Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.
Гетьман відложив перо.
«Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?»
Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:
«Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя».
Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди.
«Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? — питав себе. — Це не зв'язок крові, а прямо звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня другим володарям?»
І гетьман докінчив лист до Мотрі.
СВАТИ
Шумливі вітри, набравши на степах розгону, гуляли над Києвом. Гнули галуззя дерев, термосили прибрамними стовпами й докладали усіх зусиль, щоб деякі непозачинювані віконниці повідривати.
На валах перекликувалися вартові.
Тускло горіла свічка в гетьманській відпочивальні. По шибках лупотів дощ.
Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один хиблений рух стерном — і все пропаде. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне усі заходи, щоб наладити
Іржавне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій.
І перед гетьмановими очима стали пересуватися безконечним походом усі важніші хвилини з його життя.
Як венецький карнавал, скорим бурливим. ритмом шуміла молодість, повна любовних пригод. Королівський двір, столичні міста, загранична наука, охота збагнути тайни буття та зрозуміти загадки існування. Філософія, поезія, мистецтво.
Аж ось жорстокий, але вічно привабливий і все молодий Марс підходить до нього і манить до себе. Іде. Щастя сприяє йому. Не платить податку крові. Починає вірити, що родився під щасливою зорею; це й казали йому астрологи.
Стремить до найвищого в країні — до булави. Доскочив і її, держить, як ніхто перед ним. Не хоче пустити, хоч рвуть. Хоче зробити її скиптром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ, і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах…
Легко подумати, але зробити важко. України з сильною владою ніхто не хоче, навіть українці. Волять чужу, ніж свою. Привикли оглядатися на когось — на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не родився.
«А може, нині якраз клечальна субота, а завтра сошествіє того святого духа? Може, над нашими головами спалахкотять огненні язики і при їх сяєві роз'ясниться не одно, що перше було темне?.. Коли воно не станеться тепер, то прийде щолиш за літ сто, двісті, а може, й більше…»
Гетьман був рішений у собі. Чекав тільки пригожого моменту і снував дальше свою політичну сітку.
Як ткач-ниткоплут любується новими узорами, котрі сам він придумав, так любувався Мазепа своїми планами.
Одна Правобічна Україна що варта! Коли б він її віддав був, то нелегко було б тепер відібрати, а так оба береги Дніпра під гетьманською булавою, живе тіло не перерубане надвоє. Але скільки хитрощів треба було придумати, як обережно вести це діло, щоб переконати царя, що Правобережжя годі здавати. Переконав.
І нелегке діло договоритися з новими союзниками. Станіслав все ще стоїть на становищі унії в Любліні, все ще йому ягайлонська унія на умі. А діло будувати треба інакше, відповідно до нинішньої хвилини.
Рішатиме король Карло, і гетьман має надію, що він вирішить в користь України, щоб вона була вільна й самостійна.
Але все ж таки найтрудніше діло з царем, щоб він передчасно не збагнув задумів Мазепи. Цареві доносять свої, не москалі, а українці. Отеє тая моральна руїна, з котрою найтяжче боротися. Коли б не ці «делятори», можна б підготовити переворот, навіть повстання проти Москви, а так треба ждати, аж царські війська підійдуть в напрямі Смоленська, Карлові назустріч. Коли там буде рішатися війна шведсько-московська, тоді тут можна буде вирішити українське питання. А до тої пори треба пильно вважати, щоби хто не порвав гетьманської політичної сітки.
Гетьман запустив занавіси при вікнах, добув з секретного сховку товстий жмут тайних листів і уважно перечитував їх.
Були це відписи, зготовлені його власною рукою і власним, для тої цілі придуманим письмом, котрого ніхто не вмів читати. Оригінали він палив або посилав цареві як доказ своєї вірності.
Переглядає гетьман листи, і сумнів підкрадається до нього:
«Чи годиться піддурювати царя? Він же вірить тобі…
Вірить? А як зо мною робить? Не велів мені слухати приказів Меншикова? Гетьман Іван Мазепа має підчинятися приказам царського боярина, колишнього бублейщика?! Старий я лис, щоб не бачити намірів царських. Він зо мною гарно, бо тепер війна, бо йому треба мойого війська, а по війні ошиє мене в герцоги, а з Україною зробить що схоче. Ось що пише моя приятелька Дольська…»
І гетьман ще раз став прочитувати довгий лист княгині, писаний так щиро і з такими подробицями, яких годі було вигадати; певна річ, що правдивий.
Княгиня Дольська писала його милості Іванові Мазепі, що недавно тому тримала дитину до хреста з Борисом Петровичем Шереметьєвим. На пирі, по хресті, сиділа за столом, як кума, між Щереметьєвим і генералом Реном. Йшла мова на гетьмана Мазепу. Княгиня добре слово казала про нього. Генерал Рен теж добре слово докинув, іде додав: «Шкода тільки того розумного Мазепи, що він не знає, яку яму гребуть під ним. Меншиков хоче скинути його з гетьманства і хоче сам стати гетьманом України». Княгиня, ніби тим дуже здивована, повернулася до свого кума, Шереметьєва, і спитала його, чи можливе це? «Не лише можливе, але й правдиве, — відповів Шереметьєв, — та й годі нам остерігати Мазепу, бо ми самі багато терпимо й мусимо мовчати».
«Ось як поступає цар зі своїм вірним гетьманом! І чи повинен гетьман інакше поступати з царем? Та коли б і цього не було, чи вільно гетьманові робити інакше, ніж того вимагає добро його народу? Найвищий закон — добро вітчини, говорили старинні, і цей принцип мусить непорушне стояти, бо де не бережуть його, там горе!»
Сумнів щез, гетьман спокійно листував дальше свою кореспонденцію. На берегах листів робив замітки і поправки плану.
Вітер шумів, дощові каплі стукали, ніби пальці незримої куми-журби, по дошках віконниць, — куранти грали арію.
Трубадур з гітарою співав під вікном любки. Гетьман пригадав собі, що колись Орликові сказав: «Якщо ми не спроможемося на велике діло, то й про нас співатимуть колись таку малу пісню: брень, брень, брень!»
«А невже ж те, що ти дотепер зробив, мале? — питалася гетьмана його власна гордість. — Ти втихомирив бурю на Україні, заставив народ до роботи, збудував церкви, школи, приюти, підготовляєш державнотворчий елемент, муруєш фундаменти під державну будівлю. Ти не закладав рук і не марнував часу!
Я весь свій мужеський вік працював, як віл у ярмі, але якщо мені доля не дасть тепер щасливо довершити діло, то вся та праця піде в забуття. Люди бачать лиш блискучий успіх, муравлина робота окривається в землі. Одна година, в котрій рішається побіда, більше для них значить, ніж довголітні зусилля. Кінцевий акорд рішає про вражіння пісні».
Свічка догорювала. Гетьман сам засвітив другу. Не спішився на сон.
Перед ним лежав ще свіжий лист, не переписаний, а оригінальний. Невправне жіноче письмо говорило нього.
«Милосте моя, Іване Степановичу! Вдячним серцем проняла я Твій дорогий для мене лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й н позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди, сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити тебе, Іване Степановичу, у щастю, та здоровлю, і в зичливості до мене за тую любов, котру я для Тебе зберігаю в мойому неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а яка вона — Ти знаєш…».
Лист пригадав гетьманові Мотрю. Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками. Невже ж він тій неспокійній душі дасть захист мирний? Невже ж і від нього не відлетить вона на крилах своїх забагів змінливих?.. Не знаю.
Але одного був певний гетьман, а саме, що Мотря не зробить ніякого поганого діла. Не ступить кроком, котрий провадив би у пропасть.
Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того, що колись Пріся Яненківна зробила Петрові Дорошенкові.
Ніколи!
І гетьман рішився сватів до Кочубея післати.
Сватів чи перше написати лист до Василя?
Це ж товариш старий.
Свати з відмовою — сором, лист останеться в тайні.
Гетьман написав лист.
КАЖУТЬ…
Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе.
Любов Федорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на замку.
Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір'ї.
Сумно й скучно було Мотрі на замку.
Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку. «Мелашка-пташка», — називали її.
Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем'яна до генерального судді то з дарунками, то мз листом. Дем'ян переходив вулицею, поруч того двору, котрому жила Мотря.
Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки ніби байдуже, між іншими новинами, доносила їй, що Дем'ян від гетьмана пішов.
— Так що з того? — питала Мотря.
— Та ніщо, прошу ясної панночки, пішов і щось багато поніс.
Але вечером тої днини Мотря виходила в сад і проходжуалася стежкою коло частоколу.
Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: «Спасибі їм, Дем'яне!» — і ховала лист за корсетку, а в Дем'янову руку сунула свій листок.
Дем'ян поступав ще до шинку, щоб зачути городських новин, а тоді конем, що за той час добре відпочив собі, вертав до Бахмача. Мотря бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала їда засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо. Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав «Вашою Милостею». Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала, чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії.
Мотря тужила, за гетьманом.
Осінь додавала туги.
Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорнілася вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну раду.
Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть собі придбати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав!
І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь осиковими колами; домовини, викинені з могил, являлися ранком на вулицях.
— Не до доброго воно йде, — казали, зітхаючи, дівчата. — Старі люди доповідають, що надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він — бий його сила Божа! — християнський народ поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати землі, матінці святій, так і зігниють.
— Бережіться царства антихристового, дівчата! — відповідала Мотря. — Може, він дійсно надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього.
Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист.
— Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя.
— Так що ж з того?
— Старі люди говорять, що війна буде.
— Війна вже є.
— Але не в нас, а то й до нас вона прийде.
— ІЦо ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тo винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край — як хазяйство без тину.
Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.
— Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить.
— Може, яка й ходить.
Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі бачив?
— Один хлопець переходив туди. В палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно… А на третій день той хлопець і помер. Кажуть, що вона…
— А тая паня, те видиво! Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає.
— Хто такий?
— Не знаю, — відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови.
ЗРИВ
Взяли перші морози, і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки пішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхукати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-сивє небо, засіяне незчисленними зорями, і мовчаливі дерева, а котрих, як білі подушки, нависав сніг. Мотря дивилася в сторону Бахмача. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря.
… Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев'ятої гори. Побачив її крізь заґратоване вікно і сказав собі: або з нею. життя, або без неї смерть. І став конем своїм докола озера вганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівної перегнило іржою. Вхопив, посадив перед собою на коня, женуть. «Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда, і мені нещастя». Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. «Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!» Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман, і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось і настигнуть їх. «Кидай гребінь зі свойого волосся!» — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать — вже недалеко. «Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її за себе». Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця… Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.