— Але ж зважте на різницю у відстані, сер: подумайте тільки, в яку далечінь нам довелося б їхати — приблизно сто миль замість сорока.
— Що ти, люба моя, як каже Перрі, там, де йдеться про здоров'я, всі інші міркування до уваги не беруться; і якщо треба збиратися в дорогу, то не слід вагатися, за сорок миль їхати чи за сто. Краще взагалі нікуди не вирушати і лишитися в Лондоні, ніж за сорок миль потрапити у клімат іще гірший. Саме так Перрі і говорить. Вашу поїздку він вважає дуже необачною.
Еммині спроби зупинити свого батька були марними; і вона не здивувалася, коли при цьому в її зятя урвався терпець і він втрутився у розмову.
— Містер Перрі, — мовив він голосом, сповненим сильного невдоволення, — міг би і не висловлювати своєї думки, доки нею не поцікавляться. Яке йому діло до того, що роблю я і в яку частину узбережжя я повезу свою сім'ю? Сподіваюся, що так само, як і містер Перрі, я маю право керуватися власною думкою. Мені не потрібні ні його вказівки, ні його ліки.
Він зробив паузу і, трохи заспокоївшись, додав, але тепер лише із сухим сарказмом у голосі:
— Якщо містер Перрі скаже мені, як перевезти дружину і п'ятеро дітей на відстань у сто тридцять миль з незручностями і витратами не більшими, ніж при поїздці на відстань у сорок миль, то я — так само, як і він, — волітиму їздити до Кромера, а не до Саут-Енда.
— Саме так! — скрикнув містер Найтлі, вдало підключившись до розмови, — нічого не скажеш, це дійсно важливе міркування. Але, Джоне, повернімося до розмови про мою ідею перенести стежку, що веде до Ленема, трохи праворуч, аби вона не проходила через наші луки: я не бачу тут ніяких ускладнень. Я не брався б за цю справу, якби через неї виникли якісь незручності для мешканців Гайбері, але коли згадати, де наразі проходить ця стежка… Однак найліпшим доказом тут можуть бути лише мапи. Сподіваюсь, що завтра вранці ми зустрінемося в Еббі і проглянемо їх, а потім ти скажеш мені свою думку з цього приводу.
Містера Вудхауса не на жарт засмутили отакі різкі висловлювання на адресу його приятеля Перрі, якому він — хоча й мимоволі — насправді часто приписував багато власних виразів і почуттів, однак заспокійлива увага його дочок поступово зняла напруженість, а підвищена пильність одного брата і більша стриманість другого унеможливила її повторне виникнення.
Розділ 13
Не було на світі людини щасливішої за місіс Найтлі під час її нетривалих відвідин Гартфілда, коли вона щоранку обходила старих знайомих зі своїми п'ятьма дітьми, а щовечора обговорювала події дня з батьком та сестрою. І бажала тільки одного: щоби дні не спливали так швидко. Це був прекрасний візит — захоплюючий саме завдяки своїй нетривалості.
Загалом вечорами вони були менш зайняті друзями, ніж уранці, до того ж на них чекало ще одне солідне спілкування за обіднім столом — причому в гостях, — уникнути якого не було ніякої можливості, незважаючи на Різдво. Містер Вестон ніяких відмов і слухати не хотів: одного дня всі вони мають пообідати в Рендоллзі. Навіть містера Вудхауса вдалося переконати в можливості такої події як альтернативи розмежуванню товариства.
Він міг би послатися на пов'язані з поїздкою труднощі, але карета і коні його зятя й дочки були в Гартфілді, тому особливих проблем тут не очікувалось, а коли б вони навіть і виникли, то все одно навряд чи змогли би спричинитися до якихось сумнівів щодо поїздки; крім того, Еммі недовго довелося переконувати батька, що в одній із карет запросто може знайтися місце і для Гаррієт.
Гаррієт, містера Елтона і містера Найтлі — як друзів родини — теж запросили до обіду; вирушати треба було рано і малою кількістю: звички та уподобання містера Вудхауса в усьому бралися до уваги.
