— Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть, — просила Мотря.
Але гетьман навіть слухати не хотів.
— Ви тільки й світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашнього огнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи?
— Так, тепло і гарно, — сказала, зітхаючи глибоко.
— Не простудилися?
— Не знаю. Може, трохи. Пройде. Гетьман глянув на неї.
— Позвольте мені свою руку. — Потримав. — У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатисяі Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу.
— Мусіла, Іване Степановичу… Я втікла від своїх батьків… Краще сказати… не від батьків… а з монастиря.
— Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре!
— Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана.
Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось, а заразом і турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив ідо Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього.
— У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам кажу подати грітого вина.
— Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся.
— Коби тільки турботи! — відповів і вийшов.
Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі.
Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві сказав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.
Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви.
Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить!
Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина заспокоювала Мотрю. «Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка!» — приговорювала.
— Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе, біди з рідного теплого гніздечка. Моя ти!
Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!
Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину.
Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття.
Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача.
— Чую, вовки за вами гнали.
— Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала.
Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки… Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус… Женуть… Погоня доганяє їх… Кинь сльозу з лівого ока позад себе!…
Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода…
Шумить, шумить, шумить…
ВТІКАТИ
Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.
Стривожені, пустилися чвалом.
Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду.
Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.
— Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.
— А що ж тоді?
— Тікати?
— Куди?
— Туди, куди другі тікають, — на Січ.
— А в тебе ж коня нема.
— Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь.
— Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.
— А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!
— А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.
— Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!
— Ще їх вовки з'їдять.
— Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?
— Значиться, тікаємо?
— Авжеж, що не чекаємо!
— А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?
— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.
І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.
Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.
За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.
Тільки закуриться за ними!
ПРОБУДЖЕННЯ
Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.
— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?
Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.
— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.
— Де Мотря Василівна?
— Або я знаю, де Мотря Василівна?
— Мабуть, ми вже у монастир прибули.
— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.
— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?
— Або я знаю, чому нас не кличуть.
Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.
Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.
— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.
— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.
І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.
— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.
— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.
— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.
— Дуже сніг ліпить.
— Мабуть, що ліпить дуже.
— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.
— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.
— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.
Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.
— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.
— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.
— Ви до кого?
— До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп.
— То я, по-вашому, як, — собака?
І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.
— Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають.
— Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені.
— Мене ломить нога.
— А мене в боці коле.
— Ви молодші, ніж я.
— А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є.
— Погане слово гірше довбні по голові валить.
— З вами балакати — що горох по стіні кидати.
— Горох до стіни не причепиться.
— А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви.
Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину.
— Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник.
Митрофан не відзивався.
— Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?
— Або я знаю?
— А де ж тоді Мотря?
— Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю.
— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.
— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.
— Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.
Обі товаришки недолі відсапнули.
— Люди! — сказала врадувана Параскевія Яковлівна.
— Таж не собаки! — відповіла злобно Гликерія Тимофіївна.
— А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув?
— Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас.
— А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви!
Аж обі нараз кинулися до дверцят.
Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в «Хожденію пресв. Богородиці» спасенія в муках просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: «До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!» — і дверці насилу подались.
На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який був у буді.
Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.
Гарно було.
По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.
У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса
і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них.
— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.
Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.
— Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному.
Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.
Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.
— Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з хорою донькою у монастир їду.
— І ми туди.
— Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.
— Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали.
— Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога.
Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.
Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки.
Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили.
За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився.