Віктор Єрофеєв
Енциклопедія російської душі
Я ТОБІ КОХАЮ
Охоронці скоса дивилися телевізор. Я пиячив у компанії людей, які добре знають кримінальну ситуацію в місті. Попри інтелігентну зовнішність, я готовий перепити найміцніших мужиків, і три-чотири пляшки горілки за вечір для мене дурниця, хіба що вранці трохи свербить шкіра на животі. Така особливість не раз виручала мене, але іноді призводила до непередбачуваних наслідків, що, власне, й сталося тієї ночі.
Людина при владі сяє нетутешнім світлом. Її впливове лице охоплено відблисками затяжного екстазу. У залі різало очі від начальства. Перепите керівництво силових структур, віце-прем'єри, вожді й гонителі демократії, державники, головні недоумки, реваншисти та інші кремлівські красені гуділи на всю губу.
— У мене бляха краща за твою! — чулися голоси.
Кожен мріяв про бляху.
— Твоя бляха — взагалі не бляха.
— Я щомісяця одержував по чотири бляхи.
— Коли це було!
— А в мене платинова бляха, — сказав котрийсь із них.
Усі замовкли. А я запитав:
— Ви яку бляху маєте на увазі?
Вони покотилися зо сміху.
— У тебе що, взагалі нема бляхи?
— Та немає в мене ніякої бляхи! — розізлився я.
Під ранок їм усім захотілося разом полетіти в космос. «Летіть, голуб'ята», — подумки я помахав їм рукою. Вони мені також запропонували летіти в ролі їхнього літописця, а потім були й інші, не менш привабливі пропозиції. Скінчилося тим, що один із них — здається, найрозумніший (він трохи петрав навіть у літературі) — завів зі мною розмову про таємний бік нашого життя.
— Я тебе читав, і ти мені не подобаєшся, — почав він з нормальною передранковою відвертістю, зі скособоченою краваткою на білій урядовій сорочці. — Але я тобі от що скажу: це зачарована країна.
Я з розумінням гмукнув.
— Бермудський трикутник її й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть, — запевнив мене провідний реформатор.
Я мовчки вірив йому на слово.
— Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз’єднують. — Він роззирнувся по боках. — Старий заважає.
— Знайдіть кращу, — сказав я.
— Я не про те, — скривився реформатор і, нічого не пояснивши, зібрався був піти, але раптом вигукнув:
— Павле Павловичу!
Підійшов якийсь п’яний Павло Павлович. Зодягнутий у цивільне, проте на вигляд — силовик. Із розхитаною від гірких роздумів щелепою.
— Скажи йому про старого. Він не вірить.
Силовик злякано подивився на начальство.
— Ну, кажи, якщо вже почав, — твердо сказав реформатор.
— Ми називаємо це пересувною чорною дірою, — пересмикнув плечима силовик. — Або лійкою. Словом, хрінотінь.
— Закон зникнення енергії, — пояснив реформатор.
Я завжди тільки вітаю розмови про всіляку нечисть, але не від п’яної влади.
— Метафори, — підказав я.
— Зустрінься з ним, — запропонував реформатор.
— З ким?
— Зі старим. Павло Павлович організує.
— Засмоктує, — ошкірився Павло Павлович, показуючи погані зуби упереміж із золотими. — Гірше за тарілку.
— Я не працюю на уряд, — примирливо попередив я.
— Особисте прохання, — наголосив реформатор.
Буває, сидиш на балконі, п’єш чай, гомониш із друзями, на душі спокійно і весело, ніщо не віщує лиха, аж раптом потемніє в очах, почорніє в природі, здіймуться ворожі вихори, почується тупіт — і все миттєво зметено, все закривавилось. Немає більше тобі ні чаю, ні мрій, ні друзів. За чаєм шикуються кілометрові черги, балкон обвалився, друзі повсиралися від жаху життя.
