Юрій Винничук
ПАН БАЗЬО
Настав час нарешті розповісти про одного старого адвоката, який мав картотеку дівчат і жінок на виданні та парубків для женячки. Так склалося, що я про нього більше оповідав, аніж писав. Фактично я взагалі нічого про нього не написав, окрім сценарію вистави.
А тим часом є аж три тексти, присвячені цій небуденній персоні. І всі три віршовані. І всі три написані асами укрсучпоезії – Юрком Андруховичем, Віктором Небораком (так і хочеться написати Небо Раком) та Сашком Ірванцем.
Надихнув їх на написання цих безсмертних текстів аз грішний, а Віктор Морозов узяв та й поклав на музику два з них. Бароковий вірш Ю. Андруховича ще чекає свого музичного втілення.
Правда, Сашко переіначив пана Базя на пана Василя, бо їм, волинякам, якось той пан Базьо не пасував.
Отаким чином пан Базьо був увічнений ще й у пісенних балядах. Та й цього мало, бо сотворили ми з «Не журись!» у травні 1989 року ще й виставу «Картотека пана Базя», яка йшла в театрі Заньковецької два тижні по дві вистави щодня при повних аншлагах. Десь хтось має відео, зокрема й В. Морозов, тільки не я – бо швець, як відомо, переважно без чобіт. Там і виконав Морозов обидві пісні про пана Базя.
І так ся стало, що головну роль – пана Базя – грав я.
А ви собі уявіть – пік вистави припав якраз на Великдень, і нарід, розбещений спектаклями, присвяченими Різдву і січовим стрільцям, прийшов, як належиться, святково вбраний, у вишиванках, з дітьми, а тут... Тут відкривається сцена –і з'являється пан Базьо у велетенських сімейних трусах червоної барви, а другі такі ж червоні труси Андрій Панчишин піднімає на флагшток.
А далі – вар'ятське вар'єте... дівчата з голими ногами під керівництвом Ірини Мазур (балет «Життя»)... еротичні пісні... розпуста і макабра... Тарас Чубай-вампір... королева дебілів...
Нарід потім так і не міг второпати, кого ми мали на увазі під образом пана Базя. «Може, то ви зобразили КҐБ?»
Але й це ще не кінець. Бо В. Неборак на початку 90-тих почав писати роман «Пан Базьо і решта». Саме такою була робоча версія назви нашої вистави. Перед тим Віктор написав свій варіант сценарію, але він був віршований, і Богдан Кох, який мав теж грати пана Базя, але так і не грав, розкритикував його. Віктор встиг надрукувати кілька уривків з роману, коли я зауважив, що назва належить мені, і якщо я великодушно подарував бу-ба-бістам такого соковитого персонажа, то можна було б якось в анотації про це згадати. У відповідь Віктор поміняв пана Базя на Базилевса і делікатно позбувся проблеми. Але роман про таємничого володаря картотеки був таки опублікований.
Ну і о! Тепер ви заінтриговані – що ж то за така небуденна персона цей пан Базьо, що його так широко і об’ємно прославлено, більше за будь-якого депутата чи міністра, ба навіть не кожен президент удостоївся такої уваги, за винятком нашого незабутнього п-са Януковича.
Тоді до справи. Про мого стрийка Зеня ви вже мусили читати в «Грушах у тісті», лиш нагадаю, що він час від часу запалювався покращити моє особисте життя і збагатити його непроминальним змістом. А якого непроминального змісту у своєму житті повинен чекати парубок? Правильно – женячки.
Той сонячний суботній ранок не віщував нічого тривожного. Я мирно похропував у своєму ліжку, коли мене розбудив гуркіт у двері, а потім у вікна. Я подумав, що почався землетрус, і про всяк випадок схопив паспорта. Але то не був землетрус, це завітав мій стрийко.
– Сервус, коханий! – радісно вишкірився він, із задоволенням демонструючи мені свій парадний вигляд і нові зуби, які йому вставив мій тато.
– Ми йдемо в гості.
– О, Боже! До кого?
– Поясню дорогою. Збирайся.
Після того, як я вискочив із лазнички, усе моє збирання відбувалося під невпинним оком стрийка. Він прискіпливо оглядав кожну деталь мого гардеробу і змусив кілька разів перевдягатися, аж поки не запхав мене у чорний костюм, якого я не вбирав кілька років.
– Ми йдемо на похорони? – поцікавився я, знаючи, що улюбленим заняттям стрийка було приєднуватися до похоронної процесії і, вивідавши дорогою необхідні дані про покійника, виголосити потім над могилою промову, від якої у всіх присутніх сльози дзюрили, як з ринви. Стрийко був майстром своєї справи і дбайливо вирізав з газет усі некрологи. А пізніше потішав удовичок, як лише міг тільки він.
– Ні. Ми йдемо на оглядини.
Тут мені вперше загніздилася у серці тривога.
– Кого ми будемо оглядати?
– Не ми, а нас. Нас будуть оглядати.
Пізніше я довідався, що його до такої бурхливої діяльності надихнуло одне єдине зітхання моєї матусі, яке стосувалося мого невпорядкованого життя. По тих словах він мене виштовхав на вулицю. Біля хати уже чекала стара чорна «Шкода», яку стрийко відібрав у якогось німця у волинських лісах. