Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!
- Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!
А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…
- Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!
- Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!
- Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?
- Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!
- Так! Один цей сталінський френч чого вартий!
- Не френч, а гімнастерка!
- Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!
- Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!
Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.
- Він був дисидентом? – запитав Рональд.
- Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!
Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.
Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.
– Бери трубку, – стогне мати.
- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!
Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!
- Тобі вітання…
- Я зворушена.
- Він уже замовив готель у Женеві…
- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…
- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.
- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…
- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…
- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…
- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…
- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…
Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?
- Він обрав мене з багатьох…
- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?
Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:
- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.
- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…
– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.
- Таж Гелена, здається, одружена?
- Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…
- Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?
Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.
Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:
З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.
Але я вірю в логіку сюжету,
В закони жанру й танення снігів…
Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.
- Ти паспорта поклала?
- Так, мамо.
- А квиток?
- Ну звісно…
- Так, як ми пакувалися, все можна було забути.
- Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!
– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!
- Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!
- Ну, дай тобі, Боже!
В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися.
- Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?
- Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?
Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.
Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала:
«А й справді, що ж воно буде далі?..»
Поцілунок у сідницю
– Скільки тобі можна казати, стара паскудо, бабо малокультурна, не цілувати дитину у сідницю! Скільки це тобі можна повторювати! Ти кінець кінцем виховуєш у дитини нездорові нахили!
- Хто тобі сказав, що я цілувала дитину в сідницю?! Звідки ти це взяла?! Я не ідіотка!
- Ти хочеш сказати, що я – ідіотка?!
- Запитай у дитини! Сонечко, невже я?!..
- Не вчи дитину брехати!
- Я не вчу! Це ти її вчиш бозна-чому! Куриш при ній, п'єш!..
- Я?! Це ти привчаєш дитину до якихось збочень! Та я ледве відтерла твою помаду від її сідниці, коли вчора її купала!
- Я не цілувала дитину у сідницю!
- Одначе у дитини на сідниці була твоя жлобська помада!
- Послухай, ти вчора з'явилась додому о четвертій! Я сиділа з твоїм чадом цілу ніч! А потім бігла до себе через увесь район, коли не ходив транспорт! Де ти була тої ночі?
– Ти мені не замовляй зуби! До чого тут, де я була?!
- Ти обіцяла прийти увечері! О дев'ятій! Збиралася сама класти спати свою малу! Чого мені коштувало розповідати, що мама зустріла фею з країни метеликів і та їй переповідає багато нових дитячих казок!
- Боже, яка в тебе ідіотська фантазія! До чого тут фея з країни метеликів! Не могла сказати дитині, що мама на роботі!
- На якій роботі можна бути вночі!?
- Ти що, не знаєш, стара шкапо, яка в мене робота?! Та мені неодмінно треба було побачити нічну натуру – як у Сюченка на картині! Як я можу писати статтю про картину, якщо не бачила натури?!
- О дев'ятій уже геть темно! Навіщо тобі третя ночі?!
- Це тільки таким невігласам, як ти, здається, що о дев'ятій те ж саме, що й о другій! Але ж насправді після нулів зовсім інші фарби! Це знає навіть учень четвертого класу художньої школи!
- Божечку! Ти була за містом уночі!
- Не за містом, а на Щекавиці! Я тобі сто разів казала! Сюченко – урбаніст!
- Ні, я з тобою повішуся!
- Вішайся! Принести мотузку?! Чи повісишся на ґумці зі своїх штанів?
- Ти ходила сама по Щекавиці, де живуть самі алкоголіки! Мені, старій людині, там удень страшно! А ти ще дитя!
- Яке я тобі дитя? У мене в самої дитя!
- Тим більше ти маєш берегти себе, а не лазити сама вночі по Щекавицях!
- Невже, стара вобло, ти думаєш, що я була сама?
- З ким же?! Із Сюченком?
- До чого тут Сюченко?! Що в тебе за ідіотські думки?!
- А до того, що Сюченкова жінка одного разу вже шукала його тут! Навіть під ліжко зазирала!
- Я тобі вже казала: в тебе зовсім голова з дірками! То була не жона, а мама!
– Ні, то була молода жінка!
- Скільки разів тобі казати! У Сюченка немає постійної дружини! То була його мати! Вона дуже молодо виглядає! Вона – сильний графік! Не всі ж у 48 років виглядають на 64 з половиною!
