Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних-пригод тоді зажив.
Були це ніби живі свідки його молодих літ, ніби лицарський діарій, писаний не ним, а рукою неспокійного козацького життя.
На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів.
Дивлячись на них, генеральний суддя усміхався і обтирав свої товсті губи, ніби пригадував собі колишній смак:
«Господи, скільки-то всіляких наставок, наливок, варенух, запіканок та спотикачів не перелилось крізь таке, здавалося б, вузьке горло! Чималий ставок можна би тою водицею сповнити!»
Отсю кімнатку Кочубей називав своєю святинею. Він любив тут відпочивати. Туди подавали йому звичайно і снідання, щоб не потрібував скоро вбиратися, бо жінка не любила, як він до спільного стола приходив без ковніра, гарно золотою спинкою защібнутого, і без пояса, пристойно зав'язаного. А всякому чоловікові відомо, яка то морока з одним поясом. Таж то він довгий-довгий, як циганська фанда. Чура пришпилить тобі до черева, а ти крутися й крутися, як веретено, як яка фрига, заки до тороків не докрутишся. А тоді гарно його напереді застібки, щоб кінці не були ні задовгі, ні закороткі, а в саму міру, і щоб, коли на веселий бік вбираєш, жалібне лице не показувалося.
Кочубеєві вже не до того. Він і огрядний собі понад міру, і вигідний трохи. Старість вигоди потребує.
А в «святині» вигідно. Тут він, як у себе вдома, а в інших покоях хазяйкою — дружина.
Колись, у старосвітчину, всі козацькі та старшинські мешкання здебільшого скидалися на Кочубеєву «святиню». Щолиш за Мазепи українські пани стали будувати собі розкішні двори, бо відома річ, що від голови риба смердить.
Це одно, а друге, що треба себе було й перед московськими воєводами та другими царськими людьми гідно показати, щоб знали, що не з ким-будь діло мають, а до того, ніде правди діти, таки і спаніли вже трохи наші люди.
«Добре дуріти, коли приступає», — казав про них сіремяжний народ.
Сидить ото пан генеральний суддя у своїй «святині» раннім ранком, поснідавши смачно та в міру, й приглядається до отих малюнків, що їх київські та львівські малярі щолиш тамтого тижня скінчили малювати, ще навіть фарба добре не висохла, ще блищиться.
Попід стелею крутилася виноградова галузка з вусиками. Де-не-де жовті, аж золоті, й сині, аж чорні, китяги геть уділ позвисали. Вони-то й ніби ділять цей фриз на декілька піль, у яких видно всілякі веселі й дотепні сценки.
На одній старинний божок Бакх у вишиваній сорочці та з люлькою в зубах сидить на товстопузій бочці та людей горілкою вгощає. Над ним написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є».
На другому полі змальований здоровий козак, що, здавалося б, і вола як кулаком по голові гепне, то вб'є, у повній збруї та ще на такому коні, як смок, і того козака москаль у лаптях на аркані веде. А підписано: «Здоровий медвідь, так кільце в носі!»
А на третьому полі — жіночка-молодичка, повновида, круглоличка, хоч води до неї напийся, така миленька, така солоденька, ніби щолиш з церкви після святого причастя вернула, тягне свого сутуловатого подруга за вус та ще й лівою рукою у потилицю штовхає, щоби з шинку додому поспішався. А тут знову надпис: «Жінка поти люба, поки не візьме за чуба».
Так кругом «святині», попід стелею, картинка за картинкою, тільки сиди, чарку наливай, дивися і смійся, усе ніби жиє, ніби до тебе підморгує та приговорює…
«Ця третя картинка ніби про мене мальована, — гадає собі Кочубей, — тільки інші особи клятий маляр поставив, генерального судді на решето у його власній хаті брати не посмів, хрін його дядькові у вибиті зуби, та й кришка. Але ж бо й добре вдав; варта тих сорок червінців, що з Ковалівки вивіз і половину в моїй коршмі на Полтавськім шляху з гарними шинкарівними лишив, три дні і три ночі роздобарюючи, тітці його ковінька!.. Але чого я отеє на ті візерунки, як теля на нові ворота, гляджу? А тут за декілька днів і гетьман приїде. Треба ж його по-людському привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть, слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як тебе бачать, так тебе Ці малюють, пана по холявах пізнати. Нехай Любов Хведоріпвна хоч зі злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе».
— Гей, є там хто? — плеснув у долоні, і на порозі появився чура. — Покликати мені кухаря Семена, нехай першій іде.
Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці, ніби мазепинці, на підголеному лобі, появився, кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха, котрою він своїх кухтиків на куховарське діло пильно наставляє.
— А як там у нас із припасами?
— Хватить, ваша милосте.
— Гетьмана маємо вгощати.
— Хоть би і самого царя, — вдоволю.
— М'ясива маємо досить, воно в нас своє, але коріння всякого, імбірів, ванілій та тих усяких других бакалій, від котрих чоловіка тільки непотрібно під грудьми спирає, є в нас доволі? Ти уважай, бо Ковалівка не Київ, ані навіть не Батурин, як бракне, не купиш і на позики не підеш. Сядеш, як у бабинім патинку. Не осороми мене.
— Хай ваша милість не турбуються, усього хватить. Про воловину, телятину, вепровину й баранину навіть не згадую, але й гусок, індійок, пантарок та фазанок маємо, хоч би й цілий полк нагодувати, а що «тикається» солодкого, то я і про це подбав. Риба теж є, тільки дичини треба б нам побільше.
— Ось, бач, а я й забув. Від чого ж у мене такі славні ліси? Натовчемо. А ти не забудь, що з гетьманом приїде людей, може, сто, панів, козаків і прислуги, а може, набереться і двісті, і посидять вони не день, а може, й тиждень цілий, — чи не післати б нам тоді до моїх других маєтків по кухарів? Не бійся, я тебе на той час понад ними поставлю, всі вони на той час будуть під твоїм регіментом, чи там пак під твоєю варехою.
Кухар згодився, щоб покликати ще декілька душ йому під руку, а Кочубей велів позвати сюди пивовара з пробками нової варки власного пива. Пивовар явився, несучи два Цинові збанки, білим полотном позатульовані.
— Сідай, — сказав генеральний суддя, — і наливай склянки. Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає.
Пивовар з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиґлику і нетерпеливо дивився на лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком.
— Нічого, можна пити. А багато ти його зварив?
— Хватить, ваша милосте, хватить.
— Уважай, бо досить козацька матня глибока, але шлунок ще бездонніший. Ось глянь, що там написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є». Достосуйся до того. До гетьманського стола приготуй декілька бочівок із тої верстви, що найліпша в кадці. Ти вже це розумієш краще від мене. Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового.
Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву «святиню» всі достойники його гостерадісного двора.
З ними він дуже уважно, основне й усеєторонно обговорював кожду дрібничку, щоб, хрань Боже, не осоромити себе перед киянами, бо вони там при дворі добре вигострили собі язики.
Як відійшов останній, стаєнний, Кочубей встав і перехрестився:
— Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях?
ДІАНА
Генеральний суддя їхав на лови у колясі.
Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці, на баскому коні?
Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа.
Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.
І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спечене чоло.
Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати.
— Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і вигрівалося до сонця. — Боже ти мій! Як колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська гостина, найрадніше сидів би в хаті.
— На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич.
— А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають.
«Не дає Любов Федорівна», — погадав собі Чуйкевич.
— Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би.
— Incidit in Scillam, qui vult vitare Charibdim[17], — замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною.
— Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.
Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.
— Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.
Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.
— Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоровля зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірила на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го!
Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч!
— «Мені з жінкою не возиться!» — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували.
— Чи не краще, коли б її не було, — замітив Чуйкевич.
— Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Дай Боже здоровля тому, що ці придумав. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас.
На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.
— Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип'ємої і по другій.
Випили.
— Випий три та вуса протри.
Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми:
— Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця — який клопіт! А війна! Всіляко люди про нашого гетьмана говорять, і я хоч знаю його ще з тих часів, коли ми з ним удвійку у Самойловича служили, хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване!
Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкеви-ча, але цей мовчав.
— Якось ти нині, як бачу, не дуже-то скорий до розмови, — замітив генеральний суддя. — Так тоді, щоб не тратити дорогого часу, вип'ємо по четвертій, бо маємо чотири пори року, і чотири сторони світу, і чотири угли в хаті.
Випили й четверту.
— По чарці, по чарці та вп'ять по п'ять, — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.
— Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором, та й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк.
Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв.
Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий мистець грати на мисливському розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю.
Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі. Розставивши широко ноги, піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше воздуху; а тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів'я дубів, котрі передавали тую музику один одному аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що весь лісовий простір наповнився голосними звуками.
Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Почулися й інші звуки., -! Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Ц Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа.
Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні і у листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.
Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його.
І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки… Мотря!
Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися до нього.
Перед деякими несли чури на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину, бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів, нагадуючи давніх, первісних людей, Що з пралісів верталися зі здобиччю до своїх печер.
Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві, закрашуючи її начервоно.
— Го-го-го! — гукав весело Кочубей. — Бачу, не дармувало моє ловецьке товариство. Не вернемо з порожніми руками. За роботу належиться вам як не що краще, так хоч чарка доброї горілки.
Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку і помандрували чарки по мисливських руках. Кождий не лиш випивав та втирав вуса, котрі й собі хотіли горілки, але й приговорював до чарки, бо хто не вмів чогось дотепного сказати, вважався недотепою, невторопою і чоловіком мало в світі бувалим.
Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи й адміністратори, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Кочубеєвий стіл для гетьманської гостини.
Чуйкевич випив ще чарку-дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз, то скорше кружляти, і що тому кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого коня і побрів на узлісся.