— Справді? — усміхнулася Енн.
Деві запитливо глипнув на неї.
— Ти, здається, зовсім не розсердилася, Енн. А пані Лінд страшенно розсердилася, коли я їй це сказав.
— Ні, Деві, я не розсердилася. Я вважаю цілком природним те, що дев’ятирічному хлопчикові пригодницьку книжку читати цікавіше, ніж Біблію. Та коли ти виростеш — я сподіваюся, ти зрозумієш, яка чудова книга Біблія.
— Ну, в ній теж є різне цікаве, — згодився Деві. — Ота історія про Йосипа[24] — така ловка. Але я б на місці Йосипа братам не пробачив. Правда, Енн. Я б їм усім повідрубував голови. А пані Лінд страшно розсердилася, коли я їй теж це сказав, і закрила Біблію, і сказала, що більше нічого мені звідти не читатиме, доки я буду таке молоти. І тепер, коли вона по неділях читає Біблію, я нічого не кажу, тільки думаю, а потім усе переказую Мілті Болтеру в школі. Я розповів йому про Єлисея та ведмедиць і він так страшно налякався, що вже більше не сміється з лисини пана Гаррісона.[25] Енн, а на нашому острові є ведмеді? Скажи, я хочу знати.
— Тепер уже ні, — неуважно відказала Енн, бо саме в цю мить вітер жбурнув сніг у вікно. — Ох, коли ж нарешті вщухне ця хурделиця?
— Бог його знає, — безтурботно мовив Деві, готуючись знову поринути в книжку.
Цього разу Енн таки розсердилася.
— Деві! — докірливо вигукнула вона.
— Це пані Лінд так каже, — спробував оборонитися Деві. — Ще того тижня Марілла запитала: «Цікаво, чи Людовік Спід і Теодора Дікс одружаться бодай колись?» — а пані Лінд їй так і сказала: «Бог його знає».
— Пані Лінд негарно сказала, — відповіла Енн, квапливо міркуючи, на котрий із рогів цієї несподіваної дилеми їй краще наштрикнутися. — Не варто згадувати ім’я Господнє надаремно чи легковажити ним. І ти більше ніколи не роби так, Деві.
— Навіть якщо я казатиму повільно й урочисто, як пастор?
— Так, навіть тоді.
— Добре, не буду. Людовік Спід і Теодора Дікс живуть у Центральному Графтоні, і пані Лінд каже, що він за нею сто років упадає. Енн, а вони вже скоро не будуть занадто старі, щоб женитися? Сподіваюся, Гілберт за тобою так довго не впадатиме. Коли ви одружитеся, Енн? Пані Лінд каже, що ви напевне одружитеся.
— Пані Лінд… — палко мовила Енн, та раптом зупинилася.
— Стара пліткарка, — спокійно договорив за неї Деві. — Її так усі називають. Але ж ви з Гілбертом одружитеся, Енн? Скажи, я хочу знати.
— Ти ще дурний маленький хлопчик, Деві, — сказала Енн, гордовито виходячи з кімнати.
У кухні не було нікого; вона вмостилася при вікні у швидкоплинних зимових сутінках. Сонце сіло, вітер ущух. На заході з-за бузкових хмар виглядав блідий холодний місяць. Небо темнішало, проте над західним обрієм дедалі яскравіше паленіла жовта смуга, мовби розсипані промені світла сходилися в одному місці; на тлі її чітко вирізнялися далекі, порослі ялинами, пагорби, що їхні обриси нагадували фігури священиків. Енн поглянула вдалечінь, на білі непорушні поля, мертвотно-холодні в різкому та похмурому призахідному світлі, і зітхнула. Їй було сумно й самотньо; із тяжким серцем дівчина міркувала, чи вдасться їй наступного року повернутися до Редмонду. Це здавалося малоймовірним. Єдина стипендія, котру міг здобути другокурсник, була зовсім невеличка. Брати гроші в Марілли Енн не хотіла й не сподівалася на те, що зможе заробити потрібну суму протягом літніх канікул.
«Доведеться, мабуть, наступного року перервати навчання, — тужливо думала вона, — і знову вчителювати в якій-небудь сільській школі, доки я зароблю достатньо, щоб закінчити Редмонд. А тим часом усі мої друзі вже отримають дипломи, та й про Дім Патті навіть не йтиметься. Але я не нарікатиму. Це ж добре, що в разі потреби я зможу заробити на себе сама».
— А до нас пан Гаррісон іде стежиною, — доповів Деві, виринаючи на кухоннім порозі. — Мабуть, пошту несе. Ми її вже три дні не одержували. А я хочу знати, що поробляють ті дурні ліберали. Я консерватор, Енн. А цих лібералів пильнувати треба, так собі й затям.
Справді, пан Гаррісон приніс пошту; невдовзі веселі листи від Прісцилли, Філ та Стелли розвіяли журбу Енн. Був там лист і від тітоньки Джеймсіни: вона писала, що регулярно розпалює камін, що всі коти здорові, а кімнатні рослини зелені й міцні.
«У нас дуже холодно, — розповідала тітонька Джеймсіна, — тож я пустила котів спати в будинку: Смалька й Джозефа на дивані у вітальні, а кицьку Сару — у ногах мого ліжка. Така втіха чути її муркотіння, коли я прокидаюся вночі й думаю про свою доню в далеких чужих краях. Хай де б вона була, я не хвилювалася б, аби тільки не в Індії. Кажуть, там страшні отруйні змії. І лише муркотіння кицьки Сари допомагає відігнати думки про тих змій. Мені не бракує віри, щоб примиритися будь із чим, тільки не зі зміями. Не розумію, нащо Господь узагалі їх створив. А часом думаю, що то й не Він. Мабуть, до створення змій неминуче доклав руку диявол».
Тоненький конверт із надрукованою на машинці адресою Енн лишила наостанок, припустивши, що то незначна, порожня дрібничка. Та прочитавши листа, завмерла на стільці непорушно, зі слізьми в очах.
— Що сталося, Енн? — запитала Марілла.
— Панна Джозефіна Баррі померла, — неголосно відповіла Енн.
— Померла все-таки, — мовила Марілла. — Вона вже понад рік була хвора, і Баррі щодня чекали звістки про її смерть. Добре, що нарешті вона спочила, бо мучилася страшенно. Вона завжди любила тебе, Енн.
— Так — до самого кінця, Марілло. Це лист від її адвоката. Вона заповіла мені тисячу доларів.
— Ого, скільки грошви, — озвався Деві. — Це та жінка, на яку ви з Діаною впали, коли стрибнули на ліжко в кімнаті для гостей? Мені Діана розповідала. Тому вона тобі стільки залишила?
— Цить, Деві, — тихенько мовила Енн. Із тяжким серцем вона вислизнула з кухні й пішла до своєї кімнати, лишивши змогу Маріллі та пані Лінд удосталь обговорити несподівану звістку.
— А Енн тепер вийде заміж? — занепокоївся Деві. — Доркас Слоун виходила заміж того літа й сказала, що якби мала достатню грошей, то нізащо не морочилася б із чоловіком, але навіть удівець із вісьмома дітьми — це краще, ніж жити із братовою.
— Помовч, Деві Кіт, — суворо урвала його пані Лінд. — Такі слова з вуст маленького хлопчика — це просто неподобство, будьте певні.
Розділ 19
ІНТЕРЛЮДІЯ
— Подумати лише — сьогодні мій двадцятий день народження, і другий десяток навіки лишається позаду, — звернулася Енн, сидячи на килимку перед каміном зі Смальком на колінах, до тітоньки Джеймсіни, котра читала в кріслі-гойдалці. У вітальні вони були самі. Стелла й Прісцилла пішли на збори якогось комітету, а Філ нагорі чепурилася, збираючись на вечірку.
— Здається, тобі сумно, — відповіла тітонька Джеймсіна. — Авжеж, другий десяток — це дуже приємна пора. Я тішуся, що так і не вийшла із цього віку.
Енн засміялася:
— І ніколи не вийдете, тітонько. Вам буде вісімнадцять років і тоді, коли матимете сто. Так, мені сумно, і я трішки розчарована. Колись давно панна Стейсі сказала мені, що до двадцяти років мій характер уже сформується назавжди. Але я не відчуваю, що сталося так, як повинно було статися. У моєму характері ще повно прогалин.
— Як і в кожному іншому, — підбадьорливо мовила тітонька Джеймсіна. — У моєму їх близько сотні. Твоя панна Стейсі вочевидь мала на думці, що до двадцяти років твій характер набуде того чи іншого напряму, у якому й розвиватиметься далі. Не журися, Енн. Виконуй свій обов’язок перед Богом, ближніми та собою, і тішся життю. Це моя філософія — і мені вона завжди помагала. А куди це збирається Філ?
— На танці. І в неї страшенно гарна сукня — шовкова, кремово-жовта, із мереживом павутинкою. Так пасує до її каштанових кіс.
— Є якісь чари в цих словах — «шовк» і «мереживо», правда? — мовила тітонька Джеймсіна. — Саме їхнє звучання викликає в мене відчуття танцю. Та ще й жовтий шовк. Така сукня мовби виткана із сонячного сяйва. Я завжди хотіла й собі жовту шовкову сукню, та спершу моя мати, а потім чоловік і чути про це не бажали. Найперше, що я зроблю, коли потраплю на Небеса — це пошию жовту шовкову сукню.
Енн знову засміялася; тим часом до вітальні в усій красі спустилася Філ і прискіпливо оглянула себе у високе овальне дзеркало на стіні.
— Ласкаве дзеркало — це запорука доброго настрою, — мовила вона. — Те, що висить у моїй спальні, робить мене зеленою. У мене гарний вигляд, Енн?
— Та чи знаєш ти, Філ, яка ти вродлива? — зі щирим захватом вигукнула Енн.
— Авжеж знаю. Для чого ще потрібні дзеркала й чоловіки? Та я не про те казала. Пасок гарно зав’язаний? Спідниця лежить рівно? А цю трояндочку, може, приколоти нижче? Боюся, так вона зависоко, і я здаватимуся кривобокою. Але отак вона мені лоскотатиме вухо, а я це ненавиджу.
— Усе дуже гарно, а ця твоя південно-західна ямочка — просто диво.
— Знаєш, за що я особливо люблю тебе, Енн? Ти дуже щира. Анітрохи не заздрісна.
— А чого їй заздрити? — здивувалася тітонька Джеймсіна. — Хай вона і не така вродлива, як ти, зате ніс у неї значно гарніший.
— Це правда, — згодилася Філ.
— Мій ніс завжди був для мене великою втіхою, — визнала Енн.
— Мені ще подобаються твої кучерики над чолом. Особливо цей — здається, наче зараз упаде, але не падає; така краса. А щодо носів, то мій мене жахливо непокоїть. Доки мені виповниться сорок, він буде вже зовсім негарний, як у всіх Бернів. А як тобі здається, Енн, яка я буду в сорок років?
— Доросла, статечна, заміжня, — піддражнила її Енн.
— Ні, — заперечила Філ, усідаючись зручніше в очікуванні свого кавалера. — Джозефе, ти, рябе чудовисько, не смій вистрибувати мені на коліна! Я не хочу йти на танці вся в котячій шерсті. Ні, Енн, статечною я не буду. Хоча заміж вийду, звісно.
— За Алека чи за Алонзо? — поцікавилася Енн.
— За одного з них, напевно, — зітхнула Філ, — якщо колись-таки зможу обрати.
— Такий вибір не має бути важкий, — докірливо мовила тітонька Джеймсіна.
— Тітонько, я народилася маятником і ніщо не зупинить моїх вагань.
— Треба бути розважливішою, Філіппо.
— Авжеж, це набагато краще, — кивнула Філ, — хоча й не так весело. А щодо Алека й Алонзо, то якби ви їх знали — зрозуміли б, чого мені так важко обрати. Вони однаково милі й гарні.
— То візьми когось іще милішого, — запропонувала тітонька Джеймсіна. — От хоча б Вілла Леслі, четвертокурсника, що так ходить за тобою. І очі в нього великі, лагідні, дуже красиві.
— Занадто великі й занадто лагідні, як у корови, — безжально відказала Філ.
— А що ти скажеш про Джорджа Паркера?
— Нічого, хіба вигляд у нього завжди такий, наче його щойно накрохмалили й відпрасували.
— Тоді Марр Голворсі. У ньому ти не знайдеш вад.
— Ні, але він бідний. А я мушу вийти за багатія. Статок і врода — ось дві мої незаперечні мірки, тітонько. Я вийшла б за Гілберта Блайта, якби він був заможний.
— Справді? — доволі гнівно мовила Енн.
— Нам ця думка не подобається, хоча нас самих і не цікавить Гілберт, о ні, — насмішкувато відповіла Філ. — Але не будемо про неприємне. Напевно, колись я таки вийду заміж, та сподіваюся, цей лихий день щонайдовше не настане.
— Як собі знаєш, Філ, але заміж без кохання не виходь, — застерегла тітонька Джеймсіна.
— продзвеніла з веселою насмішкою Філ. — А ось і карета. Лечу! Бувайте, дві мої старомодні душеньки.
Вона пішла, а тітонька Джеймсіна стривожено глянула на Енн.
— Ця дівчина — гарна, мила й добра, та чи не здається тобі, Енн, що вона трішки несповна розуму?
— Ні, думаю, з розумом у неї все гаразд, — відповіла Енн, тамуючи усмішку. — Просто вона так висловлюється.
Тітонька Джеймсіна похитала головою.
— Сподіваюся, Енн. Сподіваюся, бо я люблю її. Але збагнути не можу — просто гублюся. Вона не схожа на жодну з тих дівчат, яких я знала, і з тих, якими була сама.
— А скількома дівчатами ви були, тітонько Джимсі?
— Либонь, чи не півдюжиною, мила.
Розділ 20
ГІЛБЕРТ ПРОМОВЛЯЄ ЗАПОВІТНІ СЛОВА
— Такий був нудний, звичайнісінький день, — позіхнула Філ, простягаючись на дивані, з якого перед тим вона зігнала двох явно невдоволених цим котів.
Енн підвела очі з-над «Записок Піквікського клубу». Тепер, по закінченні весняних іспитів, вона могла дозволити собі просто почитати Діккенса.
— Для нас — звичайнісінький, — замислено проказала вона, — а для когось це був чудовий день. Хтось нині був нестримно щасливий. А може, десь сталася велика подія — народився прекрасний вірш… чи майбутній славетний муж. А в когось нині розбилося серце, Філ.
— Нащо ти додала це останнє речення й зіпсувала таку гарну думку, люба? — буркнула Філ. — Не хочу думати про розбиті серця, і взагалі про будь-що неприємне.
— Невже ти гадаєш, що все життя зможеш уникати неприємного, Філ?
— Боже правий, та звісно, ні. Хіба зараз у мене його нема? Алек та Алонзо ятрять мою душу, то як можна вважати це чимось приємним?
— Ти ніколи нічого не сприймаєш серйозно, Філ.
— А навіщо? У світі й без мене багато серйозного люду, тож, Енн, йому потрібні й такі як я, просто для потіхи й розваги. Жахливо було б, якби всі довкола ходили такі мудрі, набурмосені й солідні. Моє призначення, як сказала б Дружина Джозайї Аллена[26] — «чарувати й заманювати». Ну зізнайся чесно, хіба я не зробила вашого життя в Домі Патті цього року веселішим і приємнішим?
— Так, зробила, — визнала Енн.
— І всі ви любите мене, навіть тітонька Джеймсіна, хоч і каже, що я геть божевільна. То нащо мені змінюватися? Боже, як я хочу спати. Вчора не могла заснути до першої ночі, бо читала страшнючу книжку про привидів. Читала в ліжку і, як ти гадаєш, чи могла я потім вилізти, щоб загасити лампу? Авжеж, що ні! На щастя, Стелла повернулася пізно, інакше та лампа горіла б до самого ранку. А так я покликала Стеллу, пояснила їй, у чому притичина, і попросила загасити світло. Якби я встала сама, хтось неодмінно схопив би мене за ногу, коли я лізла б назад у постіль. До речі, Енн, а тітонька Джеймсіна вже вирішила, що робитиме влітку?
— Так, вона лишиться тут. Я знаю, вона це робить заради котів, хай як запевняє, що відкривати на літо власний будинок — то завеликий клопіт, а їздити в гості вона не любить.
— Що ти читаєш?
— «Піквіка».
— Це книжка, яка в мене завжди пробуджує апетит, — відповіла Філ. — Там так багато й смачно їдять. Усі персонажі, здається, тільки те й роблять, що бенкетують: шинка, яйця, молочний пунш. Після «Піквіка» я зазвичай біжу прямісінько до буфета. Сама думка про нього нагадує мені, що я вмираю з голоду. Королево Анно, у нас є щось смачненьке?
— Уранці я спекла лимонний пиріг. Можеш собі відкраяти.
Філ рушила до комори, Енн із Смальком вийшла в сад. Був вологий весняний вечір, у повітрі ширилися приємні пахощі. У парку ще лежало трохи снігу, були й невеличкі посірілі кучугури попід соснами на шляху до затоки, недосяжні для променів квітневого сонця. Через ці кучугури дорога й досі була брудна, а у вечірньому повітрі відчувався вогкий холод. Та у віддалених улоговинках вже зеленіла трава, і в потаємному закутку Гілберт відшукав бліді запашні квіти суничного дерева, з букетом яких і прийшов до Енн.
Вона сиділа на великому сірому камені в саду, споглядаючи вірш: голу березову гілочку, що із досконалою витонченістю простяглася на тлі рожевого призахідного неба. Енн будувала повітряний замок — розкішний палац, де залиті сонцем подвір’я та величні зали повнилися вишуканими східними ароматами, і де вона була королевою й володаркою. Побачивши, як садом до неї йде Гілберт, дівчина спохмурніла. Останнім часом вона уникала зустрічей із ним наодинці. Проте зараз він таки застав її саму: навіть Смалько кудись утік.
Гілберт сів на камені побіля неї й простягнув їй свій весняний букет.