Гетьман поклепав Кочубея по плечу.
— Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи.
— Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.
— А монастир?
— Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.
— Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.
— Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.
— На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.
— І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.
— Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.
— Говориш, бо сам доньки не маєш.
— Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш… Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!
За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.
— Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе…
Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.
— Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець!
— Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.
Згадуючи тії хитрощі, сміялися.
— За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.
— Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю.
— Тільки мого сміху, що з тобою.
— Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.
— Рада б душа до раю…
— Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.
— Ніч, небезпечна річ.
— До хати треба.
— Або в мене не хата?
— В тебе не-хата, а палата.
— їв палатах люди живуть. Якось переночуєш.
Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.
За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути.
Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.
Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.
Встали.
— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?
— Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський.
— Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали.
— Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.
— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має.
Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!
— Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно.
Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.
— Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.
— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман.
— Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.
За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.
— Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.
— Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.
— Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо являються перед загалом в горностаях, панцирах, у мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значення губиться саме найцікавіше — людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючися законам, традиції, силі моменту і т. д., — говорив Войнаровський.
— Добре кажеш, — завважив гетьман, — не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. І в історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи, крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра. Отож, як кажу, Люї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король — то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдавніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70!
— Невже ж? — здивовано спитався Войнаровський.
— Не може бути! — аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана.
Гетьман розсміявся.
— Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю.
— І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? — питався Кочубей.
— Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.
— Дивно і неправдоподібно.
— Чому ж то?
— А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять.
— Від мами, але не від батька.
— То значиться…
— Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, — сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.
— Моя вже, а твоя — не знаю, — відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що дальше казати. — Ет!
ПОЧУВ ПРАВДУ
По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверима і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре спати.
Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при ньому.
— Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман.
— Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу.
— Як то, з привички?
— А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке. — Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: — Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно». Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив собі простенько. «Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, — тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що робили б… Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся.
— І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть — загорюй снажно, та й і їдж смашно. Чоловікові найкраще для його серця і для здоровля те, що він сам собі здобуде.
— Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися.
— Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір — це цілий край.
— Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твому розумові, але й твоїй пильності та роботячості.
— Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати. Очам страшно, а руки зроблять!
— І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане.
— Таку вдачу Бог мені дав.
— Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець.
— Тому ще й жінки не зрікаюся, — відповів, усміхаючись, гетьман.
Вони збиралися скоро йти спати, та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою; рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити.
— Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж, — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твойому весіллі.
Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив ніби з жалем:
— Женився би, так вороги не дають. Завидують щастя, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав.
Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.
— Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щасти твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці. — Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити. — Щоправда, є деякі перешкоди, і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадуй та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю.
— Які ж вони?
— ІЦе питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог.
Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось тайною, а сама сутичка з гільтаями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду… Знав, що Кочубеєві прикро буде почати тую правду, але розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли…
— Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку. — Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не буде.
Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати, бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи.
— І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, — сказав.
— І ще одно, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?
— Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві.