Тітка Олександра випросталась і завмерла, як чорногуз.
— Досить,— процідила вона.— Ми ще поговоримо на цю тему.
Перед тим як іти спати, я зайшла до Джема в кімнату, щоб узяти якусь книжку, і саме в цей час почувся стукіт у двері. Ввійшов Аттікус. Він сів на ліжко, подивився на нас уважно і всміхнувся.
— Гм-р...— почав. Останнім часом Аттікус, починаючи щось казати, трохи покашлював, я подумала, що він, певно, старіє, але зовні цього не було помітно.— Навіть не знаю, як вам краще про це сказати...
— А ти кажи прямо, і все,— порадив Джем.— Ми щось накоїли?
Наш батько вагався.
— Ні, я просто хочу вам дещо пояснити... Тітка Олександра питала мене... сину, ти ж знаєш, що ти Фінч, правда?
— Мені казали про це,— Джем глянув на батька спідлоба і, сам того не помічаючи, підвищив голос: — Аттікус, у чому річ?
Аттікус поклав ногу на ногу і схрестив руки.
— Я спробую ознайомити вас із деякими фактами.
Джем ще більше розізлився.
— Я вже чув ці нісенітниці,— кинув він.
Аттікус раптом став серйозний. Він заговорив сухо і стримано, це промовляв уже не батько, а юрист:
— Ваша тітка просила мене довести до вашої свідомості, Джем і Джін Луїзо, що ви не безрідні, що за вами стоять кілька поколінь, невід’ємною рисою яких була бездоганна вихованість...
Він замовк, дивлячись, як я намагаюся зловити жучка, що заліз мені на ногу. Нарешті я впоралася з жучком і почухала ногу.
— ...бездоганна вихованість...— повторив він.— І ви повинні жити так, щоб бути гідними вашого імені. І ще тітка Олександра просила мене сказати,— вів він далі, незважаючи на нас,— що ви повинні поводитися так, як личить дівчинці і хлопцеві з порядної сім’ї. Вона має намір поговорити з вами про рід Фінчів і про те, яке місце вони посідали протягом багатьох років у житті округу Мейкомб, отже ви матимете уявлення про те, хто ви такі, і, можливо, у вас виникне бажання відповідно поводитися,— закінчив він уже скоромовкою.
Приголомшені, ми з Джемом спочатку перезирнулись, а потім перевели погляд на Аттікуса, йому став тісний комір. Ми мовчали. Я взяла зі столика гребінець, провела зубцями по краю стола.
— Перестань тріщати,— сказав Аттікус.
Грубий тон батька боляче вразив мене. Я не довела гребінець до кінця столу, жбурнула його на підлогу. Не знаю чому заплакала і не могла стриматися. Це був не мій батько. Це не його думки. Мій батько ніколи так не розмовляв. Усе це робота тітки. Крізь сльози я бачила Джема, він стояв, схиливши голову, самотній, зажурений.
Іти було нікуди, але я повернулася, щоб вийти, і тицьнулася носом прямо в жилетку Аттікуса. Я притиснулася до нього головою і за світло-синьою тканиною почула ледь чутні звуки: цокання годинника, шарудіння накрохмаленої сорочки, ритмічне дихання.
— У тебе буркотить у животі,— сказала я.
— Знаю,— відповів Аттікус.
— Випий соди.
— Вип’ю.
— Аттікус, невже тепер у нас все буде по-іншому? Невже ти...
Він погладив мене по голові.
— Не турбуйся,— мовив.— Надто рано ти почала хвилюватись.
І я зрозуміла: батько знову з нами. Ноги, що були як чужі, ожили і стали знов моїми, я підвела голову.
— Ти справді хочеш, щоб ми були інші? Я не запам’ятала, як належить поводитися Фінчам...
— І не треба. Забудьмо це.
Він вийшов з кімнати, мало не грюкнув дверима, але в останню мить схаменувся і причинив їх тихенько. Ми з Джемом ще дивилися туди, де зник Аттікус. Раптом двері відчинилися і він знову з’явився на порозі — високо підняті брови, окуляри сповзли.
— Чи не стає ваш батько дедалі більше схожим на кузена Джошуа? Як ви гадаєте, не доведеться Фінчам знову платити п’ятсот доларів?
Тепер я розумію, чого хотів тоді від нас Аттікус, але він був чоловіком, не більше. А чоловікам мистецтво витонченого виховання непідвладне — тут потрібна жінка.
РОЗДІЛ XIV
Більше ми від тітки Олександри нічого не чули про родину Фінчів, зате в місті говорили про нас немало. По суботах, коли Джем милостиво брав мене з собою (тепер він прямо не терпів, як я разом появлялася з ним на людях), ми, засунувши по п’ятицентовій монеті в кишені, пробиваємося, бувало, вулицею в натовпі перехожих і раптом чуємо:
— Он його діти!
Або:
— Глянь — Фінчі йдуть!
Оглянешся — нікого, тільки стоїть собі якийсь фермер із своєю жінкою і уважно вивчає клізми у вітрині аптеки. Поряд у бідарці розсілися дві огрядні сільські господині в солом’яних капелюшках.
А якийсь кістлявий чоловік, проходячи поблизу, повернувся до нас і пробубонів:
— Розпустилися до того, що скоро гвалтуватимуть на кожному кроці, а нашим властям хоч би що!
І раптом я пригадала, що давно вже хочу про щось запитати Аттікуса. Того ж вечора спитала:
— Що означає чинити насильство?
Аттікус визирнув з-за газети. Він сидів у кріслі біля вікна. Ми з Джемом були вже дорослі настільки, що великодушно дозволяли батькові приділяти собі півгодини ввечері.
Він зітхнув і пояснив, що означає вчинити насильство над жінкою.
— Оце і все? Чому ж тоді Келпурнія мені не відповіла, коли я її запитала?
Аттікус замислено звів очі.
— Про що ти?
— Коли ми поверталися з церкви, я спитала Келпурнію про це, вона порадила звернутися до тебе. Я спочатку забула, а тепер згадала.
Аттікус поклав газету на коліна.
— Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,— сказав він.
Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.
— Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?
— Так, мем. Вона брала нас із собою,— сказав Джем.
Я пригадала ще щось.
— Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.
— Ні, не можна!
Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно — я встигла сказати:
— Я питала не вас!
Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.
— Попроси пробачення у тітки,— сказав він.
— Я питала не її, я спитала тебе...
Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:
— Спершу попроси пробачення у тітки.
— Пробачте мені, тітонько,— промимрила я.
— Так от,— сказав Аттікус.— Запам’ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?
Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну — це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася — там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.
— Ти повинен щось робити з нею,— долинув голос тітки,— ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.
— Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.
Хто ця «вона», про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору — форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.
— Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.
— Саме про це я й думаю.
— Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.
Аттікус відповів спокійним голосом:
— Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім’ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.
— Але, Аттікус...
— До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати... Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге... І ще одне: діти її люблять.
Я перевела подих. Йшлося не про мене,— про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток — пробивала голка натягнуте на п’яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п’яльці тканину. І знову — ток, ток, ток. Тітка гнівалася.
Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.
— Вони полаялися, Всевидько.
Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.
— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?
Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:
— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?
— Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.
— Який же в нього клопіт?
Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.
— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...
Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.
— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми...
Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.
— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?
— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе... відшмагаю.
Це вже було занадто.
— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!
Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.
— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.
Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,— била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.
— Досить! — сказав він.— Зараз же йдіть спати.
— А-га! — кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.
— Хто почав? — тихо спитав Аттікус.
— Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?
Батько всміхнувся.
— Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?
Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:
— ...саме те, про що я тобі казала...
Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.
Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:
— На добраніч, Всевидько.
— На добраніч,— відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.
Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.
— Чого тобі? — запитав він.
— Яка змія на дотик?
— Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?
— Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?
— Жартуєш? — Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи — губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.
— Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.
Він побіг на кухню і приніс віник.
— Залазь на ліжко,— сказав Джем.
— Ти справді думаєш, що там змія? — поцікавилась я.
Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам’яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі — ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!
Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.
— Хіба змії гарчать?
— Це не змія,— сказав Джем.— Це людина.
Раптом з-під ліжка викотився якийсь брудний згорток. Джем замахнувся віником — і мало не влучив Діла по голові.
— О боже праведний,— шанобливо мовив Джем.
Діл поволі виповзав з-під ліжка. Це було нелегко. Нарешті він став на ноги, розправив плечі, поворушив ступнями, потер шию. А коли затерплі руки й ноги відійшли, сказав:
— Привіт!
Джем знову згадав Всевишнього. Я не могла мовити й слова.
— Ще трохи, і я помру з голоду,— сказав Діл.— У вас є щось поїсти?
Як у сні, я пішла на кухню. Принесла молока і половину кукурудзяного коржа, що лишився від вечері. Діл швидко впорався, жував, як завжди, передніми зубами.
Нарешті до мене повернувся дар мови.
— Як ти сюди потрапив?
Нелегка дорога привела його сюди. Підкріпившись, Діл розповів нам про свої пригоди. Новий батько незлюбив його. Він надів Ділові наручники, посадив у підвал (в Мерідіані були підвали) і прирік на голодну смерть; врятував Діла якийсь фермер, що проходив вулицею і почув його крик (добрий чоловік через віддушину всипав у підвал стручок за стручком цілий бушель гороху — і Діл вижив), хлопцеві пощастило вирвати із стіни ланцюг, яким його прикували, і він звільнився. В наручниках вибрався з міста, пройшов щонайменше дві милі і набрів на маленький мандрівний звіринець. Його відразу взяли на роботу — мити верблюда. З цим звіринцем Діл мандрував по Міссісіпі, поки його безпомилкове чуття не підказало, що він перебуває в окрузі Еббот, штат Алабама. На протилежному березі річки був Мейкомб. Звідти Діл ішов пішки.
— А як ти потрапив сюди? — спитав Джем.
Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев’ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста — чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,— поліція, певно, уже розшукувала його,— решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився. Він був стомлений, страшенно брудний, але відчував себе як удома.
— Твої, звичайно, не знають, що ти тут,— сказав Джем.— Якби тебе шукали, ми б знали...
— Вони, певно, шукають мене в Мерідіані, по всіх кіно, скрізь нишпорять,— сказав усміхнувшись Діл.