- Я так чекав цього дня. Ми мали б зустрітися раніше.
- Я не могла раніше.
- Не в тому сенсі. Скільки тобі років?
- Тридцять три.
- Я думав, тобі не більше двадцяти семи.
- Ти розчарований?
– Ні. Але тим більше, треба було раніше.
- А тобі ж скільки?
- А мені тридцять два.
- Я чомусь думала, – 36-37.
- Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк. – Ти зараз це побачиш.
Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів.
До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Тож нехай промовляє музика і славетні співаки.
Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.
- С'est le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Cash, – повторює він по-англійськи для Олесі, котрій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює з готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити непогані гроші.
- Просто брати з одного банку і класти в інший? – не може збагнути Олеся.
- Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов приходить у найнеймовірнішу хвилину. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти ж уперше в Парижі?
За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Ґотичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.
- Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному дідові купюру в двісті франків, і жебрак миттєво ставав веселим, мріючи про нового заможного закоханого, що йтиме повз нього. Араби, які торгували розмаїтим крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан Марк ніс великі пакети, і вмощував їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.
На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі вже з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попрохала заглянути до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана crise de six ans – криза шести місяців. Роже з Яною переживали crise de six mois.
- Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом приятеля.
- Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – лементувала у відповідь Яна (потім вона пояснила Олесі: «Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені заманеться!»).
Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарона. Вони з'їхали з гомінкої автостради, й авто покотилося вузенькою дорогою крізь розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі: І є на світі вогняні ліси, І є на світі той вогонь високий, Щоб повертати в душу білий спокій, Щоб забувались чорні голоси…
- C'est poesie? – глухо спитав Жан-Марк.
- Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.
Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерської крамнички. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки стояли щільно, як вулики на маленькій пасіці. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратіно, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними помешканнями.
Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувалися з пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, й осіннє сонце увійшло до вітальні.
- Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі.
Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом складаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без них.
- Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розгортає її на потрібній сторінці. Він піднімає кришку.
Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. І це той момент, коли чоловічі сльози вагоміші за жіночі.
- Скажи, тобі подобається наше західне життя, – запитує Жан-Марк за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали poulard a la ficele.
- Все це прекрасно. Не буду казати, що не подобається.
Але багато чого з тієї розкоші, що ти мені показав… – зайве!
Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.
- О, ти ще всього не бачила! Сподіваюсь, ми з тобою одного дня підемо в ресторан «Вельфур» у Пале-Роялі! Там правдиве розкошество!
- Я можу собі уявити!
- Ні, ти не можеш!
- Але і тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити птицю доконче вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!
- Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!
- Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і справді було неймовірно! І сьогодні вдень у цьому лісі! Але таке відчуття бувало в мене і до Франції… Що краще, ця птиця чи соната, яку я грала тобі?
– Це не треба порівнювати, це різне… – І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.
- Про кохання…
- Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! Не іронічні, а ліричні про цю курку!
- Зате скільки неіронічних рядків було написано про голод! Мій дід викинувся з вікна мансарди Монпарнаса…
Бабуся тоді була вагітна моєю матінкою. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу злидні, але розумію тебе.
Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…
Олеся повернулася в Київ до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила. Їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила?
Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала за рояль і не розуміла, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не подолати. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвінків. Може, воно й на ліпше, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати.
Спочатку ледь-ледь, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не таланить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині вияснити стосунки з бездомною творчою людиною. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати кожному з них, що той дивакуватий, але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері… – І в чому ж це у нього виявлялося, Олесю, – не вгамовувалися численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…
Але Володя теж у минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк?
Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту. Її валізи вже зникли наприкінці чорного конвеєра, пора було проходити паспортний контроль, а вони ніяк не могли розпрощатися: вона на стільці, він на колінах перед нею. Їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги: кожен мав свої турботи. Олеся вже надіслала у безвість два листи.
Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього…
«Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає звісток від тебе…» І Жан-Марк озвався. Він зателефонував, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, – простогнав Жан-Марк, – я напишу, чекай листа.
Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Конверт з'явився через два тижні – вже почалася передріздвяна суєта, пошта не могла впоратися з гімалаями привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної поштівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як її провів, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і одразу знайшли ті гроші, звісно. Відібрали, а заодно й дозвіл – йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим.
Очевидно, ті, хто давали йому ту готівку, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть старого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син покійної дружини покійного батька від першого шлюбу, з яким не домовишся. Слава Богу, пощастило здати в суборенду квартиру поблизу Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз мешкаю у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, що це та сама, де багато років тому жив мій дід…
Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у ЖанМарка проблеми. Роже багато разів говорив йому, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але … як там, до речі, у вас? Опалення є? А гаряча вода? Отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?
Замість того, щоб давати свою адресу, Олеся попросила координати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав його мобільний телефон. Олеся почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер, а також висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся набрала ЖанМарка.
- Я передзвоню тобі, – відразу кинув він і тут же передзвонив, – не вистачало, щоб ти мені телефонувала за свої. Я сиджу у кафе, де колись бував Модільяні. Ти ж знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! С'est tres exotique.
- Ти п'яний, Жан-Марку?
- Трішки. Скоро Різдво. У нас сніг.
- Я дістану гроші, ти мене чуєш?
- Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?
- Дзвони мені. Не зникай. І не впадай у відчай.
Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі й треба, – зловтішно подумала Олеся і, назвавшись подругою юності, залишила свій хатній телефон. Увечері Іван передзвонив.
- Скільки може коштувати моя квартира?
- Як мінімум… – Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж…
Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.
- Я більше не можу тут.
- Я тебе розумію.
Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, Новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб.
Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… давні фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя, Світ тримається на божевіллі, Як задурене світло в імлі На гіркому ламкому гіллі, Як той дух у слабкому тілі…
- Як ти хочеш, – готівкою, чи через банк, – запитував Іван.
- Тільки через банк.
- Тоді буде повільніше. Ти все, назавжди?
Олеся не зрозуміла.
- Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?
- А треба адресу?
- Добре, що ти зустріла мене! А то хто б тобі усе це зробив? І ось нарешті після численних підписів, зроблених у присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про ЖанМарка – як він там у своїй кімнатці на Монпарнасі? Роже і Яна на Новий рік були у Парижі, бачили Жан-Марка. Роже дав Олесі його адресу, розповів, як дійти до того провулку від метро «Распай». На ранок Олеся пішла до туристичної аґенції, замовила туристичну візу. За три дні прийшла за квитком. Їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак або на потяг – теж дуже зручно і швидко. В аеропорту «Схіпл»