- З тобою я скоро виглядатиму на 74 з половиною і на всі 75! Доню, я повинна знати, з ким ти була минулої ночі на Щекавиці!
- Минулу ніч я провела вдома зі своєю дитиною!
- Ти розумієш, про що я кажу! З ким ти була вночі на Щекавиці позатої ночі?!
- Невже з тебе не досить, що я там була не сама? Невже ти думаєш, що я – я! – ходитиму сама вночі по Щекавиці?!
- Але той Сюченко такий худенький, такий низенький, він і не захистить, як нападуть якісь хулігани!
- До чого тут Сюченко?! Чого ти причепилася до нещасного Сюченка?! Що тобі від нього треба?!
- Як це, до чого тут Сюченко?!
- Саме так, до чого тут Сюченко?!
- Але ж картина Сюченка?! Чи не так?!
- Яка картина?! Яка ще тут картина?!
- Ну… Картина… Ніч… Щекавиця… Друга ночі…
- Боже мій! На поезію її потягло!
- Півлітру! На трьох! І ти пила?! – І я пила! Ти знаєш, як тоді було холодно! Ти хотіла, щоб я застудилася?! Ти мені завжди бажаєш лиха?!
- Я їй бажаю лиха! Я? Їй? Лиха?! Доню, у мене слів немає!
- Ну то помовчи, як немає!
- Я їй бажаю лиха! Хто ж тобі бажає щастя?! Сюченко?! Чи той третій?!
- Хто третій?! Який третій?! Що ти верзеш?!
- Ну… третій з льоху!
- Ні, в тебе мислення геніальної людини! Або повної дебілки! То що: по-твоєму, як сказали, що це – червоне, то так воно і є?!
- А що ні?! Я звикла тільки так!
- Боже мій! І вона все життя прожила з художником! І не навчилася розуміти мови фарб, світла, тіней, півтонів!
- Головне, що я навчилася відмивати ваші фарби і півтони від усього на світі!
- Вона від картини бачить тільки заквацяну підлогу! I це людина з вищою освітою!
- Правильно! Комусь треба мити й підлогу! І стіни! І прати одяг!
- Та не це, не це потрібно! Зрозумій ти своєю порожньою головою!
- А що?! Що вам, геніям, потрібно?!
- Не знущайся! Ми з татом не генії, а просто обдаровані люди! Не знущатися з нас, ось що потрібно! Не зну-ща-тися! Ясно?!
- То невже, коли я перу ваші светри, я з вас знущаюся?! І тобі, як і батькові, біля мольберта треба стояти тільки в усьому імпортному! У вітчизняному не можна! Останнє пристойне плаття стягла з мене і пішла лазити по Щекавиці! Скоро штани з мене знімеш!
- Потрібні мені твої смердючі трикошки до колін!
- Ну, як же! Непотрібні! Ти ж демонструєш свої бікіні усім Щекавицям!
- Ти з глузду з'їхала?! Які бікіні?! Яким Щекавицям?!
- А чому твої трусики були в реп'яхах?!
- Згадала бабка, як дівкою була! То ж було влітку! Влітку! Я упала! Їхала з гори по глині! Добре, що жива залишилася! А тобі тільки одне – труси в реп'яхах! Кожен розуміє в міру власної розпусності!
- От мене тільки в розпусті звинувачувати! В чому завгодно, тільки не в цьому!
- Звичайно, хто на тебе клюне?! Ти б хотіла, щоб і я була такою черницею, як ти! То була твоя заповітна мрія!
– Яке вже там чернецтво! Я терплю твоє античернецтво від твоїх 15 років!
- Слова які! Які неологізми! Античернецтво!
- Тобі у 18 років знадобилася окрема квартира – тобі зробили! Тобі потрібно було для творчого натхнення взяти академку й рік подорожувати по Татарії! Я терпіла! Гроші надсилала! Тобі знадобилася – теж для творчого натхнення – дитина бозна від кого!..
- Прошу не чіпати батька моєї дитини! Прошу не знущатися з мене!
- Хороше знущання! Я сиджу із твоєю дитиною! Вдень і вночі! Поки ти лазиш по Щекавицях!