– Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados[10], задом до Університету і передом до Міста?
– Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде[11], – крикнув Жеан Вітряк.
Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.
– Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?
Потім дійшла черга й до інших сановників.
– Геть педелів! Геть жезлоносців!
– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?
– Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.
– Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!
– Saturnalitias mittimus ecce nuces[12].
– Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!
– Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!
– Геть медиків!
– Геть диспути на визначені й довільні теми!
– Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!
– Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!
– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!
– Сто чортів довіреному німецького земляцтва!
– І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!
– Seu de pellibus grisis fourratis![13]
– Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!
– Непоганий хвіст у ректора!
– Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.
– Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!
– Під три чорти каноницьку братію!
– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?
– Вона на вулиці Глатіньї.
– Вона гріє ліжко королю розпусників.
– Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.
– Aut unum bombum![14]
– Ви хочете сказати – з кожного носа?
– Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!
– Post equitem sedet atra cura![15]
– Сміливіше, метре Сімон!
– Добридень, пане виборець!
– Добраніч, пані виборчихо!
– Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.
Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.
– Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16], а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.
– Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.
У цю мить пробило дванадцяту.
– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.
Школярі принишкли. А потім зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп, а тоді стало зовсім тихо: всі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нічого не з’явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст – порожній. Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії і містерію. Вчасно прибув тільки полудень.
Це було вже занадто. Почекали ще одну, дві, три, п’ять хвилин, чверть години; ніхто не з’являвся: поміст був порожній, сцена – німа. Тим часом нетерпіння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Містерію!» – глухо гудів натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотіла, віяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вітряк.
– Містерію, і к бісу фламандців! – щосили загорлав він, звившись вужем навколо своєї капітелі.
Натовп заплескав у долоні:
– Містерію! – волав. – Під три чорти Фландрію!
– Давайте містерію, негайно! – вимагав школяр. – А то, мабуть, доведеться повісити двірського суддю, це буде для нас і комедія, і мораліте.
– Добре сказано, – закричала юрба, – а для початку повісимо варту.
Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи пристави пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і ті вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.
Момент був критичний.
– На шибеницю! На шибеницю! – кричали звідусіль.
У цю мить піднявся вже описаний килим лаштунків, утворюючи прохід для людини, сама тільки поява якої миттю спинила юрму, перетворивши, немов чарами, її гнів на зацікавленість.
– Тихше! Тихше!
Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю мармурової плити.
Довкола поволі стихло, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витав над мовчазною юрбою.
– Панове городяни і городянки, – мовив чоловік, – ми матимемо честь декламувати й показувати перед його превелебністю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається «Праведний суд Пречистої Діви Марії». Сам я гратиму Юпітера. Його превелебність зараз супроводжує вельмишановне посольство герцога Австрійського, яке затрималося біля брами Боде, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Університету. Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.
Без сумніву, тільки втручання самого Юпітера могло врятувати чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вигадувати цю правдиву історію і відповідати за неї перед шановною пані Критикою, то ніхто не зміг би висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit. Зрештою, дуже гарне вбрання пана Юпітера теж сприяло заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Юпітер був у кольчузі, вкритій чорним оксамитом із золотими цятками, на голові – дворогий ковпак, прикрашений ґудзиками з позолоченого срібла, і, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б він не тримав у руці вкритої блискітками трубки із позолоченого картону, з якої стирчала порізана на смужки бляха і в якій досвідчене око легко могло впізнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнуті трико тілесного кольору і перев’язані, як у греків, стрічками, його можна було б порівняти з бретонським стрільцем із загону герцога Беррійського, такий строгий вигляд він мав.
II. П’єр Гренгуар
Поки Юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані незвичним вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: «Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигуків.
– Негайно починайте містерію! Містерію! – кричала юрба. І серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що лунав у загальному галасі, мов той пищик на ярмарку в Німі.
– Починайте зараз же! – верещав школяр.
– Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен і вся школярська братія, яка розсілася на підвіконні.
– Давайте мораліте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо інакше знайдемо мішок і мотузку для комедіантів та кардинала!
Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак і, вклоняючись, тремтливо бурмотів:
– Його превелебність… посли… принцеса Маргарита…
Він не знав, що казати. В глибині душі таки боявся, що його повісять…
Повісить юрма за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи інакше, перед ним була тільки безодня, то пак, шибениця.
На щастя, якийсь чоловік виручив його з біди й узяв відповідальність на себе.
Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, де було вільне місце навколо мармурової плити, і досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб і щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і засмальцьовану. Підійшовши до мармурової плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.
Чоловік у чорному ступив ще крок уперед.
– Юпітере! – сказав. – Любий Юпітере!
Той знову нічого не почув.
Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:
– Мішель Жіборн!
– Хто мене кличе? – вигукнув Юпітер, мовби щойно прокинувся.
– Я, – відповів незнайомець.
– А! – промовив Юпітер.
– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.
Юпітер перевів дух.
– Шановні панове городяни, – вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.
– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves![17] – закричали школярі.
– Слава! Слава! – ревнула юрба.
Пролунав оглушливий грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал усе ще двигтів од вітальних вигуків.
Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тінь своєї колони і, напевно, стояв би там, такий же непомітний, нерухомий і мовчазний, коли б його не витягли звідти дві молоді жінки, що, сидячи у першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мітелем Жіборном – Юпітером.
– Метре! – гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.
– Тихше, люба Лієнардо, – промовила її сусідка, приваблива, по-святковому вбрана й від того смілива дівчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месір».
– Месір! – повторила Лієнарда.
Незнайомий підійшов до балюстради.
– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав він.
– О, нічого! – збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. – Це моя сусідка Жіскета Жансієн хоче вам щось сказати.
– Та що ви? – зашарівшись, промовила Жіскета. – Це Лієнарда сказала до вас «метр», а я їй тільки пояснила, що вам треба казати «месір».
І обидві опустили очі. Незнайомець, який був не від того, щоб порозмовляти, розглядав їх, усміхаючись.
– Виходить, вам нема чого мені сказати, панночки?
– Ой, нічогісінько! – відповіла Жіскета.
– Нічогісінько! – повторила Лієнарда.
Високий молодий блондин уже зібрався піти собі, але цікаві дівчата не хотіли випускати свою здобич.
– Mecip! – з навальністю води, що проривається крізь загату, або жінки, яка зважується на щось, промовила Жіскета. – Ви знаєте того вояка, що гратиме в містерії роль Пречистої Діви?
– Ви хочете сказати – роль Юпітера? – спитав незнайомець.
– Ах, так! – вигукнула Лієнарда. – Ото дурненька! То ви знаєте Юпітера?
– Мішеля Жіборна? – перепитав він знову. – Так, панно, знаю.
– Яка у нього пишна борода! – сказала Лієнарда.
– А зараз вони щось гарне показуватимуть? – соромливо спитала Жіскета.
– Дуже гарне, панно, – відповів незнайомець без найменшого вагання.
– Що ж це буде? – поцікавилася Лієнарда.
– Мораліте «Праведний суд Пречистої Діви Марії», панно.
– Ах! Це щось нове, – сказала Лієнарда.
Настала хвилина мовчанки, її порушив незнайомець.
– Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не показували.
– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приїзду папського посла, – мовила Жіскета, – коли троє гарненьких дівчат грали…
– Сирен, – підказала Лієнарда.
– І зовсім голих, – додав незнайомець.
Лієнарда соромливо опустила очі. Жіскета, глянувши на неї, теж. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:
– То було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написано спеціально на честь принцеси Фландрської.
– А пасторалі співатимуть? – спитала Жіскета.
– Що ви! – заперечив незнайомець. – У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Інша річ, якби це було соті!
– Шкода! – промовила Жіскета. – А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки й жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різні пози, співаючи побожні пісні і пасторалі.
– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.
– А коло них, – вела далі Лієнарда, – змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.
– А щоб перехожі могли освіжитися, – підхопила Жіскета, – з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій – пили хто що хотів.
– А трохи нижче від фонтана Понсо, – не вгавала Лієнарда, – поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті Господні».
– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жіскета. – Господь Бог на хресті, а обабіч – розбійники.
Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом:
– А трохи ближче, біля брами Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.
– А пам’ятаєш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?
– А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!
– А коли папський посол наблизився – пам’ятаєш, Жіскето? – фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.
– Біля брами Шатле теж були чудові лицедії!
– І на мосту Міняйл, устеленому килимами!
– А коли під’їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.
– Сьогодні буде ще краще, – нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.
– Ви обіцяєте, що ця містерія буде цікава? – спитала Жіскета.
– Безперечно! – відповів той і додав гордовито: – Я автор цієї містерії, панночки.
– Справді? – вигукнули вражені дівчата.
– Справді! – відповів поет, запишавшись. – Точніше, нас двоє: Жеан Маршан напиляв дощок і збудував сцену, а я написав цей твір. Мене звуть П’єр Гренгуар!
Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П’єр Корнель!»
Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскетою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер спокійно, з добродушною лагідністю чекав, повіривши словам комедіанта. Це – новий доказ вічної істини, яку й тепер повсякденно підтверджують наші театри: найкращий спосіб примусити глядачів терпляче очікувати – запевнити їх, що вистава ось зараз почнеться.
Однак школяр Жеан не дрімав.
– Гей, ви! – раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. – Де ж Юпітер? Пані Богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!
Цього було досить.
З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, видерлись по крутій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.