоч із цим її майже примирив чек на двадцять п’ять доларів.
— Ото дивовижа, що за такі вигадки стільки платять, будьте певні, — мовила вона несхвально, та водночас і з утішною гордістю за Енн.
Ось чому, коли настав час їхати, Енн зітхнула з полегкістю. Їй було радісно знов опинитися в Редмонді — тепер уже мудрою, досвідченою другокурсницею, що весело вітає юрму приятелів у перший день навчання. Там були Пріс, Стелла й Гілберт, Чарлі Слоун, що приндився чи не більше, ніж колись то робив будь-який другокурсник, Філ із досі нерозв’язаним питанням вибору між Алеком та Алонзо, і Муді-Спурджен Макферсон. Муді-Спурджен учителював після закінчення семінарії; утім, мати вважала, що настав час йому покинути цю справу й присвятити всю увагу підготовці до навчання в богословській академії. Сердешному Муді-Спурджену не пощастило на самісінькому початку найпершого навчального року. З півдюжини другокурсників, із якими він мешкав в однім пансіоні, налетіли на нього якось уночі й виголили йому півголови. Так і довелося ходити горопашному хлопцеві, аж доки чуприна в нього відросла знов. Часом він із гіркотою казав Енн, що сумнівається, чи справді його покликання — бути священиком.
Тітонька Джеймсіна прибула аж тоді, коли дівчата підготували дім до її приїзду. Ключ від будинку панна Патті надіслала Енн разом із листом, у якому писала, що Гог і Магог лежать у коробці під ліжком у кімнаті для гостей, та їх можна в будь-яку мить звідти витягти. А в постскриптумі висловила сподівання, що дівчата прикрашатимуть кімнати картинами розважливо, позаяк шпалери у вітальні змінили всього п’ять років тому, і не хотілося б, щоб на них з’явилося більше дірок, аніж треба. Щодо решти вона цілком покладалася на Енн.
Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті.
— Люба, ми потім замастимо всі дірки воском — вона нічого й не помітить, — відповідали вони обуреній Енн.
Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять.
— Візьми їх, — звеліла вона. — Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль.
Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр — вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини.
Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі.
За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася — і вперше побачила Смалька.
За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків — оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди.
Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше — він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв».
— Енн, — суворо запитала Стелла, — це твій кіт?
— Авжеж, ні, — гидливо скривилася Енн. — Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, — але ж не таких потвор, як ти!
Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів.
— Здається, він тебе вдочерив, — засміялася Прісцилла.
— Не хочу, хай забирається, — уперто відказала Енн.
— Бідолашне створіння голодує, — жалісливо мовила Філ. — Бачите, як випинаються кістки?
— Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, — непохитно відповіла Енн.
Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається.
— Та все одно лишати його тут не можна, — мовила Стелла. — Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах.
— Треба його позбутися, — кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. — Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися?
— Ми приспимо його, — рішуче озвалася Філ. — Це найгуманніший спосіб.
— Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? — так само похмуро запитала Енн.
— Я вмію, люба. Це одне з моїх — на жаль, небагатьох — корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, — запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби.
— Звучить наче просто, — із сумнівом у голосі проказала Енн.
— Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, — підбадьорливо мовила Філ.
Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя?
— Візьми його, — квапливо звернулася вона до Філ. — Я почуваюся вбивцею.
— Ти ж знаєш, він не страждатиме, — спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла.
Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.
— Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.
І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.
— Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг.
— Він мусить бути мертвий, — недовірливо мовила Філ.
Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися.
— Що нам тепер робити? — запитала Енн.
— Чого ж ви не йдете? — покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. — У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла?», — жартома процитувала вона.
— О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні,[22] — і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик.
Вибух дружного сміху розрядив напругу.
— Лишимо його тут до ранку, — мовила Філ, вертаючи камінь на місце. — Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління.