— І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, — засміялася Прісцилла.
— Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася.
— Я цього й не казала.
— Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене!
— Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, — відповіла Енн.
Філ скрушно похитала головою.
— Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося?
— Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, — переможно проказала Енн. — Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство.
Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн.
— Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді — я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе!
— Філ, не будь дурненькою. Встань.
— І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити.
Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала:
— Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон.
— Та хіба ж мені не однаково? — із трагічним виглядом запитала Філ. — Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді — із крапли-и-иночкою варення, — якщо ви візьмете мене до себе.
— Крім того, — вела далі Енн, — усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти…
— «Не працюю, ані не пряду»,[21] — підхопила Філіппа. — Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте — хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду. Це теж важливо. Прошу вас, благаю! Я ще нічого в житті так не хотіла, а ця підлога страшенно тверда.
— І ще одне, — рішучо озвалася Прісцилла. — Ти, Філ, як відомо цілому Редмонду, щодня приймаєш у себе гостей. У Домі Патті ми не зможемо собі цього дозволити. Ми вирішили, що для наших друзів будемо вдома тільки в п’ятницю ввечері. Якщо ти житимеш із нами — мусиш коритися цьому правилу.
— Невже ви думаєте, що я буду проти? Навпаки, я дуже рада! Я давно знала, що й собі мушу триматися такого правила, та мені бракувало рішучості. А тепер відповідальність за нього ляже на вас, і я зітхну з полегкістю. Якщо ви не дозволите мені пов’язати свою долю з вашою, я з туги помру й стану привидом, а тоді повернуся — і дошкулятиму вам. Оселюся на самому порозі Дому Патті, і жодна з вас не зможе ані вийти, ані зайти, не перечепившись об мій дух.
І знову Енн багатозначно перезирнулася із Прісциллою.
— Гаразд, — відповіла вона. — Звісно, ми нічого не можемо обіцяти, доки не порадимося зі Стеллою, та вона, сподіваюся, заперечень не матиме. Що ж до нас, то ми ласкаво просимо тебе й будемо раді твоєму товариству.
— Якщо наше просте життя тобі набридне, ти завжди можеш піти без жодних пояснень, — додала Прісцилла.
Філ рвучко звелася на рівні ноги, щаслива, обійняла дівчат і вибігла геть.
— Надіюся, все буде добре, — стримано висловилася Прісцилла.
— Мусимо постаратися, щоб усе було добре, — кивнула Енн. — Я думаю, Філ легко й радісно увійде в нашу маленьку сім’ю.
— Філ — мила співбесідниця й чудова подруга, і, звісно, що більше нас, то легше буде нашим злиденним гаманцям. Але яка буде вона, живучи в однім домі з нами? Часом цього не виходить збагнути й за рік.
— Усі ми мусимо пізнати одна одну із цього боку. Тож будьмо розумними людьми — живімо самі й даваймо жити іншим. А Філ не самолюбна, хоч і трохи легковажна, тож я гадаю, усім нам буде затишно й гарно в Домі Патті.
Розділ 11
ВИР ЖИТТЯ
І знову Енн була в Ейвонлі — із сяєвом стипендії Торберна на чолі. Односельці твердили, що вона геть не змінилася — вряди-годи з подивом і легким розчаруванням, що це й справді так. Ейвонлі теж лишилося незмінне, принаймні так здавалося на перший погляд. Проте найближчої ж неділі на канікулах, озирнувши паству в церкві, Енн таки завважила деякі зміни, котрі зненацька вразили її усвідомленням, що час не стоїть на місці, навіть в Ейвонлі. Службу правив новий священик, а з-поміж пастви назавжди зникло кілька знайомих облич. Навіки вмовкли пророцтва старенького дядечка Ейба та зітхання пані Слоун, помер Тімоті Коттон — «опісля кволих двадцятирічних намагань», за висловом пані Лінд, — старий Джошуа Слоун, котрого з охайно підстриженими бакенбардами ніхто не впізнав у труні — тепер усі вони спочивали на маленькому цвинтарі за церквою. А Біллі Ендрюс побрався з Нетті Блуетт! Тієї неділі вони уперше «вийшли межи люди». Коли Біллі, сяючи від гордості й щастя, вів молоду дружину в пишній шовковій сукні з перами до лави Ендрюсів, Енн опустила голову, щоб приховати сміхотливі бісики в очах. Вона пригадала ту штормову ніч, коли Джейн освідчилася їй замість нього. Авжеж, її відмова не розбила серця Біллі. Цікаво, чи довелося Джейн і з Нетті говорити про одруження від імені свого брата, а чи він таки наважився сам проказати доленосні слова? Його задоволення й гордість поділяла уся сім’я — від пані Ендрюс на церковній лаві до Джейн поміж півчих у хорі.
Джейн подала заяву про звільнення з ейвонлійської школи й восени збиралася їхати на захід.
— Не може знайти собі нареченого в Ейвонлі, от що, — зневажливо пирхнула пані Лінд. — А каже, що їде підлікуватися там, на заході. Досі я не чула, щоб вона нарікала на хвороби.
— Джейн — хороша дівчина, — віддано заперечила Енн. — Вона ніколи не старалася привернути до себе увагу, як то робив дехто.
— Так, за хлопцями вона не ганялася, якщо ти про це, — відповіла пані Рейчел. — Але заміж їй хочеться не менше за інших, будь певна. Чого б іще їй сунути на захід, у якусь глушину, відому лиш тим, що жінок там обмаль, а чоловіків аж задоста? Лікуватися, аякже!
Проте не на Джейн із подивом та жахом дивилася Енн того дня. Що сталося з Рубі Джилліс? Рубі стояла між півчих поряд із Джейн, вродливіша, ніж будь-коли, проте сині очі її сліпили надто яскравим блиском, а щоки вкривав хворобливий рум’янець. Крім того, вона дуже схудла: руки, що тримали збірник церковних гімнів, були такі тонкі, що здавалися майже прозорими.
— Рубі Джилліс хвора? — запитала Енн, вертаючись із церкви додому разом з пані Лінд.
— Рубі Джилліс помирає від скоротечних сухот, — просто відказала пані Лінд. — Усі це знають, окрім неї та її рідних. Вони цього й не хочуть знати. Коли запитати в них, то Рубі цілком здорова. У школі працювати вона не може, відколи взимку кашляла кров’ю, але каже, що восени знов піде вчителювати. Подала заяву до вайтсендзької школи. У могилі вже спочине, сердешна, до осені, будь певна.
Енн слухала мовчки, вражена. Рубі Джилліс, її шкільна подруга, помирає? Невже таке можливо? Звісно, останніми роками їхні шляхи розійшлися, та все ж не згасла давня приязнь, і Енн відчула це, коли сумна звістка пекучим болем озвалася їй у серці. Рубі, чарівна, весела пустунка Рубі!
Неможливо було пов’язати думку про неї із чимось таким, як смерть. Щойно після церкви вона сердечно привітала Енн і запросила наступного ж дня до себе в гості.
— У вівторок і середу ввечері мене не буде вдома, — багатозначно шепнула Рубі. — Спершу їду на концерт до Кармоді, а тоді ще на вечірку до Вайт Сендз. Зі мною буде Герб Спенсер. Це мій останній кавалер. Приходь завтра неодмінно. Я до смерті хочу поговорити з тобою й почути все-все про твоє редмондське життя.
Енн розуміла, що насправді Рубі хоче похвалитися новими жертвами своїх чарів, проте обіцяла зайти. Діана зголосилася піти з нею.
— Я давно вже хотіла зайти до Рубі, — пояснила вона наступного вечора, коли вдвох із Енн вони вийшли з Зелених Дахів, — але не могла йти сама. Це так жахливо — слухати, як Рубі безупинно щебече і вдає, наче з нею все добре, хоч ані слова не може проказати, не закашлявшись. Вона так розпачливо хоче жити, але, кажуть, шансів у неї жодних.
