— То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! — аж скрикнула Мотря.
— Чому ж би то ні? — спитав здивований гетьман.
— Бо вам побідити треба.
— Побідимо або поляжемо, — сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.
Дорогоцінний брильянт озарив своїм сяєвом мертві перли на Мотриній шиї.
Гетьман поклонився їй і повернув у бічну алею. Мотря стояла, як з мармуру кута. Все, що пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей дорогоцінний камінь. Її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, щолиш тепер знаходили своє вияснення.
Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але вона є, і Мотря попрямує нею…
По розмові з гетьманом не хотіла нині розмовляти з ніким. Не стежками, а росистими муравниками пішла навпростець у двір. Бічними сходами, котрими ходила прислуга, вбігла на горище і крізь дівочі кімнати дібралася до своєї спальні. Двері замкнула на засув. Світла не світила. Тільки невгасаюча лампа перед іконою Матері Божої то погасала, то розгорювалася наново, як човник світла на хвилях темряви. Іноді робилося ясніше. Це якийсь новий фейєрверк знімався над Кочубеєвим двором. Його вітали оплесками й гучними викликами радості та вдоволення.
Тішився Кочубеєвий двір.
«Ніби в життю, — думала собі Мотря. — Явиться гадка засяє на твойому небі, озарить, осліпить тебе і — гасне. Лишається ніч… І як в історії… Прийде момент, пірве людей за собою, розпалить перед ними кольористі огні з тисячами зірок, з широкою луною, з кривавою загравою і — потухне. Люди вертають до своїх звичайних турбот, орють, сіють і — забувають минуле. Тіштеся, тіштеся кольористими огнями!»
НАСТРІЧУ НОВОМУ
— Від'їхали… — сказала Мотря, попрощавши гетьмана біля воріт і вертаючи до своєї пустельні на горищу.
Кочубеї поїхали проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть. Скільки разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав: — Усе наше, усе Кочубеїв!
І те «все» вона нині радо віддала би за здійснення свого одного бажання, того єдиного, що звірила тітці. Не розуміла загарливості людської, не могла зрозуміти гордощів: з багатства.
І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і блискучий брильянт, лиш тому, що від «нього». Невже ж він дійсно береже вірності в любові? Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чіт любить тебе, чи ні.
Спробує колись…
Мотря засоромилася своєї гадки. «Пощо це знати? Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде». Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе. Згинути або побідити… А якщо батьки спротивляться їй?.. Піде проти їх волі. Ніхто не спинить її на шляху, котрий перед нею розкрився учора. Шлях настрічу новому. Батько не ворог для неї. Скаже йому всю правду, батькові можна сказати. А мати? Буде покірною для неї. Постелиться рядном, щоб тільки приєднати її.
І Мотря стелилася рядном, ішла матері на руку. Хотіла, щоб не лишили її зимувати в Ковалівці, лиш забрали з собою. А що дальше буде — це вже друге діло.
Так воно і сталося.
В кілька днів по від'їзді гетьмана Кочубеєвий двір заметушився знову. Збирали в скрині щонайдорожчі одяги й білля, щонайцінніші коври і посуду, оббивали скрині залізними обручами, і ковалі споювали ті обручі, ніби на віки вічні. В дворі залишалася тільки стара няня, Серафим з прислугою і урядовці тутешнього маєтку. Мотря їхала з батьками.
Ціла валка повозів і возів раннім ранком виїхала з воріт пустилася зразу на захід, а тоді на північ. Накрапав дощик. Візник підносив буду над повозом, на котрім сиділа ясна панночка зі своїми найлюбішими дівчатами. Біля візника сидів Мотрин чура, гордий, що йому дали потримати віжки. Мотря глянула ще раз на свій новий двір. Стояв за деревами, ніби ховався від світу, їтільки високі комини підносилися вгору, наче хотіли додивитися, куди то їх господарі їдуть, чи далеко? Метрі Наробилося жаль того двору, ніби вона там щось цінного лиишила. Пригадала собі дорогу до пасіки і тую стежку в огороді, на якій з гетьманом мала любу розмову, і троянди, і розбиту бандуру, усі моменти кількох останніх днів, — пригадала собі, і нерозгаданим смутком повіяло на неї.
у Широкий краєвид затягався дощовим посмерком, дерева вгнули під вагою дощових крапель свої віти додолу, квітки стулювалися, тратили барву і форму, якийсь чахлий корч при дорозі хитався за подувом вітру, ніби говорив молитву суєти. Ворони чорні цілими стадами перелітали від гаю до гаю.
Повіз рушив з місця.
«Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!»
Переправилися через Псьол, лишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу.
Дощ, ніби плахтою брудною і мокрою, вкрив краєвид. На широких, але невлаштованих шляхах, пилюга перетворювалася в болото. Місцями стояли вже й цілі озерця. Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати. Припрягали ще одну пару коней, гайдуки дрючками підважували колеса, гукали на коней, вйокали, і по довгих зусиллях подорожні добувалися з «проклятої баюри» на те, щоб незабаром у нову попасти.
Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки до Батурина, «як свою власну кишеню», але ж тому, що світ оповитий був дощами, мрякою і «дідьчою слякотою», збивалися зі шляху, і ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести «якийсь чорт порозвалював», а натомість у ярах і в чагарниках являлися нові людські оселі, що несміливо своїми коминами й довгими журавлями криниць давали знак про себе.
Мотря визирала з вікна своєї карети, але нічого замітного не бачила. Перед нею розкривалася багата й урожайна країна, що марнувала свої дари, бо не могла як слід загосподарюватися в тих неспокійних і непевних часах. Яке добро, який рай був би тут людям, коли б їх не відривали від хазяйського діла та не нищили надбане маєтків.
Мотрі нагадувався той корч, котрий що підросте трохи то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутись в повний зріст.
Так було і з нашим краєм. Він не міг розвинути всіх свої сил, бо над ним лютувала негода.
Мотря чимало наслухалася про добробут по чужих далеких країнах, про те, як німецькі городи після тринадцятилітньої війни двигалися з руїни, багатіли, розвивала промисел і торгівлю, як у них творився культурний патріціат, і її серце стискалося з болю, що вся наша земля, хоч куди багатіша від тамтих, була така поруйнована й запущена.
Голосне кракання галок розбудило її з задуми.
Летіли хмарами до якогось стовпа чи хреста, що бовванів на недалекому роздоріжжі.
Кружляли над ним, билися за місце, стручували одні других, незважаючи на візників, що страшили їх, лускаючи батогами.
— Повішельник, — сказала котрась із дівчат і перехрестилася.
— Може, за кару повис?
— А може, громада самосуд над ним учинила?
— Може, козаки якого харцизу на смерть скарали? Повіз наблизився до роздоріжжя, і Мотря побачила, як на білому черепі повішеного сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни. Труп хитався, ганчірки перегнилої і дощами розмоченої одежі облітали з нього, відкриваючи гниле тіло, котре клювала хижа птиця, зводячи голосні бої за нужденну страву. Замість рук хиталися білі кістки, ніби махали на людей, щоб їх оборонили перед ненажерною птицею.
Але люди показували на роздоріжжя пальцями, полохали галок, кидали солому і їхали дальше.
Мотрина карета ззаду — спорий шматок поза колясою Кочубеїв.
Мотря казала здержати коней і просила челядь, щоб поховали трупа. Не годиться християнського тіла давати на поталу птиці. Може, він і неповинною смертю погиб, може, це московські харцизи нашого чоловіка вбили, — як же так збавляти його останньої християнської прислуги? «Челядь скоренько викопала яму і одною рукою затикала ніc, а другою волікла трупа до ями. Засипали й зарівняли слід, щоб мати сира земля прийняла безталанні кістки, а люди щоб не турбували їх більше. Мотря клякла та змовила молитву. — Може, й над нами змилосердяться так якісь добрі люди…
Челядь вернула до возів і до коней, і валка посунулась вперед, доганяючи решту товариства.
Старим панам про ці похорони ніхто й не згадував, бо боялися, щоб ясна паня не сердилася на челядь, що потурає примхам химерної панночки. Челядь звичайно знає характери своїх панів краще, ніж панам здається.
Коли було б гарне врем'я, то спочивали б у полі. Можна це було і в дощ зробити, бо були відповідні шатра, але дібратися до них із повозів по розмоклій дорозі не було легко. Тому-то й доводилося накладати дороги, щоб добиртися до заїздного двору. Тут розтаборювалися на дві-три години, добували харчі, гріли, варили, направляли, що, де, у якому возі попсувалося, і їхали дальше в напрямі Ромнів.
Ночувати доводилося по старшинських хуторах і дворах. Наперед посилали туди козаків спитатися, чи господарі приймуть пана генерального суддю з його дружиною і донькою та прислугою під свою кришу на ніч. Господар, замість відповіді, сідав на коня і їхав знаменитому гостеві назустріч, прохаючи його, щоб не минав його низьких порогів і щоби своєю високошановною особою зробив честь його хаті.
Ціла валка повертала зі шляху у старшинський хутір, котрий оживав нараз, добуваючи всіх зусиль, щоб задовольнити несподіваних гостей.
В курятнику чинилася різня, приходилося збавити життя і якого молодого веприка, і в сотниковій хаті являлася така вечеря, як коли б він доньку за полковника віддавав.
Грішили люди не одним, але гріха негостинності дуже остерігалися, бо негостинних мали тоді в погорді.
За доброю вечерею виявлялося, що пан сотник бувалий чоловік, уміє не тільки гостити подорожних, але й розважати та розвеселити їх оповіданнями про свої пригоди та дотепними жартами, до котрих тоді козацтво, від рядовників до генеральних старшин, дуже було охоче.
Сотник натякав на свої воєнні тяжкі пригоди, з яких ласкою божою виходив якось ціло, але не міг скрити свого негодовання на тії кривди й нахабства, яких допускалися царські люди, нападаючи, як які татари, на свободи й хутори людські та старшинські, забираючи коней і худобу, грабуючи добро, а навіть вбиваючи безпощадно людей і челядь. Лучалося й таке, що навіть сотникам і їх сім'ї доводилося зазнавати жорстоких московських побоїв. Хазяйка розказувала, як царські драгуни напали на один сотниківський хутір. Порозбивали всі скрині і шафи, позабирали хутра й цінну посуду, а скло й миски, глиняні та. фарфорові, потовкли так, що тільки купу череп'я за собою на подвір'ю лишили. Гусей і курей геть перерізали, худобу, що була в стайнях, одну забрали, другу покалічили, так само коней. Питали, де сотник? А він, сердега, заховався у криницю. Хтось зрадив чи самі вони, харцизи, доглупалися, що хтось у криниці сидить, добули, — Боже ти мій, чого не робили з ним! А то ж чоловік старий, заслужений і засібний, якого всі знали й поважали.
В другому місці знов напали на двір. Як нехристи які, як бузувіри, поруйнували все, шаблями покраяли образи й ікони, горівку й напитки усякі повипускали з куфів і бочок, бо їм краще смакує з землі пити, коли напиток перемішається з болотом. Там же і на церкву напали. Погадати тільки — на церкву! Посуду церковну заграбували, ризи покраяли й понесли з собою, дяка з крилосу витягнули і сильно дуже побили, без причини і без жалості ніякої, а все, мовляв, по приказу царському, нібито за те, що черкаси не досить слухаються людей його височества і нерадо дають, що їм потрібно, особливо ж коней, до котрих вони дуже охотні і котрих їм ніколи не буває досить.
Зауваживши, що генеральний суддя слухає тих оповідань не якось радо і без особливого спочуття, хазяї зводили балачку про щось друге. З'являлася й бандура і нові пісні, котрих оспівувалося нове українське горе. Мотря пильно рухала всіх тих нарікань на московську сваволю і пізніше довго не могла вснути, бо причувалися їй крики і плачі людей, що втікають перед чужинецькою кривдою і насильствами.
Генеральний суддя був утомлений дорогою, а нагла зміна погоди погано відбивалася на його здоровлю. Треба було одну днину відпочити в гостинній сотниковій хаті. Мотря мала досить часу, щоб передумати ще раз усе те, що вона останнім часом пережила. Освідомилася. З багацької химерної панночки стала людиною тямущою. Рвалася до праці разом з тими, що хотіли покласти раз, кінець тому чужому нахабству. Не сумнівалася, що гетьман теж не когось другого бажає, тільки до своєї цілі він іде обережно, знаючи, з яким ворогом у його діло. Розуміє він, що діється краю. У численних походах не одно бачив. І писаних «суплік» приходить до нього чимало. Неможливо, щоби серце його не чуло людського болю.
Не могла того Мотря сказати про свого батька й маму. Батько був дуже милосердний. З порожніми руками мало кого відпускав від себе. Чому ж тоді він ніби байдуже ставиться до тих оповідань про знущання царських людей над нашими? Хмарить брови, видно, що воно йому немиле, але ані словечка свого гніву не скаже. Мотря певна, що батько як чоловік відчуває не менше від других тую зневагу, тільки як політик має іншу якусь думку.
На тую тему вона довго балакала зі своєю тіткою, з котрою їй довелося спати в одній кімнаті в сотниковому дворі. І не окривалася з думкою, що, мабуть, тут є два сторонництва — одно, яке хоче йти на руку цареві та сліпо слухати його, а друге, що прагне визволення України. Це роздвоєння дуже її турбувало, бо не бачила від нього добра ні для загалу, ні для одиниць. Чого ж доброго могли сподіватися від царя українські пани, коли він не скривався зі своєю неохотою до панства взагалі і принижував його де міг та носився з гадкою геть усунути українських старшин, а завести новий військовий устрій? «Коли він, — думала Мотря, — позволяє своїм людям грабити і вбивати наш народ, то чи не робить він цього тому, щоб народ нацькувати на гетьмана і його старшин? Ось, мовляв, не вміють чи не хочуть вони нас захистити та оборонити перед москалями. Таким способом винищується Україна й підготовляється боротьба усіх проти всіх. Дивно, як того генеральний суд не бачить!»
Марія Федорівна заспокоювала Мотрю як могла і як уміла. Казала, що всьому винувата війна і коли прийде мир то над світом проясниться, як прояснюється небо по бурі Але Мотрі такі слова не могли заспокоїти, навпаки — в неї являлося бажання шукати іншої, більше рішучої розв'язки цього питання…
Генеральний суддя ще й тому лишився один день у сотника, бо сподівався, що, може, дощ перестане лити як з відра і що в погоду можна буде краще і скорше їхати.
Але минула й друга ніч, а дощ не переставав. Вибралося на сльоту, триднівку, а може, й на довшу. Не було ради. По сніданню Кочубеєвий табор двинувся в дальшу дорогу.
Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі горби.
Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика, Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких-вона тепер називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека.
Нараз почулися якісь крики спереду. Візник з Мотриного повозу перекликувався зі своїми товаришами з передніх возів, гайдуки, що їхали верхом по боках, побігли вперед, повіз звільнив бігу, подався кілька кроків узад і став. Бувало воно не раз, як виявилося, що треба об'їздити якусь баюру, або шукати проїзду стернею, або повертати на інший шлях, і тому Мотря не дуже-то й турбувалася тим і дальше снувала свої гадки. Але дівчата, що їхали з нею, немало чогось затривожилися, повискакували, побігли стернею і повернули до своєї панночки з тим, що напереді діялось щось непевного, може, й небезпечного. Мотря й собі хотіла вискакувати, але візник сказав, що табор рушає з місця. І дійсно, вози з'їхали з дороги на ріллю, вибралися на невеличкий горбок і там стали, не шнурком, а чотирикутником, котрий окружили козаки й гайдуки і загалом мужчини, спосібні до оборони, зі зброєю в руках.
Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром вернули, кажучи, що це якась свобода перед москалями втікає.