Инколи коняка, беручи гору, знесилена тягарем навантаження, пристає, не маючи сили рушити далі. Важкий віз немилосердно тягне її до низу. Коняці доводиться стояти, нахилившись уперед всім тілом, налягаючи на хомут. Важкий відпочинок. — За кілька хвиль батіг обшпарює коняці шкіру і вона, судорожним напруженням усіх сил, зрушує воза з місця і знову продовжує важкий підйом...
Хоч Іван Петрович і був практично цілком недосвідчений, але, звичайно, мав досить відомостей, щоб зробити відповідні висновки з поводження Феліс. Феліс не тільки не була дівчиною, але й безсумнівний був її значний досвід у любовних справах..
Поява нектара в чайних чашках, небесних пахощів і хмаринок світанкового кольору в кімнаті на Васильківській вулиці — все це речі не загадкові і пояснити їх можна легко. Далеко важче пояснити, звідки взявся добрий чай, шипр і рожевий штоф.
Іван Петрович пригадав, що йому й на думку не спало дізнатись, хто така Феліс, звідкіля вона взялася, хто її батьки, чи є вони, як вона живе і таке инше.
Батьки і кошти на життя — речі зовсім не обов'язкові для світлого чуда, що несподівано з'явилося на землю.
Але Феліс — його коханка. — Очевидно, світле чудо не може бути коханкою людини...
Далі — панібратство Сукіна, далі — якась особлива розвязність в поведінці Феліс. Далі — деякі погляди, кинуті на нею мужчинами, що їх запримітив Іван Петрович, гуляючи садом.
Мозок Івана Петровича працював лихоманково — швидко, але дуже старанно й точно. Мозок Івана Петровича лише инколи дарував його радістю своєї покірности, а звичайно працював цілком самостійно, аж ніяк не зважаючи, чи приємні, чи ні Івану Петровичу його висновки.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття — далеко не завжди тотожні.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття не сходились, і цього разу, і Іван Петрович, вірний друг і переконаний раб розуму, — тяжко й болісно страждав, не в силі бувши не бачити справедливости очевидних розумових висновків.
Розум не знає наших людських дитячих казок і руйнує їх. Казки ж розуму — приступні дуже небагатьом дорослим. Івану ж Петровичу було лише сімнадцять років...
Руйнування, щоб заново творити, смерть — неминуча передумова життя, — чи багато ж є сліпців, що не бачать і не знають цього першого закону життя? І чи багато ж зрячих, що здатні вбивати й умирати радісно?
Іван Петрович пізнав, що для того, щоб бути розумним, не досить мати сильний розум. Треба ще бути дуже сильним.
А йому ж було лише сімнадцять років. Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі.* Лише два роки тому його розум зруйнував величезну й величну казку про бога. Сьогодні вмерла казка про перше кохання.
Іван Петрович, постоявши біля вікна, знову почав ходити по кімнаті. Раптом він згадав: один рух Феліс був точнісінько такий, який зробила одна з найактивніших сільських спокусниць Івана Петровича якось цього літа.
Іван Петрович зціпив зуби, конвульсійно скорчився і протяжно застогнав.
Біль серця, людський біль, спадщина тисячоліть, десятків тисяч поколінь наших прадідів, могутній двигун людської діяльности — завжди збуджує в людині прагнення відшукати його причину й знищити її. В цьому велика мудрість непорушних законів, що визначають шляхи людности до щастя і волі, бо біль — завжди рабство.
Але люди, найчудніші створіння з усього живого, люди, що засуджені пройти неосяжно довгий шлях від мавпи до людини-бога і що перебувають десятки тисяч років в перехідному періоді — найважчому і найбільш багатому безглуздями періоді всякого розвитку, — на кожному кроці невпинно обертають найпрекрасніші закони буття проти себе самих...
Двохрічна дитина, що забила коліно об ніжку стільця гірко плаче. Мати дитини, що розум її недалеко одійшов од двохрічного віку, по собі знає про інстинкт до відшукування причини. Двохрічному розумові потрібна причина конкретна, проста і цілком приступна безпосередньому впливові. Причина — стілець. Мати бере руку дитини, б'є ручкою по стільцеві й приговорює: «поганий стілець, нехороший стілець». Дитина, не тільки відшукавши причину, але й помстившися їй, заспокоюється.
Таким чином здорове й сильне бажання знищити причину свого болю часто підмінюється бажанням помститись їй. І це стається не тільки з двохрічними дітьми...
Я не хочу звеличати Івана Петровича. Він був людиною слабкою, як і решта людей. Але, стверджуючи це, я гадаю, що цим я й не принижую його...
Іван Петрович швидко відшукав причину свого болю — Феліс. Він почував себе ганебно й соромно обдуреним нею. Вона стала перед ним світлим чудом. Вона зійшла з полотен прерафаелітів, вона частувала його нектаром, вона запропонувала йому надлюдське щастя...
Він простяг до нього руки, сповнений побожністю, з серцем, що застигло молитовно. Він діткнувся щастя й узяв його. І це було те ж саме, що він міг узяти вже кілька раз у сільських дівчат.
Іван Петрович сів на стільця, випростався, крутнув головою, одривчасто зідхнув і в думках примусив себе вимовити: «Ну, що ж — значить це й є кохання».
Іван Петрович зробив героїчну спробу мужньо сприйняти факт. Він зробив спокійне й зневажливе обличчя і голосно й роздільно вимовив брутальне слово, що визначало тільки-но викритий ним зміст любови. Потім він одразу зібгавсь, спустив голову на коліна і знову завмер в безмежній, незносній муці.
Але цього разу плакати він не міг. Біль був надто великий...
Години біля сьомої він почув легкий стукіт в його двері. Іван Петрович цілком машинально відповів «так». Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Феліс.
Було одразу видно, що цю ніч вона теж не спала. Вона була в тій самій сукні, що й напередодні, волосся їй було аби-як заховане під капелюха. Вона була навіть не напудрена. Очі їй були запалені й блищали і під ними залягла густа синя тінь.
Її сімнадцять років були причиною того, що ніч без сну, проведена в сльозах і стражданні, причина якого була їй самій невідома — не знищила її краси. Але це вже не була краса казки. До Івана Петровича прийшла дуже гарна молода жінка.
Іван Петрович мовчки підвівся і підійшов до вікна. Феліс, не здіймаючи капелюха, розгублено оглянулася, зробила один крок, схилила голову й зупинилась.
Вирішення піти до Івана Петровича вистигло ще вночі й вона в муках чекала на ранок, коли жінці можна було ввійти в невинну манастирську гостиницю. Протягом цих годин ні разу не спало їй на думку — чому й навіщо вона піде? Веління її почуття були так категоричні, що не те що обмірковувати, але й намагатись зрозуміти їх було нісенітницею. Вона прийшла тому, що любила.
Вона не знала, як її прийме Іван Петрович, не думала проте, чи спить він, чи ні. Проте, побачивши його зодягненим, побачивши незайману постіль, вона здивувалась. А мовчання Івана Петровича, видима ворожість, що почувалась у всій його фігурі, в його впертому розгляданні садка за вікном — зробила на Феліс вражіння несподіваного вдару.
Їй раптом схотілося закрити руками обличчя, що зашарілось з невимовного й незрозумілого сорому, і утікти бігцем з цієї затишної, крейдою вибіленої кімнати, з деревляною грубою меблею, з ненакритим скатертиною столом, вузьким залізним ліжком і образом суворого спаса у кутку. До дикости чужою була ця кімната і саме повітря її було вороже.
Феліс мимохіть звела плечі, заховала в них голову, ніби стояла під ударами. Кімната ображала її своєю видимою й холодною ворожістю...
Але в цій кімнаті при вікні стояв її коханий чистий хлопчик, коханий до болю, до сліз — її перший коханий чоловік.
Феліс підійшла до нього і несміливо поклала на плече йому руку. І вона, ця рука, знову викликала в ньому болісний і соромливий спогад. Іван Петрович різко здригнув і здвигнув плечем, ніби побачив на ньому щось брудне.
Феліс поволі, з руками, що кволо звисали вздовж тіла, повернулась і знов огледіла кімнату невидющими очима.
Біля ліжка долі стояла корзинка Івана Петровича. Це була простенька, за карбованець, базарна корзинка. Вона належала Івану Петровичу і Феліс раптом відчула, що в усій кімнаті це єдина річ, що не ворожа їй. Феліс підійшла до корзини, присіла долі, притислась головою і усім тілом до корзинки і тяжко й голосно заридала...
І сталося ще одне чудо. Ледве почув Іван Петрович перший звук як невідомо куди, миттю зникло почуття незмірно-тяжкої образи, почуття болісної ворожнечі до Феліс. Іван Петрович кинувся до неї, легко підняв на руки її безвільне обважніле тіло, переніс і обережно уклав на постіль, став на коліна поруч неї, зворушений, замішаний, захоплений пароксизмом ніжности, жалю й любови.
Короткими швидкими поцілунками він цілував її мокре обличчя, руки, волосся, що вибилося з під зім'ятого капелюха й прилипло до обличчя, цілував плечі, ноги, сукню. Не помічаючи цього, він сам плакав, плакала, голосно схлипуючи, Феліс і теж цілувала його мокрими й розм'яклими від сліз губами. Обидва тремтіли від хвилювання, посміхаючись крізь сльози й плачучи крізь щасливий сміх. Обидва були безмежно щасливі, безмежно дурні й безмежно блаженні. Іван Петрович обійняв Феліс і на цей раз вона була покірна й божественно-безвільна. Вперше в житті вона тільки віддавалася, а не брала...
Перша пристрасть, освячена й зміцнена великим стражданням, цілком захопила обох. Розлучитися хоч би на хвилину здавалося цілком немислимою річчю. Весь цей день, ніч і наступний день лишилися в пам'яті Івану Петровичу в вигляді якоїсь бурі, невгамовної, божевільно-радісної й сліпучої. Весь цей час вони були у нього. Ворожа чужа кімната стала для Феліс ласкавою й рідною, — і суворий спас із кутка дивився на неї з явним одобренням.
На вечір наступного дня Іван Петрович помітив, що Феліс захоплює незрозумілий непокій. Години біля восьмої вона сказала з очевидним великим зусиллям, що їй треба йти додому. Не дивлячись в очі Івана Петровича, вона пояснила, що до неї завітають. Знайомі. І тітка має прийти...
Феліс протягом її життя доводилось брехати не раз. В оточенні, де вони виросла, брехня була не менш обов'язкова, ніж зодяг, що приховує наше тіло, і зачинені двері, що приховують голість емоцій. Брехнею приховувалась голість фактів.
Як всі, що були в її оточенні, Феліс вміла брехати просто, природньо й звично.
Те, що сьогодні діялось в її житті — теж було просто й природньо. Але це була не тільки незвична — це була цілком незвичайна простота. Простота щастя. — І Феліс одразу загубила своє мистецтво брехати.
Іван Петрович відчув, що казка кохання, нова реальна казка, значно дорогоцінніша за попередню, теж руйнується. Брехню Феліс він сприйняв, як катастрофу, Його охопив тупий холодний відчай. Він одразу припинив розпитувати, замовчав, і обличчя йому стало спокійне, як у сонного.
Коли Феліс, кваплячись і ніяково хапаючись, впорядкувала себе і підійшла до нього з вимученою жалюгідною посмішкою, він поцілував її машинально й коротко. Феліс боязко і чомусь пошепки сказала, що прийде вранці. Іван Петрович мовчки хитнув головою...
Феліс пішла, відчуваючи себе грубо — побитою, зганьбленою, зловленою на чомусь надзвичайно соромному.
Феліс пішла в рожеву кімнатку, що дав їй Кость Степанович, бо вона ж була найнеобхіднішим предметом обстановки цієї кімнати.
Феліс пішла на невимовну муку жінки, що продає себе і що відчула вперше весь жахливий тягар продажности.
Своє тіло, просвітлене й очищене великою пожежею справжнього кохання, вона понесла, щоб кинути його знову в рожевий бруд своєї кімнатки, повної запаху шипра.
Є речі, про які говорити неможна. Є муки ганебніші й страшніші за муки Христові. Їх знають люди, яких душу розпинали...
Іван Петрович, в тупому й холодному відчаю, довго просидів біля столу, ні про що не думаючи, нічого, крім свого відчаю, не відчуваючи. Втома примусила його лягти на зім'яту й прохололу постіль і заснути.
Вранці його збудила Феліс. Вона була одягнена особливо вишукано, зачіска очевидно відібрала в неї чимало часу, обличчя було дбайливо напудрене і губи трохи підфарбовані карміном. Вона була чудесна й чарівна. Вона мужньо намагалася бадьоро ходити по кімнаті і посміхатися по вчорашньому, але в її очах захолов, як лід, надсильний і образливий біль, і це робило її всю, з голови до п'ят, фальшивою, жалюгідною, брехливою.
Іван Петрович, лежучи мовчки, не відриваючись, слідкував за нею. І Феліс кожної хвилини розгублювалась все більше Це видовисько ставало все нестерпніше для Івана Петровича, і він коротко сказав їй: «іди сюди», — просто, щоб позбавити її хоч би необхідности рухатись.
Феліс в безнадійних шуканнях виходу із положення могла обрати тільки один шлях. Поквапливо, плутаючись в зодягах, намагаючись не помічати здивованого погляду Івана Петровича, вона роздяглася, забралася до нього під ковдру і пригорнулась до нього всім своїм винуватим тілом...
З цього моменту любов Івана Петровича вступила в третій період.
Нова буря, що захопила його, спороджена тілом, що прокинулось для життя, була темна й жорстока. Їх обійми стали подібні до смертельних, лютих сутичок непримиренних ворогів. Непоборний потяг перетворився на предмет нестримної ненависти, — і ласки стали не вдоволенням, а вбивством цього потягу.
Вони говорили тільки про такі необхідні речі, як обід, чай, сон. І то говорили дуже коротко. Так само коротко й просто Іван Петрович попрощався з Феліс, якій і сьогодні ввечері треба було йти. А другого дня, прокинувшись рано, він чекав на неї з нетерпінням, створеним тією ж новою, ненаситною і лютою жадобою.
Так минув ще один божевільний день, і цей період їх кохання також дійшов кінця. Наступного дня вранці Івану Петровичу треба було їхати.
Цеї останньої ночи, напередодні розлуки, їх жадоба одне одного досягла справжнього божевілля. Безнадійне прагнення — насититись одне одним до кінця, до пересичення, на все життя — оволоділо безподільно їх душами. Їх кохання було диким, фанатичним і жорстоким святкуванням тіла. Спалюючи тіла в цім полум'ї любовного божевілля, вони прагнули спопелити душу.
Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. — Доки влада належить тілу — безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...
Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.
Їх останній поцілунок був тихий і довгий.
Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...
В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс — написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, — відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.
Іван Петрович сумував і страждав і кохав — і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.
Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо — щастям, довгим і тривалим, — оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.
Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.
Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця «до востребования» не один, а два листи.
Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.
Сукін писав: