— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.
Чуйкевич задумався: «От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть».
Ходив, не знаючи, що йому робити.
— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.
Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.
— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?
Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.
— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.
Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.
— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!
— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.
Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.
— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.
— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.
Петранівський до Чуйкевича підбіг.
— А це ж як?
— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.
— А інші?
— Інших поведемо з собою.
— Під суд.
— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.
— Дивно.
— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.
— На війну, гадаєте?
— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.
— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.
— Але що скаже пан гетьман?
— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.
— Так тоді хіба будемо вертати?
— Будь ласка, ведіть!
Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав «гультайству» йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.
Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.
МІЖ КНИЖКАМИ
Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський «ляйбмедікус», як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. «На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників»,
Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.
Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.
«Манна хлвба животнаго», «Акось, или врачеваніе», «Извъстіе истинное», «Показаніе истиныї», — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.
Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.
— Які ще маєш?
Хлопець дальше читав: «Инокь Евфимій: Остень», «Братья Лихуды», «Мечець духовими», «Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія».
Мотрі і тії не підходили під смак.
— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.
— Як панночка зводили казати?
— Хлібопоклонная єресь.
— А що воно таке?
— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: «Прійміте, ядіте… пійте от нея всі!», чи як призиває Духа Святого словами: «І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим».
Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.
— А що слова: «І сотвори убо хліб сей» — проізносяться в літургії пізніше від слів «Прийміте, ядіте», так, значиться, при «прийміте, ядіте» хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при «приміте, ядіте» хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає «хлібопоклонною», бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах «І сотвору убо хліб сей». Розумієш?
Хлопець покліпав очима й заперечив головою:
— Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.
— Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?
— Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася:
— Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?
— Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.
Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.
— Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!
— Я лиш ради панночки.
— Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.
— Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець… — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.
— Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?
— Правда.
— Шукаймо дальше.
— «Въдомости о военных и иныхь дьлах», — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!
— Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.
— Так… — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав.
— Як бачу, тобі спати хочеться.
— Мені?
— Та же не — мені, бо я виспалася за всі часи.
— Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.
— А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий… Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.
Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення:
— «Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних й всиланнєм монаршого предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества…»
Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: «Читати?»
— Читай, це інтересне!
— «… Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлеє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволяють…»
— Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?
— Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!
— Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець.
— Так читай тоді як умієш.
— «… Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об'явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє». — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.
— Втомився?
— Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.
— Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.
Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.
Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.
Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.
— «Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.
З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689». Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися «ониї великі государі і великая государиня», де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.
— Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?
— Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.
— Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.
— Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.
— А тут тобі їх не дають?
— Не смію просити, — відповів з жалем.
— Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув?
Павлусь потилицю рукою почухав:
— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.
— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.
— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.
— Чуйкевич?
— Еге ж!
— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.
— Карали?
— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.
— Поздорови пана Чуйкевича від мене.
— Вони і панночку казали здоровити.
— Та-ак?
— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.
— О-го!
— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.
— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.
— Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.
— Хтось їде.
— Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.
— Скочу на рундук.
— Цікавий ти, Павлусю. Побіг.
Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.
Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.
— Гетьман! — і руками об поли вдарив.
— Що ти кажеш?
— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.
— Як же це? Без сурм, без дзвонів?
— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.
Мотря книжку під подушку сховала.
КОЛИСЬ І НИНІ
Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.
Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.
Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.
Сніг, як білі хустки, нависав над ними.
На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою.
Чуйкевич насилу прочитав декільки імен «рабів божих, котрі здісь упокоїваються».
Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.
А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.
Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.
Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?
Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?
Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі.
За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають.
І пригадався безталанний гетьман Виговський. «Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали», — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.