БІБЛІОТЕКА МІЖНАРОДНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНІСТИКИ
СЕРІЯ «КІНЕЦЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ»
БУ-БА-БУ
Тимчасово виконуючі обов'язки / Магістрів Г/ри в особах
Патріарха БУ-БА-БУ Юрія Андруховича (нар. 13. 3. 1960),
Підскарбія БУ-БА-БУ Олександра Ірванця (нар. 24. 1. 1961),
Прокуратора БУ-БЛ-БУ Віктора Неборака (нар. 09. 5. 1961).
зібрані з нагоди
СТОРІЧЧЯ
їхніх уродин,
яке виповнилося 9 травня 1994 року
від Різдва Христового
♦
Львів, «Каменяр», 1995
Юрій АНДРУХОВИЧ. ВИБРАНІ КАВАЛКИ
І. ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші
2. САМІЙЛО НЕМИРИЧ ТА ІНШІ БАНДИТИ: Галерея почвар
3. ДЕЯКІ МАГІЧНІ ОКАЗІЇ: Суцільний тріллер
4. ПАТРІАРШІ ПОСЛАННЯ: Вірші з приводу та випадкові
***
«Уважаємі люди! Мною винайдено множество інтересних предметів, а также зілля і цєлєбниє трави! В ранній юності зо мною бесідував дух молодого Ломоносова, в результаті чого я гойте стою перед вами, такой хароший і нелукавий. Хто желає познакомиться ближе, той може. Хто не желає, той хай уходить поскоріш, бо я такий, що й футс-гендс поламать могу ні за гріш! І не нада тут своїм рилом торгувати, місце занімати. Он є нормальні люди, їм я гойте другом буду. Бо я такой – шо да, то да, любіть мою задницю, господа! Тепер по порядку о моїх авторських проектах, о моїх чудотворних, бляха, рецептах. Порошок для визивання рвот, поносів, кровоточеній, мученій і обмороків, тоїсь памороків. Інгредіентс: чорне кофе, водка «Столичная», конський пот, хребет ящірки-саламандри кручений, дишель в рот, стікло товчене, яд зміїний, уксус, або ж оцет, – що кому більше нравиться, – плюс людського м'яса немного, бодай пінцет! Ідеальне срєдство, коли вас не люблять, блядь. Іспользують розвідки всіх западних стран, тільки в нас не іспользує дурний Іван! А ви звідси топайте, як не інтересно, зер шлехт, ту бед, бо ненароком можу розбити череп або, цум байшпіль, поламати хребет!»
Монолог зазивальника перед входом до буди
(«Рекреації»)
ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші: попурі на вільні теми
============================================
***
Я міг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне: ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили б щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я – не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти – океан для корабля
розкішна маревна земля
ти – і колиска і труна
найчарівливіша струна
в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.
***
Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей і пропастей сувій...
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій...
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, – на світ, за діло – чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
(Відірвіться від їдла, як від глини глевкої, гляньте в небо, а потім на землю – левкої... )
***
У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи...
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках – мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє –
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає –
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танго,
обжив бароковий янгол –
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки... »
(То відбита краса не дає нам спокою, як любов, що востаннє махнула рукою).
***
В реторті вариться коктейль –
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, –
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!).
Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
Я сплю на небі!
Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли по буднях ти пройдеш, –
чи ж обійдешся без подряпин?
Коли в букетах подаєш
надії, від сльоти продряглі,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш – на землі живеш,
а зірка в небі!
Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльози стануть,
коли цілунки проженуть
слова олжі – поза устами.
І павутинки наших душ
знайдуть свою першооснову,
немов пелюстки наших руж –
розкриються цнотливо знову:
«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем... »
(oh, yes, my baby!) –
я загорну тебе плащем,
немов на небі...
(Перед нами суцвіття схиляються в тиші, то які ж вони в небі, коли й тут найясніші?.. )
***
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила –
відступи, бідо гірка й мороко:
десь любов моя на Ринку заблудила,
десь отам,
між ренесансом і бароко...
Я стужився. О подайте катеринку!
Про гризоту вам заграю, про утому;
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому...
Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?
Може, спритний зеленяр за стиглі вишні
рве із неї грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?
Ах, на Ринку – всі спокуси світу...
там таке побачиш – не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам'яницю?
Чи й сама вона закам'яніла,
і тепер стоїть собі – Діана!
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.
Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, леле, дана-дана!..
***
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)