І думаєш серед усієї цієї пишноти:
— Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування.
Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я — ворог народу. Лампа підозріло гойдалася під стелею. Я подумав: усе-таки перепив. Через хвилювання від зустрічі із владою. Ми всі тільки вдаємо, що влада нас не хвилює. Занепокоєний, зіскочив з ліжка до дзеркальної шафи, ляснув заспане обличчя по щоках. Із дзеркала на мене похмуро глянула невмита пика ворога народу.
«Ну, все! — вирішив я. — Це повний гаплик або повний уперед!»
Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності.
Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось.
Тепер усе складалося інакше. Я знову ліг, заснув зажурений, спав довго, без сновидінь, прокинувся опівдні: знову — ворог народу. Але не в тому дідівському розумінні, начебто я — контра. Або: на мене звели наклеп. Я ніколи не вірив у безвинність жертв: людина вічно чим-небудь незадоволена, і це вилазить, як шило з мішка. Але я відчув усім своїм єством, що я не оголошений ворог народу, а сам себе визнав ним. Таке невідворотне.
Що це за стан? Я б не взявся точно його описати. Він тільки-но увійшов у мене й заповнив по зав’язку. Його не визначиш полум’яною ненавистю, коли хочеться репетувати й усе перекреслювати. Сказ — звичне пояснення в почуттях. Страта — це взагалі love story. А тут було, як після бурі. Осінній вітер ласкаво гойдав фіранки. У прохолоді відчуттів міцніло презирство. Неквапливе, спокійне почуття.
Мені хотілося задушити його спортом і байдужістю. Я сів у машину й подався на Воробйові гори, щоб за звичкою побігати сорок хвилин. Біг підтюпцем і думав: змирися. Змирися: ось кетяги горобини. Річка, баржа, трибуни, дзвіниця — змирися. На мене війнули потом немолоді офіцери, що здавали рутинний залік на витривалість, — заткни носа й змирися. Біля їхнього фінішу до мене метнувся штабний щур із лементом:
— Знов ти останній!
— Гірше, ніж останній! — сказав я полковникові, зійшовши з дистанції.
Я — ворог народу. Почуття не з приємних, нема чим пишатися. До складу презирства входить, швидше за все, не зарозумілість, а безнадійність. Міркуючи, я дійшов висновку, що в мене навіть немає інформаційного приводу. Вчора, минулого тижня росіяни не зробили нічого надзвичайного. Не випливли (хоча руки свербіли) на середину річки на «Аврорі», не вирізали (хоча могли) немовлят. Жили як жили, пили пиво, але я вже із цим не міг змиритися.
Це не означає, що я загорівся нелюбов’ю до конкретних людей: до стриманого дядечка Серьоги з Пітера, якого я давно не бачив і, боюся, не впізнаю, якщо зустріну; до Зої Юхимівни, якій усе життя подобалися вірші Маяковського; до моїх двоюрідних сестричок Білки і Стрілки, що живуть у різних містах і мають дітлахів, котрих я ніколи не бачив; до зубожілої бухгалтерки, неймовірно гладкої тітки Слави, яка час від часу прокуреним голосом просить по телефону поховати її за мій рахунок. Толстой, як і раніше, залишався автором «Війни і миру». У кожному разі стовпи Росії поки що перебували на своїх місцях.
Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце «ми» — Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше «ми» складається з додавання самодостатніх «я». Російське «я» як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не «я» формує ідею «ми», а навпаки. «Ми» плодить звироднілих «я», мов дрібну картоплю. Всі сили російського правопису — на боці «ми», і скільки літературних мук не вкладай у розвиток «я», вони не окупляться через нестачу граматичних резервів. Взяти, для прикладу, підсвідоме микання Платонова і націлене на спротив якання Набокова, щоб побачити різницю потенціалів. На «ми» можна гавкати, як Зам’ятій, над «ми» можна гигикати, як Олеша, але «ми» має самодержавну якість, відому під іменем «народ».
