— Годі, міс Джейн, не плачте, — мовила Бесі, доспівавши пісню.
Вона так само могла б сказати вогню: «Не гори!» Та де їй було збагнути, які страждання краяли мені душу?
Того ранку до нас знову навідався містер Лойд.
— Що, вже на ногах? — спитав він, щойно переступивши поріг дитячої кімнати. — Ну, няню, як вона себе почуває?
Бесі одказала, що зі мною все гаразд.
— А чому ж вона така невесела? А підійдіть-но сюди, міс Джейн. Адже вас звуть Джейн, правда?
— Так, сер, Джейн Ейр.
— А ви, я бачу, плакали, міс Джейн Ейр. Ви не скажете мені чому? Вам щось болить?
— Ні, сер.
— Вона, мабуть, плакала, бо не змогла поїхати з місіс Рід у кареті, — втрутилася в розмову Бесі.
— Напевно, не тому! Вона вже велика й не стане рюмсати через такі дрібниці.
Я думала так само, але мене образило це несправедливе обвинувачення, і я хутко відказала:
— Я зроду не плакала через таку дурницю. Я не люблю їздити в кареті! Я плачу, бо я нещасна.
— Як вам не соромно, міс! — вигукнула Бесі.
Добрий аптекар, здавалося, був спантеличений. Я стояла перед ним; він пильно дивився на мене. Він мав маленькі сірі очиці, трохи тьмяні, але тепер вони, мабуть, видалися б мені дуже гострими; обличчя його було хоч і грубувате, але добродушне. Подивившись на мене уважно, він спитав:
— Од чого ти вчора захворіла?
— Вона впала, — знову втрутилася Бесі.
— Упала? Знов, як мала дитина! Хіба вона й досі не навчилась ходити? їй уже, мабуть, вісім або й цілих дев'ять років.
— Я впала, бо мене вдарили! — різко відповіла я, не стерпівши нового приниження своєї гідності. — Але я захворіла не від того, — додала я.
Містер Лойд узяв понюх табаки. Коли він вкладав табакерку назад до кишені жилета, задзвенів дзвінок, скликаючи слуг на обід; містер Лойд знав, що означає цей дзвінок.
— Це вам, няню, — сказав він. — Можете йти вниз. Поки ви повернетесь, я дам міс Джейн деякі настанови.
Бесі радше б лишилась, та мусила йти: слугам у Ґейтсхед-холі не дозволялося спізнюватись на обід.
— Отже, ти захворіла не від того, що впала? Від чого ж саме? — вів далі містер Лойд, коли Бесі пішла.
— Мене зачинили в кімнаті, де живе привид, і я просиділа там до ночі. Містер Лойд усміхнувся й водночас насупив брови.
— Привид? То ти, бачу, й справді ще дитина! Ти боїшся привидів?
— Я боюся привида містера Ріда... Адже він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ні Бесі, ані хто інший це насмілиться зайти туди вночі. Було жорстоко замикати мене там саму, та ще й без свічки, так жорстоко, що, мабуть, я їм цього довіку не
забуду!
— Дурниці! І через це ти нещасна? А вдень ти боїшся?
— Ні, але скоро настане ніч... До того ж я нещасна, дуже нещасна не тільки через це.
— А через що саме? Ти не можеш мені сказати?..
Як би я хотіла відповісти відверто на це запитання! Та я не знаходила потрібних слів. Дітям відомі тонкі почуття, але вони неспроможні їх зрозуміти, а коли дещо й розуміють, то не можуть цього висловити. Проте я боялася пропустити цю першу й єдину нагоду поділитися своєю журбою і, зніяковіло помовчавши, здобулася нарешті на коротку, але правдиву відповідь:
— Насамперед я не маю ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.
— Але в тебе є добра тітка, двоюрідні брат і сестри. Я знов помовчала, а тоді сказала простодушно:
— Таж то Джон Рід збив мене з ніг, а тітка замкнула в червоній кімнаті! Містер Лойд знову дістав свою табакерку.
— Хіба тобі не подобається у Ґейтсхед-холі? — спитав він. — Хіба ти не вдячна, що живеш у такому гарному домі?
— Це не мій дім, сер. Он Ебот каже, що в мене тут прав менше, ніж у служниці.
— Дурненька! Невже ти хотіла б покинути таку чудову садибу?
— Якби я мала куди подітись, то була б тільки рада втекти звідси, але я не можу залишити Ґейтсхеда, поки не стану зовсім дорослою.
— Хто зна... Може, й залишиш... У тебе є яка рідня, крім місіс Рід?
— Мабуть, нема, сер.
— А по батькові?
— Не знаю. Я якось спиталася в тітки Рід, то вона відповіла, що, може, в мене й є які-небудь бідні родичі, на прізвище Ейр, проте вона нічого про них не знає.
— А якби такі виявилися, ти б згодилась перейти до них жити?
Я замислилась. Бідність страхає дорослих людей, а дітей і поготів. Вони не розуміють, що може бути бідність дбайлива, працьовита, чесна, — в їхній уяві це слово в'яжеться тільки з лахміттям, убогим харчем, холодним каміном, грубими звичаями й огидними вадами; для мене бідність була як інша назва приниження.
— Ні, я б не хотіла переходити жити до бідних людей, — відказала я.
— Навіть коли б вони були добрі до тебе? Я заперечливо похитала головою.
Я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрі; до того ж я ще почну балакати по-простацькому, стану груба й невихована — схожа на тих бідних жінок, що їх я часом бачила по дворах села Ґейтсхед, коли вони бавили дітей або прали шмаття, — ні, я не здатна була так дорого заплатити за волю.
— Невже твої родичі такі злидарі? Вони робочі люди?
— Хто їх знає. Тітка Рід каже, що коли вони в мене й є, то це жебраки. А я не хочу жебракувати.
— А до школи ти б хотіла ходити?
Я знов замислилась: я до ладу й не знала, що таке школа.
Бесі казала, що дівчат тримають там дуже суворо, закладають їм за спину лінійку, щоб не горбились, і вимагають од них надзвичайної чемності й слухняності. Джон Рід ненавидів школу й лаяв свого вчителя на всі заставки, але Джонові уподобання не були для мене взірцем, і хоч розповіді Бесі про шкільну дисципліну (почуті нею самою від панночок з сім'ї, де вона служила перед тим, як найнялася до Ґейтсхеда) трохи й лякали мене, то те, чого ці дівчата, за її словами, там понавчались, видавалось мені, навпаки, дуже принадним. Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, — врешті мені захотілося і собі всього того навчитись. Крім того, школа означала цілковиту переміну: далеку подорож, розлуку із Ґейтсхе-холом, шлях до нового життя.
— Мені б і справді хотілося вчитися в школі, — висловила я уголос своє бажання.
— Так, так, хто знає, як іще може все обернутись, — мовив містер Лойд, підвівшись. — Дитині потрібно поміняти повітря й місце, — додав він сам до себе, — з нервами в неї не все гаразд.
Увійшла Бесі; тієї ж хвилини надворі почулося рипіння жорстви під колесами карети.
— Це часом не ваша господиня, няню? — запитав містер Лойд. — Я б хотів поговорити з нею.
Бесі запросила його до маленької їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, аптекар, мабуть, відважився порадити місіс Рід віддати мене до школи; пораду цю було напевне прийнято дуже радо, бо, коли одного вечора я лежала у ліжку в дитячій кімнаті, а Бесі й Ебот сиділи й шили, Ебот, гадаючи, що я вже заснула, сказала Бесі, з якою вони розмовляли про цю пригоду:
— Думаю, пані навіть рада здихатися цієї вредної, неслухняної дитини. Вона неначе стежить за кожним та щось замишляє.
Ебот, мабуть, щиро вважала мене за якогось маленького Гая Фокса.
Тоді ж таки я вперше дізналася зі слів міс Ебот, що батько мій був бідний священик і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього.
Дослухавши цю сумну історію, Бесі, зітхнувши, промовила:
— Сердешну міс Джейн теж треба пожаліти, Ебот.
— Еге ж, — відказала Ебот, — була б це мила гарненька дитина, то таку можна й пожаліти в її недолі. А таке гидке жабеня хіба стане хто жаліти?
— Ваша правда, — погодилась Бесі. — Така красунечка, як міс Джорджіана, на її місці викликала б куди більше співчуття.
— Так, так, я дуже люблю міс Джорджіану! — палко вигукнула Ебот. — Вона така гарнесенька! Як намальована! Які в неї чудові довгі кучері, блакитні оченята і ніжні рожеві щічки!.. Бесі, а чи не приготувати нам собі на вечерю грінок із сиром?
— Гаразд — із підсмаженою цибулькою. Ходім униз!
І обидві вийшли з кімнати.
РОЗДІЛ IV
Розмова з містером Лойдом і щойно підслухана бесіда поміж Бесі та Ебот сповнили моє серце надією, і в мені прокинулося бажання одужати; от-от у моїм житті мала настати переміна, — я прагнула її і мовчки чекала. Але вона не наставала; минали дні й тижні, я вже цілком одужала, однак не чула більше жодного натяку на те, що так мене цікавило. Місіс Рід іноді окидала мене суворим поглядом, але дуже рідко зверталася до мене. Відтоді, як я заслабла, вона провела ще суворішу межу між мною й своїми дітьми: я спала тепер сама в тісній комірчині, яку вона мені призначила, їла теж на самоті й цілісінький день просиджувала в дитячій кімнаті, коли мої двоюрідні брат і сестри гралися у вітальні. Вона жодним словом не прохопилася про те, що збирається віддати мене до школи, і все-таки я була певна, що вона недовго терпітиме мене у своєму домі: коли вона тепер дивилася на мене, в погляді її була глибока огида.
Еліза й Джорджіана, напевне з її наказу, майже не розмовляли зі мною; Джон, побачивши мене, показував мені язика і одного разу підняв був на мене руку, та в мені знову закипіли гнів і обурення, і я одразу кинулась на нього; Джон злякався і втік, лаючись та репетуючи, що я розбила йому носа. Я справді щосили стукнула кулаком по цій прикметній частині його обличчя, а коли побачила, що він злякався мого кулака чи, може, мого розлюченого вигляду, мене охопило бажання скористатися зі своєї перемоги. Та він утік до своєї мами і почав плаксиво жалітися їй, що «ця бридка Джейн Ейр накинулась на нього, як скажена кішка», але мати суворо його урвала:
— Щоб я більше й слова не чула про неї, Джоне! Адже я заборонила тобі підходити до неї. Вона негідна твоєї уваги. Я не хочу, щоб ти і твої сестри зналися з нею.
І тут я, перехилившись через поруччя, гукнула несподівано для себе самої:
— То ви негідні знатися зі мною!
Місіс Рід була опасиста жінка, та, почувши таку дивну й зухвалу заяву, миттю збігла сходами нагору, затягла мене до дитячої кімнати і, кинувши на ліжко, суворо наказала мені не вставати і не розтуляти рота до самого вечора.
— Що б сказав вам дядечко Рід, якби оце був живий? — вихопилося в мене. Здавалось, язик мій проказував слова проти моєї волі. В мені заговорило щось таке, над чим я не мала влади.
— Що-о? — ледь чутно спитала місіс Рід; в її завжди холодних, спокійних сірих очах промайнуло щось схоже на переляк, вона пустила мою руку й витріщилася на мене, ніби не розуміла, хто я така — дитина чи диявол? Та я вже не могла спинитись:
— Мій дядечко Рід на небі, він знає все, що ви робите й думаєте! І мої тато й мама теж усе знають — вони знають, що ви мене замикаєте на цілий день і бажаєте моєї смерті! Місіс Рід швидко опанувала себе: вона люто трусонула мене за плечі, тоді ляснула кілька разів по щоках і вийшла, не промовивши більше ні слова. Зате Бесі цілу годину читала мені нотацію, доводячи переконливими доказами, що світ іще не бачив такої злої й розбещеної дитини, як я... Я майже вірила їй, бо знала сама, що в моїх грудях кипіли тільки недобрі почуття.
Проминув листопад, грудень і половина січня. У Ґейтсхеді, як завжди, весело відсвяткували Різдво і Новий рік: усім робили подарунки, справляли обіди та вечірки. Я, звичайно, не брала участі в усіх цих веселощах; я могла тільки милуватися щодня, як чепурилися Еліза й Джорджіана і як вони потім спускалися у вітальню, вбрані в муслінові сукні з червоними поясами, стріпуючи гарними кучерями, а тоді прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долітали знизу, до метушні буфетника та служників і брязкоту кришталю й порцеляни, коли гостям подавали напої і наїдки, та до невиразного гомону, що чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені набридало дивитися на них, я залишала площадку сходів і поверталась до порожньої, тихої дитячої кімнати: там, хоч мені й бувало сумно, але я себе не почувала нещасною.
Правду кажучи, мені зовсім не хотілося йти до гостей, бо гості місіс Рід мене майже не помічали: якби Бесі була трішки лагідніша й привітніша, я б охочіше сиділа увечері з нею, ніж під грізним наглядом місіс Рід у кімнаті, повній чужих чоловіків і жінок. Але Бесі, прибравши панночок, ішла звичайно на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. А я сиділа з лялькою на колінах, поки не догоряв вогонь у каміні, і раз у раз боязко озиралась: чи не з'явилася, бува, якась страшна мара в півтемній кімнаті; а коли згасали останні жаринки, я швиденько роздягалась, гарячково розв'язуючи вузли й поворозки, і шукала в ліжку захистку від холоду й темряви. Я завжди лягала в ліжко з лялькою; людина повинна щось любити, тож за браком когось кращого я ніжно любила цю стару побляклу ляльку, схожу на маленьке опудало. Тепер мені здається безглуздою та щира любов, яку я почувала до цієї маленької іграшки, вважаючи її майже за живу, наділену почуттями істоту. Я не могла заснути, поки не загортала її в свою нічну сорочку, і тільки коли вона лежала поруч у теплі й безпеці, я почувала себе щасливою, гадаючи, що й вона щаслива.
Як довго тяглися години, коли я чекала, поки роз'їдуться гості і на сходах почуються кроки Бесі; іноді вона приходила й раніше — узяти наперсток або ножиці чи принести мені що-небудь на вечерю — булочку або пиріжок із сиром. Вона сідала на край ліжка, поки я їла, а потім підтикала ковдру, а двічі навіть поцілувала мене, кажучи: «На добраніч, міс Джейн». Коли Бесі була така лагідна, вона здавалась мені найкращою, найвродливішою, найдобрішою людиною в світі, і я палко бажала, щоб вона завжди була така мила й привітна, а не попихала мене, не лаяла, не кривдила, як вона це частенько робила. Як на мене, то Бесі Лі була дуже кмітлива дівчина; вона усе робила швидко й вправно і вміла чудово розповідати казки, які справляли на мене величезне враження. Була вона й гарненька — якщо я добре пам'ятаю її лице й постать. Я пригадую струнку молоду жінку, чорняву й темнооку, з тонкими рисами обличчя й свіжими рум'яними щоками; однак вона мала примхливу, запальну вдачу і дуже невиразні уявлення про безсторонність і справедливість; і все ж, попри всі свої вади, вона була мені наймиліша з усіх мешканців Ґейтсхед-холу.
Це було п'ятнадцятого січня, десь о дев'ятій годині ранку. Бесі пішла снідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не кликали до матусі. Еліза надягала капор і старе тепле пальто — вона збиралася піти погодувати своїх курей, що завжди робила з великою втіхою; з не меншою втіхою вона продавала економці яйця, а вторговані гроші ховала. Еліза була природжена гендлярка і скупердяга. Вона продавала не тільки яйця й курчат, а й квіткове коріння, насіння та розсаду садівникові, торгуючись з ним за кожний пенс, — місіс Рід наказала йому купувати в панночки все, що вона вирощувала й хотіла продати. А Еліза ладна була продати свої власні коси, якби їй дали добру ціну. Що ж до грошей, то спочатку вона ховала їх по всіх закутках, загорнувши в ганчірки або папірці, та коли кілька таких схованок знайшла покоївка, Еліза, боячись втратити всі свої скарби, згодилась віддавати їх на збереження матері, наче справжній лихвар, за п'ятдесят-шістдесят відсотків. Цю лихву вона правила що три місяці, пильно ведучи свої розрахунки в маленькій книжечці.
Джорджіана сиділа на високому стільці перед дзеркалом і робила собі зачіску, вплітаючи в свої кучері штучні квіти та побляклі пера, — вона знайшла їх цілу купу в шухляді на горищі. Я застилала своє ліжко — Бесі суворо наказала мені прибрати його, поки вона повернеться (тепер Бесі частенько загадувала мені різну роботу, неначе молодшій покоївці: я мала замітати підлогу, витирати порох і таке інше). Накривши ліжко ковдрою та згорнувши нічну сорочку, я підійшла була до підвіконня, щоб поскладати розкидані там книжки та лялькові меблі, але Джорджіана крикнула, щоб я не сміла торкатися до її іграшок (малесенькі стільчики й дзеркальця, гарненькі тарілочки й чашечки належали їй). Знічев'я я почала хукати на морозяні візерунки, якими було розписане вікно, і, прохукавши вічко, виглянула надвір, де все застигло нерухомо від лютого морозу.