— Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.
Мотрі кров ударила в виски.
— Пане гетьмане! — сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.
Гетьман здивувався:
— Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.
— Такої?
— З другою я друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.
— Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман перебив її:
— Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.
Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.
— Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.
— Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря.
Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:
— Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!
Мотря не перечила.
— Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на серці.
— Що? — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.
— Слава… — відповів гетьман. — І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, — гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. — Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати «так», хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.
— Якраз тому, Іване Степановичу, — почала Мотря і не доповіла гадки.
Гетьман глянув пронизливо на неї:
— Розумію вас, Мотре… Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.
Мотря притакнула головою.
Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, — і загули труби, й загуготіли тулумбаси.
Увійшли на рундук.
КОЛЬОРИСТІ ОГНІ
Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав:
— Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них щоб знали, що не цураємося нашого брата.
Любов Федорівна закопилила губи.
— Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! чи чув хто таке? Як воно тобі подобається?
— Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман.
— А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що розумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він і твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де сісти, а тобі і мені.
— Отож-то й найважніше «і мені», — відповів Кочубей. — А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде? Ми теж не з іншого коліна.
— А таки з іншого, з татарського, — злісно відрубала Любов Федорівна.
Кочубей жалісно подивився на неї:
— Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!
— Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!
Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю.
На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатерками, насипано гори всякого м'ясива. Відра горівки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, — Кочубей уміє гостити.
За одними столами — козаки, за другими — прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі «чорняки», як казала Любов Федорівна, сиділи тепер за столами і вважливе розговорювали з собою, а здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею.
Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіми, ніби господар.
— Нашого пана, — каже, — не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об'їсте його. Навіть не почує.
— Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, — відповідають йому.
— Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить, — доповідає хтось з гурту.
Горівку п'ють коряками. Одні до других приливають:
— Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!
— Чому не дуть, коли дають?
— Ануте, самарці, потягнем по чарці!
— Подайте другу, щоб прогнати тугу!
— Наливайте ще, бо тамта пече.
— А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш
у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок!
— А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування.
— Але ж гостить!
— Який пан, такий крам!
— У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути.
— Великі пани завелися тепер у нас.
— І багато їх.
— Дальше людей не буде, самі пани.
— Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани.
— В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають.
— Щоби і наші на таке не зійшли.
— Цитьте!
Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.
Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче.
Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?
— Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.
— Підписує, бо писати — то Орликове діло.
— Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи.
— Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо.
— Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть.
— Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.
— Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають.
— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.
— Поки сядем без коліс.
— Не крякай, бо ворон стріляють.
— А козаків ні?
— Звання козацьке — то життя собацьке.
— Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.
— А таращанці з'їли його вранці.
— Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає.
— Тихо там! Гетьман іде!
Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні
розструхани.
— Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів.
— Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.
Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.
Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:
— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!
— За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:
— А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!
Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи
задрижали.
Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.
— Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.
— Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.
— Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших.
— Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола.
Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.
— Ніби херувим через двір перелетів, — говорив котрийсь.
— І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!
— А яка голова!
— Кождого по імені знає.
— Моє імено теж назвав.
— І де воно в тій невеликій голові зміститься!
— Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.
— В нашого брата голова — як маківка зірката.
— А в нього — як з турецького маку.
— Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє.
— А турецьку як розколупаєш, то зерна — як людей на ярмарку.
— І більше, куди більше.
— Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка.
— То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча.
— Ци-и-ить!
— Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже.
— Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба… Я Петрового хвоста не бачив.
— А ти гадаєш, що він кому покаже.
— Кажуть, що в чорта на одній нозі копито.
— І того не провіриш, бо у чоботях ходить.
— А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би.
— Невже ж, — бий 'го сила божа, — і на двох копитах скоріше від хрещеного чоловіка не побіжить?
— От знайшли про що балакати проти ночі.
— Козак і чорта не боїться.
— Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?
— Гріха на совість не хочеться брати. Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо.
— А як пастир не до доброго веде?
— Ти не поведеш, не бійся!
— Перше питалися громади. Громада — великий чоловік.
— Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ.
— І на Січі добрі люди живуть.
— Ще й як, але тут не Січ.
— На Січ нас не пускають.
— Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства.
— І мають кого. Поки Січі, поти й волі.
— Там нашого брата ніхто в обиду не подав. Ніхтонашої сестри в наложниці не тягне.
— Бо там сестер нема.
— Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може, без жіноти бути?
— От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи.
— Ану, може б, ви і шабель добули, — уговкували їх сусіди. — Дивіться, кольористі огні пускають.
Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася горохом огненним.
— Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть.
— Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горівки сидить.
— Москаль і тую горівку вип'є, а змія з'їсть.
— Вважай, щоб тебе не з'їв, бо ти також, як той змій, горівкою пройшов.
— А ти хотів, щоб водою? Я не риба.
— А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом.
— Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна.
— Всілякими знаками Бог людей остерігає.
— На те вони й люди, а не ангели.
— То люди, а що ж казати козаку? У козака море по коліна, а гріхи по шию.
— Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає.
— Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував.
— Скажу я вам, — почав один зі старших, великобувалих козаків, — що мені байдуже небо, щоб на землі добре а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там-боляче. |
— Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай.
— А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старшин слухається. У них цар — все одно що Бог.
— Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся.
— Кажуть, сильно дуже б'є.
— Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чобот пошиє, і на токарному станку всячину точить — з кості.
— Людської, кажуть.
— З людської?! — і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейєрверки.
— А я вам кажу, — почав знову той, що перше озивався, бувалий, — кажу я вам, що люди, як собаки, лають, як ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим, він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні.
— А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан-товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати.
— І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав.
Бувалець не дарував свого:
— З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір'ї буде ще колись воскресення. Кажу, як розумію, а ваша воля слухати або не слухати.
— Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх.
— Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас.
— Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон.
— Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти.
— А він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг.
— Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль — то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко! Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив. Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці. Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи.
— Поли вріж і тікай!
— Ото і я хотів сказати — поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрбати, лиш щоб спекатися біди!