«Народ» — одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на — рід:
«ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на віки.
Незважаючи на розходження між станами, поколіннями, статями й областями, росіяни — союз нащадків, битих батогом і нагаями. Росіяни — діти катування. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок суспільного, народ — метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть облудної справи.
Від самого початку я був знічений і носив у собі почуття великої провини. Перед тим-таки народом. Але, переплутавши самоврядування із самоправством, росіяни перетворилися на грудку, що злиплася й котиться, крутиться, не в змозі зупинитися, летить униз похилою площиною, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охкання та інший національний пафос. Прокинувшись, я усвідомив народ у збірній солянці, за всезагальним настроєм, який він у собі квасить. Злидота, інтелігенція, фаталістичні інстинкти — усе зрівнялося.
Я вимкнув телевізор. Я перестав уболівати за команду.
Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоча й не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х — увесь західний світ.
Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав.
Народ із «гвинтом» даремно не народжується? Та годі вам! Галактики й то чудово blow up. Мені набридли повчання.
Було від чого розгубитися.
Прагнення знайти презирству естетичний еквівалент привело мене врешті-решт до розумової гарячки. Вона дала чудернацький приплід, і, всіх відтіснивши, виник вожак, який вивів мене з мого російського світу у свій, усе змінивши та нічого не порушивши. Хотів би заздалегідь обмовитись: рух російським світом не став ні етнографічним, ні патолого-анатомічним. Він не торкався ні загальних маршрутів, ні заборонених стежок. Усі ці подробиці неважливі вожакові. Рух ішов по внутрішній площині й рідко складався в слова.
Я увібрав у себе Росію як художній твір.
Через тиждень вранці зателефонував Павло Павлович. Спросоння я не відразу врубався. Він приїхав до мене додому, мимохідь похвалив квартиру, роззувся за власним бажанням, не розшнуровуючи черевики, і швидко пройшов до кабінету. Він грав роль службиста, у якого сто сорок тисяч нагальних справ. Разом із ним намалювався референт, застебнутий на чотири ґудзики, чи то голубий, чи просто елегантний молодик.
— Не знаю, чим вам допомогти, — заклопотано сказав Павло Павлович. — Можу дати хоч сто бійців спецназу, хоч двісті. — Він подумав. — Хочете танк?
— Чого вам од мене треба? — сухо запитав я, вже уявляючи себе в танку.
— Країною, — відкашлявся у кулак референт, — керує не президент, не уряд і не ЦРУ, як твердять пенсіонери, а ось це саме, так би мовити, всюдисуще тіло. Це не казка, — додав він, побачивши моє здивування.
— Ну чому ж? — кинув я ніби між іншим. — Росія і є казка.
— Можливо, — витримав паузу референт. — Іноді він живе на Ваганьківському кладовищі, де похована ваша бабуся.
— Ідіть ви самі на кладовище, — сказав я, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Павло Павлович швиденько витяг із великого рудого портфеля конверт і вручив мені. Я заглянув усередину:
— А ще кажете, що у вашій державі немає грошей.
Павло Павлович по-генеральському потупився й мимоволі вперся поглядом у статутний безлад:
— Не догледіла! — він сором’язливо втягнув мізинець лівої ноги назад у шкарпетку кольору хакі. — Дружина шкарпетки штопає. Таке в неї, розумієш, хобі.
Референт заговорив жвавіше:
— Польські, напіввовняні, люблінської фабрики. Не купуйте більше. Гівно.
— Зрозумів, — сказав генерал. — Ближче до діла.
— Якщо вийдете на контакт, — звернувся до мене референт, — постарайтеся переконати його… — У передпокої зі страшною силою грюкнули двері. — Щоб він дав нам спокій…
— Протяг, — сказав я.
— У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни, — озвучив референт свої побоювання.
— Чому — я? — запитав я у генерала.
— Ви там щось таке писали про зорю нового одкровення, — почервонів він.
— Є інтерференція, — докинув референт.
— Ну, ми пішли, — підвівся з канапи Павло Павлович. — Сашко, — кивнув він на референта, — переходить під вашу команду.
— Стривайте! Ви часом не ідіоти? — поцікавився я.
Ні, Сашко виявився зовсім не ідіотом. Він був із тих, хто перепробував сотні способів життя у круті російські дев’яності роки. Він відчув свист і швидкість російського часу, коли година йшла за рік, як ніколи ні до, ні, видно, після. Він був із тих, хто зрозумів суть енергії, перекроїв пасивну ментальність.
Мало хто в Росії жив у 90-ті роки — майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі. Начинена грішми Москва здавалася цим «майже всім» пропащим, найубогішим містом у світі.
Гроші валялися на бульварах і площах, залітали з вітром у під’їзди, кружляли на сходових клітках. їх можна було згрібати мітлою, — тільки двірників не було, були новачки-аматори, і гребли вони спершу невміло, по-старому — заняття настільки виснажливе, що вечорами бракувало часу перераховувати виторг, так хотілося спати. Гроші тримали у відрах, баняках, великих каструлях, їх були мільйони й мільйони, вони обмінювалися на зелені, й зелених можна було за тиждень накрутити на мільйон.
Обмінний пункт став сильнішим за «Фауста» Ґете. Він працював без вихідних.
Але для «майже всіх» гроші були невидимками, вони їх не гребли, а втрачали. «Майже всі» твердо знали, що раніше вони їли помідори, а одного разу навіть купили в покійному «Руслані» бельгійський, у клітинку, костюм; тепер не вистачало на картоплю. «Майже всі» терпляче ждали роз’яснень по телевізору. Вони не здогадувалися, що ніде у світі ніхто нікому нічого не пояснює, коли на бульварах і площах валяються купи грошей. Потім «майже всі» плювалися в телевізор і доплювалися до того, що декотрі з них стали бомжами. «Майже всі» тинялися в пошуках якоїсь правди. Раптом стало повно всього у крамницях. Це було особливо образливо. І захотілося «майже всім» побачити порожні, звичні прилавки, повернутися в добрий світ черг.
Сашко почав із шкарпеток у переході. Після шкарпеток і захисту вольностей у живому ланцюгу біля Білого дому він торгував цигарками, антикваріатом, іномарками, володів складами й крамницями, незаконно володів зброєю, засновував банки, хотів купити «Аерофлот», але натомість побудував цегельню і фабрику пухових хусток. Не раз прогоряв, поки не збанкрутував до нитки, стрілявся у ванній і пропив чимало власної крові. Вижив, повернувся до «наперстка», увійшов в ігорний бізнес, надягнув червоний піджак, відкрив чоловічий журнал, розорився, заборгував усім. Чеченці його закопували в підмосковному лісі. Точніше, йому запропонували самому закопатися лопаткою.
Філософією 90-х стала комп’ютерна гра. Віртуальність клубочилася в повітрі весняним туманом. Кожному належало кілька життів, гардероб мінявся не за сезоном, а волею примхи, зліталися птахи, дзенькали мечі, із грудей виривався звук бойового спазму. У Сашка стріляли, він одстрілювався, працювали свердловини, він кинув гроші на Захід. Обзавівся нерухомістю в Лондоні. Завелися в голові таргани. Зайнявся російською філософією, плюнув на православ’я, прихилився до Алтаю, став пустельником, пірнув у буддизм, потім змінив його на індуїзм, танцював, занурився в астрал. З індуїзму перекинувся в іудейство (не будучи євреєм), певний час кочував атеїстом, припух, став вегетаріанцем. За велінням серця прийняв єпитимію, поміняв джипа на драні жигулі, став жорстокішим у бандитських дебатах, зарікся не торкатися жінки три роки.