Діл потягся, позіхнув і кинув недбало:
— Придумав. Ходімо гуляти.
Пропозиція видалася мені підозрілою. В Мейкомбі ніхто не ходить так просто гуляти.
— Куди, Діл?
Діл кивнув головою в південному напрямку.
— Згоден,— сказав Джем.
А коли я запротестувала, він мовив мені солодким голоском:
— А ти, ангелочку, не ходи з нами, тебе ніхто не запрошує.
— І тебе не запрошують. Пам'ятаєш...
Але Джем був не з тих, хто довго роздумує над минулими невдачами. Здавалося, єдине, що йому запам'яталося з розмови з Аттікусом, це вміння юристів докопуватися до правди.
— Всевидько, ми нічого не збираємося робити. Дійдемо до ліхтаря — і назад.
Ми мовчки брели тротуаром, прислухаючись до скрипу гойдалок на сусідських верандах, до тихих розмов дорослих на вулиці. Зрідка до нас долинав сміх — сміялася міс Стефані Крофорд.
— Ну? — сказав Діл.
— Гаразд,— відповів Джем.— Всевидько, чому ти не йдеш додому?
— А ви що збираєтесь робити?
Вони збиралися тільки зазирнути у вікно, на якому ледве трималася віконниця, може, побачать Страхолюда Редлі, а якщо я не хочу йти з ними, то можу рушати додому і тримати свій довгий язик за зубами, оце і все.
— То якого ж дідька ви чекали до самого вечора?
Чекали, бо ввечері їх ніхто не побачить, бо Аттікус настільки поринає у свої книги, що може і царство небесне проґавити, і якщо Страхолюд їх уб'є, то це випаде не на канікули, а на час навчання, а ще тому, що в темряві у неосвітленому будинку можна щось розгледіти краще, ніж удень, зрозуміло це мені?
— Джем, будь ласка...
— Всевидько, кажу тобі востаннє, замовкни або йди додому. Слово честі, я з кожним днем більше пересвідчуюсь, що ти справжнє дівчисько.
Після цього мені не лишалося нічого іншого, як приєднатися до них. Ми вирішили, що найкраще пролізти під дротяною огорожею з тильного боку подвір'я Редлі, тут мало хто міг нас помітити. За огорожею був великий сад і вузенький дерев'яний сарай.
Джем підняв трохи нижній дріт і подав рукою знак, щоб Діл ліз під ним. Я полізла за Ділом і притримала дріт, поки проліз Джем. Він ледве протиснувся.
— Тихо,— прошепотів Джем.— І не наступіть на капусту — затріщить так, що мертві піднімуться.
Намагаючись бути слухняною, я повзла, як черепаха, і тільки тоді, коли побачила, що Джем в місячному сяйві далеко попереду махає мені рукою, рушила швидше. Ми дісталися хвіртки, що вела з садка до задвірка. Джем торкнув хвіртку. Вона заскрипіла.
— Поплюйте на неї,— прошепотів Діл.
— Завів ти нас, Джем,— пробурмотіла я.— Не так легко вибратися звідси.
— Тс-с-с. Плюй на завіси, Всевидько.
Ми плювали, доки не пересохло в роті, потім Джем потихеньку відчинив хвіртку, підняв її з одного боку і притулив до огорожі. Ми опинилися на задвірку.
Тильна сторона будинку була ще непривітніша, ніж фасад: на всю стіну тяглася напіврозвалена веранда з двома дверима, між ними — двоє вікон. Товста колода підтримувала один кінець даху. В кутку стояла старовинна грубка, а над нею — вішалка для капелюхів та дзеркало, в якому відбивалося примарне місячне світло.
Джем тихенько скрикнув і завмер, стоячи на одній нозі.
— Що там?
— Кури,— прошепотів він ледь чутно.
З усіх боків на нас чигали несподіванки. Десь попереду Діл простогнав: «О господи!» Ми доповзли до стіни, повернули за ріг будинку і дісталися до вікна з відірваною віконницею. Джемові бракувало всього кілька дюймів, щоб дотягтися до підвіконня.
— Зараз я тебе підсаджу,— прошепотів він Ділу.— А втім, зажди.
Ми взялися за руки і зробили сідло. Діл сів на сідло. Ми підняли його, і він ухопився за підвіконня.
— Швидше,— прошепотів Джем,— ми довго не вдержимо.
Діл стукнув мене по плечу, і ми спустили його на землю.
— Що ти бачив?
— Нічого. Штори. Але десь там світиться.
— Ходімо звідси,— прошепотів Джем.— Повертаймо назад. Тс-с-с!..— сичав він на мене, коли я хотіла заперечити.
— Давайте спробуємо з іншого боку,— запропонував Діл.
— Не треба, Діл,— благально мовила я.
Діл зупинився і пропустив Джема вперед. Коли Джем став ногою на першу сходинку веранди, вона заскрипіла. Джем завмер, потім став обережно підніматися. Сходинки не скрипіли. Він зійшов ще на дві, підняв ногу і мало не втратив рівновагу, але втримався, став на коліна, підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.
Нараз я побачила тінь. Це була тінь чоловіка в капелюсі. Спочатку я подумала, що то дерево, але вітру не було, а стовбури дерев ходити не вміють. Веранду заливало місячне сяйво, і тінь з чітко окресленими контурами посувалася вздовж веранди ближче й ближче до Джема.
Після мене її побачив Діл. Побачив і затулив обличчя руками.
Коли тінь упала на Джема, він теж помітив її і, обхопивши голову руками, завмер. Тінь просунулася ще трохи, підняла руку і опустила. Потім повернулася, пропливла над Джемом, далі вздовж веранди і зникла за будинком, так само непомітно, як і виникла.
Джем стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку і побіг між грядками скрипучої капусти. На півдорозі я спіткнулась, і в цей час на всю околицю прогримів постріл.
Джем і Діл виринули біля мене. Джем важко дихав.
— До школи у двір, а там через огорожу! Швидше, Всевидько!
Він притримав нижній дріт; ми з Ділом перекотилися на другий бік і вже були майже біля прикриття — одинокого розлогого дуба, що ріс на шкільному подвір'ї, коли раптом помітили, що Джема з нами немає. Ми кинулися назад і побачили, як він, зачепившись за дріт, намагається вилізти із штанів і в такий спосіб звільнитися. Нарешті він виплутався і в самих трусах побіг до дуба.
Дуб поминули без пригод, аж тоді відчули, що від страху заціпеніли. Тільки Джем не втратив самовладання.
— Скоріше додому, там хвилюватимуться,— сказав він.
Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.
Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю — біля воріт Редлі зібралися люди.
— Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.
Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.
Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.
— Де ви були? Хіба ви нічого не чули?
— А що сталося?
— На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.
— О! І вцілив?
— Ні,— пояснила міс Стефані.— Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було — собака, негр чи... Джем Фінч!
— Що, мем? — запитав Джем.
Тут заговорив Аттікус:
— А де твої штани?
— Штани?
— Штани.
Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.
— Е-е-е... містер Фінч!
У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.
— Що це означає, Діл? — запитав Аттікус.
— Я... я виграв у нього штани,— невпевнено пояснив Діл.
— Виграв?.. Як це?
Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.
— Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.
Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел — не голос, а пожежна сирена.
— О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!
Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.
— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?
Джем кинувся рятувати становище.
— Ні, в сірники.
Молодчина мій брат. Сірники — річ небезпечна, але карти — це кінець.
— Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.
— Не бійся, Діл,— сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.— Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець — швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?
Ми зупинились і почули голос Аттікуса.
— ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...
Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?
— Можу дати тобі свої,— запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.
Джем подякував, хоч і сумнівався, що вони на нього налізуть. Ми попрощались, і Діл зачинив за собою двері. Потім, певно, згадав, що ми заручені, вибіг знову і швиденько поцілував мене у присутності Джема.
— Пиши! Чуєш? — закричав він нам навздогін.
Коли б навіть Джемові штани й були на місці, ми все одно погано спали б. Я лежала в своєму ліжку на задній веранді, і найменший шерех в нічній тиші лунко віддавався в моїй душі. Зашарудить гравій у перехожого під ногами — Страхолюд Редлі підкрадається, щоб помститися; засміється в нічній темряві негр — Страхолюд женеться за нами; вдариться об скло нічний метелик — Страхолюд рве дротяну огорожу; зловісно насуваються на нас живі платани-потвори. Я довго лежала в напівдрімоті і раптом почула, як Джем прошепотів:
— Ти спиш, Всевидько?
— Як ти міг подумати?
— Тс-с... У Аттікуса вже темно.
У тьмяному місячному світлі я побачила, що Джем підвівся і спустив ноги з ліжка.
— Піду по штани,— сказав він.
Я підхопилась з ліжка.
— Нікуди ти не підеш! Не пущу!
Джем поспіхом натягував сорочку.
— Я повинен.
— Спробуй — я збуджу Аттікуса.
— Спробуй — і я тебе приб'ю.
Я вчепилася в нього і примусила сісти поруч мене на ліжко. Намагалась умовити його.
— Джем, містер Натан знайде їх уранці. Він знає, чиї штани. Принесе їх Аттікусу. Все це, звичайно, кепсько, але що поробиш. Лягай спати!
— Це я й сам добре знаю,— сказав Джем.— Тому й іду.
Мені аж млосно стало. Іти туди самому... Пригадалися слова міс Стефані: у містера Натана ще один ствол заряджено, і він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці. Що б там не було — негр, собака... Джем розумів це краще за мене. Я була у відчаї.
— Джем, не варто, не ходи. Ну, дістанеш прочухана — поболить та й перестане. А підеш — там тобі і каюк. Джем, благаю...
Джем через силу глибоко зітхнув.
— Розумієш, Всевидько,— промимрив він,— скільки я себе пам'ятаю, Аттікус ніколи не бив мене, хочеться, щоб так було й надалі.
Це правда. Аттікус тільки погрожував нам майже щодня.
— Ти хочеш сказати, що Аттікус ніколи не ловив тебе на гарячому.
— Можливо, але... мені хочеться, щоб нічого не змінилося. Даремно ми сьогодні туди полізли.
Мені здається, що саме з цього часу ми почали віддалятися одне від одного. Раніше теж бувало, що я в чомусь не розуміла його, але то тривало недовго. Цього разу я його зовсім не розуміла.
— Будь ласка,— благала я,— ти тільки подумай, як туди йти самому...
— Замовкни!
— Це ж не те, що він ніколи з тобою не розмовлятиме, чи щось таке. Джем, я збуджу його, слово честі...
Джем схопив мене за комір піжами і стиснув.
— Тоді я йду разом з тобою,— ледве вимовила я.
— Ні, ти не підеш, ти наробиш шуму.
Я нічого не могла вдіяти. Відкинувши засув на дверях, притримувала їх, поки Джем спускався східцями. Було десь близько другої години ночі. Місяць уже заходив. Химерні плетива-тіні розпливались і зникали. Білий хвостик сорочки Джема то зникав, то виринав знову, ніби карлик-привид, який, боячись світанку, доганяв, пританцьовуючи, темряву. Я обливалася потом, хоча легенький нічний вітрець приносив свіжість і прохолоду.
Джем, певно, пішов в обхід, через Оленячу луку, шкільний двір і потім до огорожі; принаймні він вирушив у тому напрямку. Це далеко, тому хвилюватися було ще рано. Я чекала, поки настане час хвилюватися, прислухалася, чи не пролунає постріл. Потім мені почулося, ніби скрипнула огорожа на задвірках. Але то тільки здалося.
Потім я почула, як кашляє Аттікус. Затамувала подих. Траплялося й раніше, що, встаючи серед ночі, ми заставали його за книгою. Він казав, що часто прокидається, подивиться, як ми спимо, і знову читає, аж поки засне. Я чекала — ось зараз він засвітить лампу, вдивлялася в темряву — чи не впаде через якусь щілинку світло у вітальню. Ні, темно. Зітхнула полегшено.
Нічні метелики і мошкара зникли. Стояла гнітюча темрява. Шелестів вітрець у листі платана, тарабанили шишки дах, десь далеко гавкали собаки.
Нарешті повертається Джем. Його біла сорочка майнула через огорожу, ось вона вже зовсім близько. Джем піднявся східцями, зачинив за собою двері на засув і сів на ліжко. Мовчки показав мені штани. Потім ліг, і якийсь час я чула, як здригалося його ліжко. Скоро він затих. Більше я його не чула.
РОЗДІЛ VII
Цілий тиждень по тому Джем був похмурий і мовчазний. Я намагалася, як радив мені колись Аттікус, залізти в його шкуру і трохи походити в ній: якби мені довелося піти самій о другій годині ночі у двір Редлі, назавтра мене поховали б. Тому я дала Джемові спокій і намагалася не турбувати його.
Почалося навчання в школі. Другий клас був не кращий за перший, навіть гірший: перед нами розмахували карточками, а читати і писати не дозволяли. Міс Кароліна була вчителькою в сусідньому класі, і по тому, як часто долинав звідти регіт, можна було судити, як удосконалюється її методика. А втім, штатні другорічники знову лишилися в першому класі і допомагали наводити лад. Єдиною радістю було те, що уроки у нас з Джемом кінчалися одночасно, і о третій годині ми звичайно разом ішли додому.
Одного разу, коли ми через шкільне подвір'я поверталися додому, Джем несподівано сказав:
— Я ще не розповів тобі про одну річ.
За кілька останніх днів я вперше почула від нього повне речення, а тому вирішила підбадьорити його.
— Про яку річ?
— Що сталося тієї ночі.
— Ти взагалі нічого про ту ніч мені не розповідав.
Джем махнув рукою, ніби відганяючи комара. Трохи помовчав, потім сказав:
— Я тоді пішов, щоб забрати свої штани... Коли я з них вилазив, вони геть заплуталися в огорожі, і я не міг відчепити... а коли прийшов по них...— Джем перевів дух. — Коли я прийшов, то вони вже висіли на огорожі, складені... ніби чекали на мене.
— Висіли на...
— І ще...— вів далі Джем рівним, байдужим голосом.— Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби...
— ...ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.
Джем здригнувся.
— Ніби хтось прочитав мої думки... знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?
В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.
— Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.
Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.
— Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.
— Не схоже, Всевидько.
— Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме — заберемо ми, гаразд?
— Гаразд, може, твоя правда,— погодився Джем.— Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?