Вечір напередодні цієї великої події (а виїзд містера Вудхауса на обід у гостях, та ще й двадцять четвертого грудня був дійсно великою подією) Гаррієт провела в Гартфілді, а додому пішла, почуваючись від застуди настільки погано, що якби не її наполегливе бажання довіритися піклуванням місіс Годдард, то Емма ні за що не відпустила б її. Емма навідалася до неї наступного дня і переконалася, що дівчині не судилося потрапити на обід у Рендоллзі. Гаррієт сильно лихоманило, і в неї дуже боліло горло; місіс Годдард ніжно і дбайливо доглядала її та говорила про необхідність викликати містера Перрі. Сама ж Гаррієт була настільки хворою і пригніченою, що не могла суперечити авторитетному висновку, через який вона — попри всі свої сльози — втратила можливість брати участь у цій захоплюючій події.
Емма просиділа з Гаррієт скільки змогла, доглядаючи за нею тоді, коли місіс Годдард відлучалась у невідкладних справах. Змальовуючи їй смуток, який охопить містера Елтона, коли той дізнається про її хворобу, вона намагалася підбадьорити дівчину. Потім пішла, переконавшись, що Гаррієт більш-менш заспокоїлась і увірувала в те, що містер Елтон під час різдвяного обіду просто місця собі не знаходитиме, а всі інші дуже за нею скучатимуть. Не встигла вона далеко відійти від дверей закладу місіс Годдард, як їй зустрівся містер Елтон власною персоною, котрий, очевидно, прямував саме до пансіону. Коли ж вони повільно пішли далі, зайняті розмовою про хвору Гаррієт — а про неї містер Елтон, прочувши про сильну застуду, якраз і йшов спитатися, щоби потім розповісти в Гартфілді про стан її здоров'я, — їх перейняв містер Джон Найтлі, що повертався зі своїх щоденних відвідин Донвелла. Із ним були двійко його старших хлопчиків, чиї обличчя, що пашіли здоров'ям, демонстрували всіляку корисність сільських прогулянок і явно вказували на те, що смаженій баранині та рисовому пудингу, до яких вони поспішали додому, вік відведено короткий. Вони приєдналися до товариства і далі пішли разом. Емма саме розповідала про хворобу своєї подруги: «Сильне запалення горла, дуже висока температура, прискорений слабкий пульс і тому подібне; крім того, вона із занепокоєнням довідалася від місіс Годдард, що Гаррієт схильна до сильних запалень горла і часто тривожила ними хазяйку пансіону». Почувши таке, містер Елтон сам стривожився і вигукнув:
— Запалення горла! Сподіваюсь, не заразне. Не якась гнійна інфекція. Перрі оглянув її? Ви ж дивіться, турбуйтеся про своє здоров'я так само, як і про здоров'я вашої подруги! Благаю вас, не ризикуйте. Чому Перрі не приїздить оглянути її?
Емма, котра насправді зовсім не була наляканою, пом'якшила це надмірне занепокоєння, запевнивши містера Елтона, що досвідчена місіс Годдард належно подбає про Гаррієт; але оскільки вона була зацікавлена в тому, щоб певна міра такого занепокоєння зберігалась, і воліла радше всіляко підтримувати його, ніж навпаки, то через деякий час — наче між іншим — вона додала:
— Сьогодні так холодно — просто жах! Здається, от-от піде сніг. Якби треба було їхати в інше місце і до інших людей, то я скоріше воліла б нікуди не вирушати і залишитися вдома — та ще й батька від говорити. Та оскільки сам він уже вирішив їхати, і погода не видається йому холодною, то краще я не втручатимусь, бо знаю, що для містера і місіс Вестон це буде великим розчаруванням. Але повірте моєму слову, містере Елтон, на вашому місці я б вибачилась і не поїхала. Мені здається, що у вас уже хрипкуватий голос, а якщо взяти до уваги завтрашню потребу в численних розмовах і неминучу втому опісля, то не зайвим було б обачливо потурбуватися про себе і лишитися вдома.
Схоже, що містер Елтон розгубився і не знав, як відповісти; а саме так воно й було: хоча його і втішала така увага з боку красуні Емми і йому була несила встояти проти спокуси виконати будь-яку її пораду, він — з іншого боку — не мав ані найменшого наміру відмовлятись од візиту. Емма ж, надто нетерпляча і надто заклопотана своїми упередженими уявленнями та заздалегідь вибудованими планами, була вже нездатною прислухатися до його слів безпристрасно чи придивлятися до нього неупереджено. Тому вона цілком задовольнилася тим, що містер Елтон, погоджуючись з нею, щось промимрив про «дійсно дуже холодну, просто надзвичайно холодну погоду», і пішла собі далі, радіючи з того, що допомогла йому позбутися необхідності їхати до Рендоллза і забезпечила можливість увечері щогодини посилати людей до Гаррієт, аби ті питалися про її здоров'я.
— Ви чините абсолютно правильно, — сказала вона. — А ми за вас вибачимося перед Вестонами.
Та не встигла вона вимовити ці слова, як почула, що її зять люб'язно пропонує йому місце у своїй кареті, якщо погода буде для містера Елтона єдиною перепоною, а містер Елтон — уявіть собі! — швиденько і радісно це запрошення приймає. Справу було зроблено: містер Елтон теж мав їхати, і ніколи його широке, красиве обличчя не виражало задоволення більшого, ніж у цей момент; ніколи не була його посмішка такою радісною, а очі не сяяли таким тріумфом, як тоді, коли він після цього на неї поглянув.
«От тобі й на, — мовила вона подумки. — Що за дивина така! Я йому дала можливість уникнути поїздки, а він, забувши про хвору Гаррієт, все одно прагне потрапити в товариство! Це дійсно дуже дивно! Мабуть, багато чоловіків, особливо неодружених, мають таку схильність — таку пристрасть: їздити в гості на обід; обіднє спілкування посідає таке високе місце серед їхніх розваг, їхніх занять, що перетворилося на питання честі, майже обов'язок. Тому все інше поступається перед ним — і це, напевне, стосується й містера Елтона. Надзвичайно достойний, люб'язний і приємний молодий чоловік, поза всякими сумнівами до безтями закоханий у Гаррієт, — і той не може відповісти відмовою на запрошення, змушений їхати на обід, куди б його не запросили! Що за дивна штука — любов! Він навіть готовий приписати Гаррієт наявність кмітливого розуму, але не зможе заради неї відмовитися від поїздки на обід».
Незабаром містер Елтон полишив їх, і Емма не могла не віддати йому належне, коли при розлученні він із великою теплотою в голосі згадав про Гаррієт і запевнив її, що перед тим, як матиме щастя зустріти її знов, неодмінно зайде до місіс Годдард, аби спитатися про здоров'я її красуні подруги і — як він сподівається — почути підбадьорливі новини. Його ж прощальні зітхання і усмішки знову налаштували її прихильно до нього.
Декілька хвилин панувала повна тиша, а потім Джон Найтлі мовив:
— Ніколи в житті не бачив людини, котра б сильніше за містера Елтона прагнула справити гарне враження. Перед жінками він, бідолашний, аж надривається. Із чоловіками може поводитися раціонально і природно, але коли йому треба сподобатися жінці, то тут старається з усіх сил, використовує кожну рису обличчя.
— Манери містера Елтона не бездоганні, — відповіла Емма. — Але коли є бажання догодити і сподобатися, то слід виявляти поблажливість, і багато хто значною мірою це й робить. Коли чоловік із посередніми здібностями старається щосили, він завжди братиме гору над схильним до байдикування генієм. Не можна належним чином не поцінувати ту бездоганно добру вдачу і ласкаву запобігливість, що притаманні містеру Елтону.
– І дійсно, — відразу ж підхопив містер Джон Найтлі з деяким лукавством у голосі, — здається, що саме на вас він свою ласкаву запобігливість і спрямовує.
— На мене? — відповіла вона зі здивованою усмішкою. — Невже ви дійсно гадаєте, що я є об'єктом прагнень містера Елтона?
— По правді кажучи, Еммо, така думка у мене з'являлась; а якщо вона ніколи не з'являлась у вас, то раджу тепер узяти її до уваги.
— Містер Елтон — і кохає мене?! Що за нісенітниця така!
— Я не стверджую цього напевне; але краще вам розібратися, так це чи ні, і відповідним чином скоригувати свою поведінку. Мені здається, що ваші манери його заохочують. Я кажу це як друг, Еммо. Раджу вам озирнутися довкола себе та розібратись у своїх вчинках і намірах.
— Дякую, але запевняю вас: ви помиляєтеся. Містер Елтон і я — добрі друзі, тільки й того, — мовила Емма і пішла далі, розмірковуючи про непорозуміння, що часто спричиняються недостатнім знанням ситуації, і про помилки, яких приречені припускатися люди з претензіями на непогрішимість суджень; вона була невдоволена тим, що зять визнав її нетямущою і необізнаною, такою, що потребує поради. Більше він не сказав нічого.
Містер Вудхаус так рішуче налаштувався їхати в гості, що, незважаючи на зростаючу холоднечу, здається, і не збирався від неї ховатись, і, врешті-решт, хвилина в хвилину вирушив у дорогу власною каретою зі своєю старшою дочкою, причому про погоду турбувавсь явно менше за своїх попутників. Він був надто зачудований самим фактом своєї поїздки і сповнений усвідомлення тієї радості, яку викличе його приїзд до Рендоллза, щоб помічати холод, і надто тепло вдягнений, аби його відчувати. Однак холод був дійсно сильний; і коли в дорогу вирушав другий екіпаж, то вже падали перші нечисленні сніжинки, а небо було таким нахмареним, що, здається, бракувало лише теплішого повітря, аби навколишній світ вельми швидко став надзвичайно білим.
Емма швидко переконалася, що її попутник був далеко не в найкращому настрої. Підготовка до виїзду і сам виїзд у таку погоду, необхідність пожертвувати спілкуванням з дітьми заради поїздки на обід — все це було нещастям або принаймні великою незручністю, з якою містер Джон Найтлі ніяк не міг змиритися. Він не очікував від цього візиту нічого такого, заради чого варто було б їхати взагалі, і всю дорогу до будинку священика тільки те й робив, що висловлював своє невдоволення.
— Яку ж високу думку про себе треба мати цьому чоловіку, — мовив він, — аби змушувати людей полишати свої теплі домівки і вирушати в таку ось погоду заради того, щоб із ним зустрітися. Напевне, він вважає себе загальним улюбленцем — не інакше; я б на його місці так не вчинив. Це просто неймовірний абсурд! А ось уже і сніг пішов! Що за дурість така — позбавляти людей можливості сидіти вдома в теплі і що це за дурість — кудись їхати, якщо можна прекрасно залишатися вдома! От якби в такий вечір нас покликали в поїздку невідкладні бізнесові справи або обов'язок, то це видалося б нам тяжким випробуванням! Так ні ж! Ми вирушаємо з власної волі, без будь-яких вибачень, скоріш за все не так тепло вдягнені, як завжди, всупереч голосу природи, який промовляє до людини всім тим, що вона бачить чи відчуває: залишайся вдома і ховай усе, що можеш! І ось ми їдемо, щоби провести п'ять нудних годин у чужому будинку, без перспективи сказати чи почути щось таке, що не було сказане або почуте учора чи не буде сказане або почуте завтра. Подумати тільки: добиратися в погану погоду, повертатися, можливо, в ще гіршу, завдавати клопоту чотирьом слугам і чотирьом коням лише для того, щоб перевезти п'ять нудьгуючих, тремтячих від холоду істот до кімнат іще холодніших і товариства ще гіршого, ніж вони могли мати вдома!
Еммі було несила улесливо погоджуватися зі сказаним (хоча містер Джон Найтлі явно до цього звик) і промовляти щось на кшталт «істинна правда, мій любий», чим, мабуть, зазвичай і займалася під час поїздок його дружина; але їй стало витримки не відповідати взагалі. Підтакувати не хотілося, сваритися — теж; її героїзму вистачило лише на те, щоб мовчати. Вона дала йому можливість висловлюватись, а сама, не розтуляючи губ, крутила в руках лорнет і куталася в покривало.
Вони під'їхали до будинку священика; карету розвернули, підніжку опустили, і вмить до них приєднався містер Елтон — чепурненький, весь вдягнений у чорне, і з усмішкою на обличчі. Емма зраділа, що нарешті тема розмови зміниться. Містер Елтон був уособленням запобігливості й бадьорого настрою; його радісно-ввічливе поводження навело її на думку, що, може, він отримав зовсім не такі новини про Гаррієт, як ті, що дійшли до неї. Вона посилала спитатися про хвору, коли вдягалась, і відповідь була така: «В основному — так само, не краще».
— Новини, що сповістили мені від місіс Годдард, були не такими втішними, як я сподівалася: «Гаррієт не стало краще» — ось що почула я.
Його обличчя відразу ж витягнулось; а коли він заговорив, то в його голосі почулося сильне співчуття і занепокоєння.
— Який жаль! Я з прикрістю дізнався… Тільки-но збирався вам розповісти, що коли я прийшов до закладу місіс Годдард — до речі, саме перед тим, як перевдягнутися до обіду, — то мені сказали, що міс Сміт зовсім не стало краще, а навпаки — навіть гірше. Я дуже засмутився і стурбувався, бо до того моменту тішив себе думкою, що її стан поліпшиться після тих підбадьорливих ліків, котрі, наскільки мені відомо, вона прийняла сьогодні вранці.