Усіх тих вільних блукачів між полюсом дитинства і полюсом старості Раскатов сприймав як одного, доволі розмитого, але загалом приязного субʼєкта, з яким він міг легко знайти спільну мову. Артьом не підпадав під це загальне описання. Це був перший випадок у житті Раскатова, коли він відчув себе молодшим. Артьому, хоч і мав усього двадцять чотири, розсудливості було не позичати. І то була якась нова розсудливість, відмінна від навʼязливої поміркованості батьків — у принципі, Раскатов уважав, що в Артьома є чому повчитись.
— То над чим ти працюєш зараз? — спитав він у Артьома.
— Над Хронокосмосом. Це мій новий проект.
— І про що він?
— Про істину, — сказав Артьом, длубаючись у своєму компʼютері.
Раскатов плеснув себе по нозі.
— Поглянь, — підсунув йому компʼютер Артьом. — Це наш мабутній сайт.
— Наш?
— Якщо ти допоможеш мені його зробити.
— Яким чином?
— По-перше, мені потрібна штука зелених на розроблення дизайну у професійного дизайнера. По друге, мені потрібен ще хтось, хто би міг читати літературу і створювати наповнення сайту. Суть Хронокосмосу в тому, що вся інформація в Інтернеті звʼязана між собою, але цей звʼязок не є очевидним. Потрібно встановити первісний звʼязок між усіма видами знань, які є, для того, аби побачити призначення цих знань. Їхню кінцеву мету. Щоби наша робота була авторитетною, ми повинні спиратися на авторитетні джерела. Наше завдання — відновити історичну звʼязність усього знання. Ми працюємо в Інтернеті, тому ми працюємо з текстами. Отже, ми беремо найперші тексти людства, які нам відомі — беремо Ріґведу, Авесту, беремо китайські тексти І-Цзин і Шу-Цзин, беремо найдавніші міти людства — епос про Гільгамеша, Єгипетську книгу мертвих і т.д. І ми починаємо встановлювати звʼязки між цими текстами. Нас не цікавить реалістичність таких звʼязків. Реалістичність прийде потім. Ми беремо цитату з Ріґведи і встановлюємо звʼязок із Авестою, скажімо. Потім проводимо паралель із тибетськими текстами. Так поступово у нас починає вимальовуватися дерево версій.
— Версій чого?
— Версій істини. Кожна з версій буде змальовувати свою історію, свою траєкторію події. В кожної версії своя мова, своя образність, свої символи. Але ми будемо проводити звʼязки і показувати, що це все — не розрізнені факти, а частини єдиного цілого. Єдиного знання.
— Вау, чувак, це звучить круто. Але хто цим буде займатися?
— Я знаю десятки людей і сайтів в Інтернеті, які вже таким переймаються. Ти зрозумій, насправді, коли людина перестає фанатіти від зовнішнього лоску життя, їй хочеться дізнатися, в чому ж суть. І найрозумніші намагаються принаймні спробувати це.
— І ти — один з них?
— Я завжди ставив свою планку дуже високо, ще в школі. І я розумів: можливості, що їх дає життя, треба використовувати. Тоді буде рух уперед, тоді можна буде щось змінити. Ти теж так можеш.
— Ну так, — погодився Раскатов. — Можливо, тоді люди хоч трохи перестануть купляти всі ці речі, які потім лежать, нікому не потрібні. Або припинять дивитися телевізор.
— Так, — підтримав його Артьом. — Дивися ширше. Коли люди знають істину, їм не потрібні держави, які використовують людей у своїх цілях. Знання звільняє людину, їй більше не потрібен такий старший брат. Починає формуватись інше суспільство, суспільство знання, де панують зовсім інші цінності.
Раскатов усміхнувся. Приблизно так само розмито, як він бачив людей у віці між 18 і 55, він, мовби у тумані, бачив складне мереживо протистоянь, в яке було втягнуто просту людину. Корпорації, держави, вільні ринки, суспільство споживання і коливання ціни на нафту — все це він відчував, і відчував тривожно, хоч і нерозбірливо. Він відчув цей теплий вітерець, що дув зі слів Артьома і погоджувався з ним. Що ж до корпорацій, то він і сам їх не любив, і завжди жалів людей, які чекали на новинки у світі телефонів чи ноутбуків. Ідея Артьома йому подобалася зусібіч.
