Він спинився на мить і з рішучістю, що здавалася остаточною, сказав:
– Я хочу просити вас, докторе, допоможіть мені, щоб мене звільнили звідціля.
Він дивився на мене відкритими, ясними й спокійними, може, надто спокійними очима.
– Я не прохав би вас, якби справа йшла особисто про мене…
Він стримано посміхнувся.
– Справа не в мені, докторе, зовсім не в мені. Що я становлю собою, щоб я мав право претендувати на щось або чогось вимагати для себе? Я не надаю ваги своїй особі, щоб я поважився в своїх особистих дрібних справах вдаватися до вас і турбувати вас, докторе. Мені байдужа моя власна життєва доля, як би вона не склалася. Хіба не все одне, що є зі мною й як мені ведеться, чи я їв сьогодні лікарнянську баланду чи ананаси в шампані?
Я дивився на нього з професійною допитливістю фахівця-психіатра. Він був для мене передусім об'єкт для клінічних спостережень. Я зважував кожну його думку, я стежив за кожною його фразою, за виразом обличчя, за хмаринкою, що мимохіть з'являлася на його обличчі. З пожадливістю мисливця, що стежить сліди своєї здобичі, з жорстокістю слідчого, що не знає вагань, я шукав у ньому ознак психічних порушень. Я намагався вхопитись за нитку, яка дозволила б розплутати вузол його хвороби.
Зрештою й сказаного було цілком досить. Спираючись на ці його відмовлення, взявши до уваги це боязке його й самотнє тікання, ці слова про самозаперечення, годилося б зробити висновок, що я маю справу з типовим прикладом комплексу неповноцінности. Поглинаючи сферу підсвідомого, почуття власної неповноцінности прориває охоронні бар'єри і, з нестримною силою вирвавшись на поверхню психіки, виявляється в вигляді неврозу.
Це виглядало як дуже правдоподібне припущення!.. Та я й найменше не належав до числа тих лікарів, які в кожній людині бачили хворого. Серед своїх колег, що працювали в лікарні, я був майже єдиний, який не поділяв їх манії трактувати здорових як хворих. Я обстоював право кожної людини вважатись здоровою. Зрештою, хіба з того, що говорив він, не можна було зробити висновка, який цілком заперечував би попереднє припущення, визнати цілком певно, що передо мною була не психічно хвора людина, а мислитель, який з абстрактної ідеї самозаперечення робив для себе правило повсякденного життя, не надаючи ваги зовнішнім умовам життя?
– Повірте, – казав він далі, – тут у лікарні, дозвольте, докторе, називати речі на їх власне ім'я?.. — тут у лікарні для божевільних мені живеться далеко краще, ніж мені досі жилося там, на волі. У мене є стале ліжко спати, мене одягають; я ношу цей прекрасний, теплий і вигідний халат, чудесне убрання сірого кольору з ніжно-рожевими смугами; мене годують просто, але я ситий. Я не мушу ні про що дбати. Я не маю жадних клопотів. Я почуваю, немовби я потрапив до Будинку відпочинку або до найкращого з санаторіїв КСУ[2].
– Ви вмієте знущатися! – зауважив я.
– Я?.. Знущатися?.. Ви помиляєтесь, – із запалом заперечив він. – Прошу вас, докторе, не прийміть моїх слів за жарт. Я цілком твердо оцінюю речі. Якщо б справа йшла виключно про матеріальну сторону життя, то при моїй невибагливості я не мав би жадних підстав скаржитись. Але…
І він глибоко зідхнув і відразу захвилювався.
– Тут у лікарні не можна працювати. Я не маю книг. Мені не дають паперу. Я не маю змоги поїхати до бібліотеки. Я вже не раз підносив це питання. Я звертався до старшого лікаря, до сестер, до санітарів, до вартового при вході. І від усіх них я чую те саме: "У нас режим, товаришу хворий!".
Він стиснув свої довгі тонкі, з м'якими рожевими нігтями пальці.
– Моя розвідка про Ґассенді з філософії 17 століття лишається незакінченою, і я страждаю.
Здригнулись кінчики уст, очі наповнилися сльозами. Він одвернувся вбік. Я зважував.