Червоною дорогою дівчата мовчки йшли в сутінках. Високо в кронах дерев співали вечірню осанну вільшанки, і золотисте повітря повнилося їхніми радісними голосами. Срібні трелі жаб’ячих флейт ширилися з-над боліт і ставків, де вже пробуджувалося до життя сім’я, напоєне дощами й сонячним світлом. У повітрі розливався солодкий, живий і п’янкий аромат малини. Білі тумани розгорталися над мовчазними долинами, а обабіч стежок мерехтіли блакитні зірочки фіалок.
— Як гарно, — сказала Діана. — Дивися, Енн, здається, що там теж є земля. Отой довгий край бузкової хмари — це берег, а за ним небо, ясне й золоте, наче море.
— Я так би хотіла попливти туди в місячному човнику, про який написав колись у творі Пол, пам’ятаєш? — відповіла Енн, виринаючи із замрії. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайшли б там наші минулі дні — усі ті давні, квітучі весни? Ті квіти, що бачив там Пол — чи то ж не троянди, які цвіли колись і для нас?
— Не кажи так, — дорікнула Діана. — Бо мені здається, що ми старі баби, для яких усе в житті проминуло.
— Мені самій так здається, відколи я почула про бідолашну Рубі, — відповіла Енн. — Якщо правда, що вона помирає, то й решта сумних речей теж можуть бути правдою.
— Ти ж не будеш проти, якщо ми на хвильку забіжимо до Елайші Райта? — запитала Діана. — Мама просила віднести тітці Атоссі цей глечик із варенням.
— А хто ця тітка Атосса?
— Хіба ти не чула? Вдова Семсона Коутса зі Спенсервейла. А тіткою вона доводиться дружині пана Райта й татові. Узимку помер її чоловік, вона лишилася самотня й зовсім без грошей, тож Райти взяли її до себе. Мама вважала, що її годилося б запросити до нас, але тато заявив, що в однім домі з тіткою Атоссою нізащо не житиме.
— Вона така бридка? — неуважно запитала Енн.
— Ти збагнеш, яка вона, ще доки ми встигнемо звідти втекти, — багатозначно відповіла Діана. — Тато каже, що лице в неї, мов сокира, бо так само розтинає повітря, а язик іще гостріший.
Був пізній вечір, проте тітка Атосса сиділа на кухні в будинку Райтів і різала картоплю для висаджування. На ній був старий полинялий халат; сиве волосся розкошлалося й стриміло навсібіч. Тітка Атосса не любила, коли її заставали нечупарою, тому злостивості на припоні не тримала.
— То ви і є Енн Ширлі? — запитала вона, коли Діана відрекомендувала їй Енн. — Так, я про вас дещо чула. — Тон її свідчив про те, що вона не чула нічого доброго. — Пані Ендрюс мені казала, що ви повернулися додому. Вона запевняє, буцім ви посправнішали.
Певна річ, тітка Атосса вважала, що у вроді Енн є ще безліч вад. Вона ні на мить не покинула різати картоплю, і робила це дедалі енергійніше.
— Вас, певне, і припрошувати сісти не варто, — дошкульно завважила тітка Атосса. — Звісно, для вас тут нічого цікавого немає, усі пішли.
— Це вам від мами — глечик ревеневого варення, — чемно відповіла Діана. — Вона зварила його нині й подумала, що вам смакуватиме.
— Дякую, — скривилася тітка Атосса. — Хоча у твоєї матері варення засолодкі. Я ніколи їх не любила. Ну, та може, і скуштую. Апетит у мене цієї весни нікудишній. І здоров’я кепське, — натхненно вела далі тітка Атосса, — але я тримаюся. Ті, хто не працює, тут не потрібні. Чи не могли б ви віднести це варення до комори, якщо то буде для вас не завеликий клопіт? Я не маю часу — мушу покінчити із цією картоплею нині ж. Ви — такі дами — цього, певне, у житті не робили, щоб ручок не закаляти.
— Я завжди різала картоплю до висадження, поки ми не здали своєї ферми в оренду, — усміхнулася Енн.
— А я й досі ріжу, — засміялася Діана. — Минулого тижня три дні над картоплею ниділа. Хоча, звісно, — лукаво докинула вона, — опісля того змащувала пальці лимонним соком і на ніч одягала рукавички.
— Мабуть, надибала це в одному з тих дурних журналів, яких ти аж забагато читаєш, — пирхнула тітка Атосса. — Дивно, що мати тобі дозволяє. Ну, та вона тебе віддавна розпестила. Коли Джордж побрався з нею, ми всі казали, що вона не буде йому доброю жінкою.
І тітка Атосса тяжко зітхнула — так, мовби всі її найчорніші побоювання щодо шлюбу Джорджа Баррі справдилися цілковито й невтішно.
— Уже йдете? — запитала вона, коли дівчата підвелися. — Звісно, що то вам за радість — теревенити зі старою бабою. Шкода, що хлопців немає вдома.
— Ми хотіли ще забігти до Рубі Джилліс, — пояснила Діана.
— Еге ж, вам усяка відмовка згодиться, — люб’язно підтакнула тітка Атосса. — Забігли, вибігли й не привіталися, як слід. То вас, певне, цього вчать по коледжах. А з Рубі Джилліс краще тепер не знатися. Лікарі кажуть, що сухоти страх які чіпкі. Я знала, що Рубі неминуче схопить якусь заразу, вештаючись восени без діла в тому Бостоні. До таких непосидючих завжди щось прилипає.
— Ті, хто нікуди не їздять, часом теж хворіють, а іноді навіть умирають, — серйозно заперечила Діана.
— Тоді вони бодай не мають у цьому провини, — переможно відказала тітка Атосса. — Діано, кажуть, у тебе весілля в червні.
— Це лише балачки, — зашарілася Діана.
— То ти не зволікай, — значущо проказала тітка Атосса. — Ти скоро й зів’янеш. Усе, що в тебе є — це кучері й гарненьке личко. А всі Райти такі вітрогони. Вам же, панно Ширлі, слід носити капелюха. У вас непристойно веснянкуватий ніс. І, Боже милий, які руді коси! Ну, та всі ми такі, якими створив нас Господь. Моє шанування Маріллі Катберт. Вона жодного разу не зайшла до мене, відколи я оселилася в Ейвонлі, та певне, мені нарікати годі. Катберти завжди кирпу звикли гнути.
— Ото жахлива жінка, — задихано проказала Діана, тікаючи стежиною разом із Енн.
— Вона гірша за панну Елізу Ендрюс, — відповіла Енн. — Але ти подумай — усе життя прожити з іменем Атосса! Хіба тут важко стати дошкульним і злим? Їй варто було б уявити, що її звуть Корделією. Я думаю, їй це могло б зарадити. Принаймні мене це рятувало тоді, коли я ще не любила імені Енн.
— Джозі Пай, коли стане доросла, буде саме така, — мовила Діана. — Джозина мати й тітка Атосса — двоюрідні сестри. Ох, я рада, що все вже скінчилося! Вона така злюча й завжди все поверне лихим боком. Тато розповідає про неї одну кумедну історію. Якось у них, у Спенсервейлі, був пастор — дуже добрий і побожний, але глухуватий. Звичайної розмови він майже ніколи не чув. А щонеділі в церкві провадилися молитовні зібрання, де всі присутні по черзі підводилися й проказували молитву чи котрийсь із біблійних віршів. І от одного вечора підхопилася тітка Атосса. Вона почала не молитися чи проповідувати, а ганити кожного, хто був у церкві, усіх називаючи поіменно, переповідаючи всі їхні вчинки й провини — і так пригадала усі сварки й плітки за минулі десять років. Кінець кінцем вона заявила, що ціла та церква в горопашному Спенсервейлі їй бридка, що більше ніколи вона не переступить її порогу й сподівається, що найтяжча кара спіткає кожного з її пастви. Тоді нарешті задихалася й сіла, а пастор, який не чув ні словечка з її промови, сказав дуже урочисто: «Амінь! Нехай зглянеться Господь усемогутній на молитву нашої сестри». Шкода, що ти не чула, як тато це розповідає.