— Наша мета — знайти протокод, — сказав Артьом. — Набір знаків, з яких виникає все різноманіття знання, яке ми маємо зараз. Тому ми досліджуватимемо не тільки тексти. Ми вивчатимемо всі знаки, які тільки відомі на планеті. Порівнюватимемо алфавіти, аби побачити цю схожість на базовому, фундаментальному рівні. Нам потрібно відновити цей первинний текст, який розповідає людині про все, що відбувається на світі, власне, інструкцію до цього світу, виражену в знаках. Я називаю це протокодом.
— Ну круто, — сказав Раскатов, беручи шматок дині. Диня стікала підборіддям, тож вільною рукою він ловив краплі соку, що мали крапати на матрац. — Може, покуримо?
Артьом, дивлячись кудись за горизонт, кивнув.
— Давай.
4
Артьом, покуривши, став іще задуманішим, ніж до того. Раскатову, з його стажем віндсерфера, було однаково — що куривши, що не куривши, просто покурити було певною символічною дією, яка зближала людей, а ще хтось йому казав, що трава охолоджує. Стало збіса спекотно, і від цього не було куди подітись.
— Ти не зауважував, в чому полягає особливість Дахаба? — спитав його Артьом.
— Тут здійснюються бажання.
Це було правдою. Дахаб мав цю магічну властивість підносити приємні сюрпризи.
— А ще?
— Ще? Ну, тут дружнє середовище, — сказав Раскатов. — Тут кожен може допомогти тобі... Ну, це я все одно кажу про здійснення бажань.
— Вчора я балакав з одним чоловіком, і ми дійшли цікавого висновку, — сказав Артьом. — І я з ним повністю погоджуюсь. Головна риса Дахаба — це те, що всі події тут розвиваються дуже драматично.
— Ну так. Погоджуюсь. Наприклад, Дік із Канади, цей письменник — приїхав сюди на місяць, за цей час почалася революція. Він сидів у кафе і, поки рейси було скасовано, цілими днями писав. А потім він зустрів Жюстін, цю французку, і вони тепер одружились.
— Так. Або, наприклад, історія з цим чемпіоном із фрідайвінґу, який після встановлення рекорду святкував із друзями десь в «Ель Фанар», після чого спʼяна вирішив пірнути.
— А, це той німець? Він пірнав пʼяний? Я гадав, що він просто втопився.
— Так. Пірнув пʼяний. І це — людина, яка знала техніку безпеки, яка страхувала пірнальників на світових чемпіонатах.
Вони замовкли, поминаючи небіжчиків.
— У мене теж, можна сказати, дилема. На розвилині сюжету, — сказав Артьом. — Памʼятаєш таку дівчину, Соню? Вона була тут із двома малими дітьми?
— Тут багато з малими дітьми.
— Це теж правда. Ще одна риса Дахаба. Сюди втікають народжувати. Ще сюди втікають ті, які вже народили, і тепер не знають, що робити далі. Ті, що бояться народжувати, теж утікають сюди.
— Зачекай, Соня? Чорнява така?
— Так.
— Ну і?
— У нас із нею трапився бурхливий роман. Як то кажуть, ми запеленгували одне одного. І все відбулося дуже стихійно. І от вона мені пише, що тепер чекає від мене дитину.
Раскатов одразу зрозумів задуманість товариша, викликану аж ніяк не ідеями поширення істини і не травою. Він, можна сказати, зіткнувся з проявом істини безпосередньо у власному житті.
— І що ти збираєшся робити?
— Ну, вона має приїхати теж сюди, десь у вересні. Поки що вона у родичів.
— Тобто, ти станеш батьком? У двадцять чотири?
— Я не бачу виходу, і це мене гнітить. Дуже сильно гнітить. Ми жахливо не пасуємо одне одному і зараз по скайпу сваримося щодня. Ти вмієш сваритися по скайпу? Я — ні, а Соня вміє. Вона пише, що в неї токсикози. Коротше, вона в паніці. У мене немає роботи, є тільки ідея Хронокосмосу і музика.
Раскатов кивнув головою. Так, справді, ситуація виглядала малопривабливою. Водночас, він відчув незрозумілу повагу до Артьома. Той не заговорив про аборт, не переховувався, як це зробили би його друзі з серф-станції. Було щось дуже чоловіче в цьому хлопцеві — маючи в голові всю цю мішанину з напівреальних ідей, аранжовану міцними ритмами дабстепу, який Артьом грав вечорами в місцевому клубі, він продовжував дивитися в очі своєму майбутньому і здаватися не збирався.
— Слухай, я хочу допомогти тобі з твоїм проектом, — раптом сказав Раскатов, перервавши павзу, що повисла в повітрі. Складно було сказати, з огляду на міцність тутешнього гашишу, скільки часу вони просиділи мовчки, одначе слова прозвучали рішуче, навіть більш рішуче, ніж сам Раскатов на це розраховував. — Грошей я тобі зараз дати не можу, роботи зараз ні в кого немає. І це взагалі не до мене. Але я можу робити щось інше. Скажи тільки, що.
— Потрібно читати.
— Читати?
— Так. Знаходиш в Інтернеті Ріґведу і читаєш. Потім знаходиш Авесту і читаєш. Потім шукаєш Єгипетську книгу мертвих і теж читаєш. Треба багато читати. Я теж буду читати. Я тебе залоґіню на сайті, і ти зможеш викладати на ньому цитати. Коли почнуть зʼявлятися цитати, можна буде встановлювати між ними звʼязки.
— Хм, ну гаразд. Гаразд, це може виявитися цікавою справою. Борода, давай пʼять, мені треба йти, там уже пацани мали повернутися. Приходь до нас увечері, пограємо музику.
— Гаразд, прийду. — Артьом недбало дав пʼять і повалився на матрац. Дозволивши собі секунду полежати, він піднявся, потягнувся за компʼютером і продовжив клацати те, що клацав від самого ранку.
5
Читати Раскатов колись полюбляв. Він читав пригоди Тома Сойєра, читав Даніеля Дефо, був частково знайомий з Конан-Дойлем і якоюсь мірою з Фенімором Купером. Усе, що він читав після пубертатного періоду, стосувалося віндсерфінгу, або ж країн, куди він збирався поїхати.
Однак Артьому пощастило запалити його. Прийшовши додому, він побачив, що там іще порожньо. Цуцики, що їх народила собака на прізвисько Бейбі (також відома як Бейбі-собака), вже почали потроху вилазити з виділеного їм короба. Він поскладав цуциків, що розбрелися по всьому подвірʼї, назад до короба, нагодував Бейбі-собаку і сів за компʼютер.
Артьом уже відправив йому на пошту лінк на бета-версію їхнього сайту, який наразі висів на одному з безкоштовних блоґспотів. Він набрав у Ґуґлі слово «рігведа», відкрив Вікіпедію і почав читати: «Ріґведа (санскр. ṛgvedá, від слів ṛc — гімн, вірш і veda — знання) — стародавній збірник релігійних гімнів, написаних ведичним санскритом. У словʼян корінь «рк» зберігся у словах «речення», «ректи» — казати та ін. Збірник є одним з чотирьох канонічних текстів індуїзму та індійської літератури загалом, відомих як Веди».
Артьом відкрив іще один вкладень на слові «Веди», потім, дочитавши до кінця статті, відкрив ще декілька: «індуїзм», «індоєвропейські мови», «Адронівська культура» і «Авеста». Перейшовши на слово «Веди», Раскатов присвиснув, дістав сигарету, підсунув ближче попільничку і заглибився в читання.
Від читання його відволікли Еззі й Камаль, які прийшли години за три. Раскатов відчув, що він засидівся.
— Ну що, пацики? Сьогодні Артьом у нас грає музику, треба намутити якоїсь їжі, купимо пива, зробимо паті!
— Йо, чувак. Смалиш! — відповів йому Еззі.
Наче трохи пʼяний, Раскатов вийшов на берег розімнутися. Вітру не було. Сонце вже перетнуло зеніт. Бедичі, що цілими днями вилежувались у пальмових будиночках-арішах в очікуванні сутінків, коли можна буде напитись і наїстись, ліниво спостерігали за ним, підперши голови. Раскатов зайшов у море, і все видалось йому чудовим. Море було теплим, як молоко. Гори нагадували необроблені шматки золота впереміш з грубою породою. Далі, в напрямку Блакитної діри, до самого горизонту, наскільки вистачало йому погляду, вздовж берега тягнулися пляжі, кемпи і готелі. Життя було прекрасним. Огледівши дно під ногами на предмет отруйної риби крилатки чи смертельних молюсків, він здійняв руки до неба і пірнув.
6
Несподівано виявилось, що життя саме перегорнуло сторінку, без жодної допомоги з його боку. Поки він чекав приїзду Алі, життя тривало. Тепер, перетинаючись із Артьомом десь, приміром, у «Нірвані», їхні зустрічі виглядали приблизно так:
— Що там у тебе? — питав Артьом.
— Ядристий, — відповідав йому Раскатов. — Знаєш, звідки це слово? Ядристий, індристий...
— Давай.
— Від імені бога грому в індуїзмі, Індри. Того, що кидався блискавками. До речі, така сама постать у греків — Зевс, у римлян — Меркурій, у наших теж був, здається, Перун.
— Ну, римляни ясно звідки взяли, а от греки могли запозичити цей образ в індусів. Стародавні індуси називали греків яванами і вважали їх відпалою частиною своєї цивілізації...
Або й так, наприклад, від самого ранку:
— Чувак, ти вже прокинувся? — гукав Раскатов Артьома, коли не було ще й сьомої. — Нова тема: велетні й карлики! Скрізь велетні. У скандинавів, у єгиптян, навіть у Біблії! Я вже не знаю, що думати тепер. І всі ці мегалітичні споруди...
— Я ще не лягав. Підіймайся давай, — відповідав Артьом і йшов заварювати чай або каву. — Велетні — це цікаво, але в мене зараз інша фішка. Ти чув щось про літаючий камінь мусульман? На ньому літав архангел Джебраїл. До твого відома, у Біблії архангел Джебраїл, він же Гавриїл, зʼявляється 15 разів, а в Торі він значиться як Пан Божий, дослівно. Один із семи головних ангелів Божих.
— Про нього є в Корані?
— І не тільки про нього. Що ти знаєш про джерело Замзам? Що ти знаєш про походження Кааби?..
— Я чув, що це міг бути метеорит...
— Що ти знаєш про ієрархію ангелів, яку відтворив Діонісій Ареопагіт зі слів свого учителя апостола Павла? Ти вже брався за неканонічні Євангелія? Гадаю, нас там чекає чимало сюрпризів...
— Ти знаєш, я зараз більше по китайцях, тибетцях застряг... До речі, що ти думаєш про теорію нордичного вторгення?
— Не маю наразі однозначної думки. Збираю докази.
Люди, чи то пак, піпл, дивився на них скоса і трохи з острахом. Утім, спека завмерла на рівні 45–47 градусів, і піплу було не до Діонісія Ареопагіта. Артьом і Раскатов виглядали наче два студенти-другокурсники, які захопилися вивченням нового цікавого предмета, тоді як піпл ледве-ледве спромагався на те, щоби загорнути акуратного косяка. Поліція, здається, покинула місто. Місто покинули всі, хто міг. Навіть бедуїни, хто міг, звичайно, поїхали в гори, у Санта-Катріну, де, як не як, було градусів на пʼять прохолодніше. Штиль стояв уже третій тиждень, і вечорами над затокою підіймалася водяна пара.
— Це все від зміни клімату, — пояснював Раскатов Алі по скайпу, сидячи з ноутбуком у «Нірвані». — Раніше такого тут не було. Справжня лазня. Але це надзвичайно красиво, — повідомляв він їй. — Коли сідає сонце, туман стає рожево-золотистим, і протилежний берег тане у мряці.
— Ти став поетичний, — казала йому Аля.
— Слухай, а коли вже ти приїдеш?
— Соррі, маленький, я ще маю деякі справи з квартирою. Ти знаєш, як це все довго в Москві тягнеться... Я скоро приїду...
— Ну і гаразд, ну давай, дзвони, — прощався він, в душі навіть радіючи такому відтермінуванню їхньої зустрічі.
Чи міг він здогадуватись, що скоро все переміниться для нього? Чи міг здогадуватись, що скоро для нього відбудеться така ж зміна, яка відбулася для критської цивілізації з приходом греків, чи для вавилонян, яких захопили перси? Ні, він рішуче цього не знав. Він знав одне — завтра вранці він прокинеться, викурить ранкову сигарету, випʼє ранкової кави і сяде за компʼютер. Пацики прокидалися десь о восьмій-девʼятій, коли сонце вже винищувало все живе килимовим бомбуванням палючими променями. Раскатов почав прокидатися тепер о пʼятій-шостій, коли можна було запопасти хоч якусь прохолоду. Він брав за приклад Сергія Івановича — його однолітка з Ярославля, який працював на якусь велику контору програмістом. Той прокидався о першій ночі та програмував до полудня, уникаючи таким чином спокус, які могли би відволікти його від праці. Перша година для Раскатова — то було занадто, але вставати вдосвіта йому сподобалось.
У Дахабі було чимало програмістів. Багато програмістів, серферів і дайверів. У серферів був вітер у лагуні, у дайверів — рифи і Блакитна діра, у програмістів — гашиш і тиша. Іншим професіям тут було робити нічого.