Чи не годилося зробити припущення про манію величі, що володіла ним?! Скільки їх було тут. Кантів, Геґелів, Тичин і Ґете, Христів і Будд, пророків і мудреців, імператорів і завойовників, поетів і філософів, творців універсальних догм, провісників розумових істин, соціальних систем, що мали ощасливити людство!.. Що ми могли змінити в їх долі? Ми лікували їх збільшеними порціями брому, впорскуваннями мишаку, душами Шарко або ж препаратами для реґулювання функцій залоз.
"Розвідка про Ґассенді". Я відчував жаль. Чи існувала вона в натурі? Чи не був це просто плід маячіння хворої й роздратованої уяви? Або ж, якщо така розвідка й існувала насправді, то чи не було це тільки белькотіння немовляти, безладне нанизування фраз, шал слів, лихоманка позбавлених глузду думок?
– Я бачу, – сказав він гірко, понурюючи голову, – я бачу, докторе, що ви не ймете віри моїм словам! Ви не певні! Ви вагаєтесь!.. Я вас проситиму, докторе, прочитайте в бібліотеці розділи з моєї книги, що були видруковані. Ви побачите самі, чи варто домагатися, щоб дати мені змогу довести мою працю до кінця.
Він знову звів голову й дивився на мене своїми синіми спокійними упокореними очима.
– Шопенґауер, докторе, якось сказав, що суспільство є не сума осіб, що існують, а сукупність мислителів, що існували. Згадуючи про це, я не хочу сказати цим нічого іншого, як тільки те, що праця мислителя має для людства не менше значення, як і кожна інша праця. Я хочу мислити, докторе, а мене замкнули до лікарні разом з божевільними. Я людина, я такий, як і всі, а мене примістили в клітку з мавпами.
Він одвернувся. Він не скінчив, він пішов геть з пониклою головою, і я бачив тягар, що лежав йому на плечах, сум, що гнітив, горе, для якого не було вислову.
За яром сріблився сіро-зелений степ. Біло-синя димчаста височінь неба підносилася мерехтливим сяйвом. Пісок хрумтів під ногами людини, що покинула мене, не зазнавши втіхи. Я почував себе ніяково. Чеснотливість мого сумління була вражена.
* * *
Того вечора я пішов до бібліотеки. Я знайшов його ім'я в каталозі і замовив принести виписані книжки.
Електричне світло з-під ясного абажура високої лампи падало на білі сторінки книжки. Я читав, довкола панувала зосереджена урочиста тиша бібліотеки. Великі вікна відокремлювали два світи, зовнішній світ темряви, зірок, галасу вулиці, нічного запаху дерев, і цей другий світ штучного світла, книг, думки, підпорядкований літерним означенням абетки, реґламенту цифр, формулам елементів.
Я заглибився в читання принесених мені книг. Це були окремі блискуче написані розділи з великої праці, що свідчили про ясний розум і про думку, чітку й величну, сповнену уявою ґрандіозности.
Я читав. Я згадував худорляве, бліде, дещо стомлене й змучене обличчя, і в моїй уяві мимоволі поставав хрумкий і несталий образ Новаліса, образ поета, філософа й мрійника. З широко відкритими очима пророк простував уперед. Відблиски майбутнього відображались у його прозорих синіх очах, глибоких, як гірські озера.
Він писав про філософію 17 століття, сподіваючись, що з її заперечення народиться нова, інша система мислення. Яка?.. Він не давав остаточної відповіді. Але він уже бачив контури нових шляхів.
Твердими рисами він креслив їх на мапі майбутнього. Він ще не знав, які обрії одкриються попереду, але він уже дихав солоним повітрям океану, на хвилях якого пливли каравели завойовників, щоб, за безмежністю простору, відкрити для людства новий, обітований світ.
Я вийшов з бібліотеки немов сп'янілий. Я перейшов через вулицю. Жовтий місяць плив на синьому тлі нічного неба. Я ввійшов у сад. Чорні купи дерев стерегли спокій. Вогка прохолода огорнула мене й освіжила мені обличчя. Я скинув капелюха. Я йшов навмання. Я блукав алеями саду. Листя дерев зеленим вогнем спалахувало в світлі електричних ліхтарів. В темряві кущів дзвенів жіночий сміх.
Тієї ночі я заснув спокійним мирним сном.
* * *
Наступного дня мій новий приятель, сповнений сподіванки, уже чекав на мене. Він стояв унизу недалеко од вхідних воріт на повороті широкого брукованого шляху, що, згинаючись півколом, між зелених схилів гори, йшов од трамвайної зупинки вгору до центральних корпусів лікарні.
Я привітався з ним. Я розповів йому про своє враження од його праць. Я подав йому сподіванку на визволення.
– Непорозуміння завжди можливі! – сказав я.
Він просяяв. Він повірив у можливість звільнення. Його обличчя просвітліло ясною радістю.
– Докторе, – в нестримному захваті вигукнув він, – я без міри вам вдячний!.. Людству, щоб існувати й не загинути, бракує доброти й зрозуміння. Ви добрі до мене, бо ви хочете зрозуміти мене.
Він судорожно вхопився за рукав мого піджака.
– Коли б я тільки мав змогу закінчити свою книгу. Ви розумієте, докторе, це ж не просто праця з історії філософії 17 століття, історична розвідка про філософа Ґассенді та його сучасників. Історія для мене – проекція в майбутнє, проект майбутнього. Це той схематичний план, що його викреслило минуле, щоб ми й наші нащадки збудували за ним будівлю. О, як приємно зачерпнути води ще з нескаламучених джерел майбутнього!..
В захопленні, пожадливо, він зазирав мені в вічі.
Не без труда я звільнив свій рукав з його спазматично стиснених пальців. Я хотів уже відійти, але він не одпускав мене від себе. Він тримався за мене, як мала дитина за вбрання матері. Його захват перетворювався в настирливість. Я мусив був вирватись. Мені було прикро, але я примушений був відштовхнути його від себе.
Цей різкий жест, яким я відштовхнув його від себе, вразив його, але що я міг зробити? Я обіцяв вжити всіх заходів, щоб допомогти йому.
Старшого лікаря я знайшов у його службовому кабінеті. Він сидів за столом і писав. Широкий і громіздкий, він заповнював собою крісло. Здавалося, тільки поруччя крісла, охоплюючи його ззовні, обмежували безмірність його тіла. Легкий вітерець роздував кремово-сірі запони на широких вікнах, приносячи з собою солодкавий запах скошеного і вже прив'ялого сіна.
Лікар поклав перо і повернувся до мене. Простягаючи мені свою важку, кошлату руку, він спитав:
– Що вам, мій молодий друже? З вами щось сталося? Ви чимсь збентежені? Чи не зробили ви якогось чергового несподіваного відкриття, що призведе до перевороту в усій нашій психіатричній науці?
Він завжди зберігав іронічний тон, насмішкуватий і поблажливий, у розмовах із персоналом, лікарями й хворими. Цей тон і те, що він, звертаючись до мене, казав "молодий друг", або "молодий чоловік", дратувало мене. Але я ховав своє незадоволення і робив вигляд, що при ділових розмовах і офіційних службових взаєминах усе це й найменше мене не обходить.
– Я прийшов говорити з приводу нашого пацієнта.
– Якого саме?
Я назвав його прізвище, ім'я й число палати.
– А, знаю!.. Так що ж?
– Я розмовляв з ним. Зовсім психічно здорова людина. Він домагається, щоб його звільнили.
– Вони всі домагаються цього! – відповів лікар.
Він позіхнув. Був ще ранок, але від нього вже тхнуло горілкою.
– Вони всі запевняють, що вони здорові, а що ми, навпаки, божевільні.
– Я не кажу про всіх, – відповів я різко. Як і завжди в розмові з старшим лікарем, мене розбирала гостра проти нього лють. – Я маю на увазі тільки цього одного. Ми робимо злочин, тримаючи його тут. Він не потребує жадної опіки з нашого боку.
– Злочин?.. – перепитав він мене хрипливим голосом хронічного алкоголіка.
Він звів на мене свій важкий нерухомий зір. Він дивився на мене своїми червоними склеротичними очима, напівсхованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому темному обличчі.
– Що таке злочин, мій дорогий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!
Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом у психіатрії і не вірив ні в що і, можливо, саме тому не терпів жадних заперечень.
Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.
– Я не кажу про тисячі! – вигукнув я нетерпляче. – Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.
Старший лікар поклав мені на плече свою волосату руку.
– Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Класичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться.
Я з обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повік зірке хижацьке око яструба.
Мені могли не подобатись ані його байдужість і ледацтво, ані цинічний його епікуреїзм, але я не міг не рахуватися з його досвідом, з розсудливою проникливістю його розуму, з тонкою точністю майже завжди бездоганних його діагнозів.
Але я продовжував обстоювати свою думку. Я уперто твердив:
– Я не можу згодитись. Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!
– І все ж таки!!.
Я знизав плечима.
– Він ще вам нічого не казав про емальовану миску? – спитав мене тоді шеф.
Я похмуро подивився на нього. Ця безглузда манера розмовляти про серйозні речі!.. Я відповів насумрено:
– При чому тут емальована миска? Я зовсім не маю охоти жартувати! Вчора в бібліотеці я читав його філософські твори. Вони геніальні!
– Читати філософські твори пацієнтів, навіть коли вони геніальні, не входить в коло ваших прямих службових обов'язків. Замість цього краще прочитайте історію його хвороби. Це буде корисне й для вас і для нього! – повчально зауважив шеф.
Він поводився зо мною, як з хлопчиком. Я палав гнівом. Я ладен був кинути йому в обличчя якусь грубість, але стримався.
Він нахилив голову і взяв у руку перо, щоб показати, що розмову закінчено. Я вийшов. В безмовній тиші коридору я почув рип одчинюваних дверець шафки, дзвін скла й булькання наливаної рідини. Нещадна пристрасть до алкоголю.
* * *
Я наказав дежурній сестрі розшукати історію пацієнта й негайно принести мені до кабінету.
Я сидів, сповнений люті, і роздратовано стукав пальцями по поруччю крісла.
– Ось прошу! – сказала сестра, безшумно ввійшовши до кімнати.
– Дякую! – сухо відповів я й узяв простягнену мені теку.
Двері я замкнув на ключ. Я не хотів, щоб мені перешкоджали.
Передо мною лежала груба тека з документами й матеріалами. Дати народження, батьки, спадковість. Перенесені хвороби. Освіта, перебіг життя. Після закінчення десятирічки й ІНО аспірантура в ІЧП[3]. В Інституті він спеціалізувався в філософії.
Я перегортаю одзиви про нього професорів і керівників, рекомендації його праць до друку, рецензії, що з'являлися в пресі на його друковані роботи. Усе йде якнайкраще.
Але ось стенограма дискусії в ІЧП з приводу його доповіді: "Етика Ґассенді на тлі механістичної філософії 17 століття". Різнокольорові сторінки тонкого паперу. Сліпий друк копії.
Я читаю зміст виступів. Його обвинувачують у протягуванні ідеалістичної контрабанди, в фідеїзмі, попівстві, антимарксистських ухилах, в геґеліянстві, плехановщині, деборінщині. Йому закидають зв'язки з ворогами народу. Брак пильности з його боку. Його праці оголошені вилазками класового ворога.
Сакральне слово виголошено. Катастрофа сталася. Людина зійшла на ешафот. Трикутній шматок важкої криці з холодним блиском упав униз. Голова, одрубана ножем гільйотини, покотилася до кошика. Візок з трупами прогуркотів по бруківці.
Усе інше тільки подробиці, дрібні необов'язкові деталі. Стандартна формула канцелярського протоколу. Постанова за підписом директора: за протягування ідеалістичних концепцій зі складу аспірантури такого-то ім'ярека виключити.
Людини більше немає, є труп, не-людина, тінь, двійник людини, буття тіні, ілюзія існування. Штучний Голем, тулуб, зроблений з глини, буття заблуканого привиду.
Усе, що б він не робив, стає умовністю, необов'язковою ні для кого, ні для нього, ані для інших. Слідами від дотику пальців людини-невидимки. Він носить капелюха на голові, якої немає. Огортає шарф довкола відсутньої шиї. Стоптані черевики взуті на ноги, що йому не належать.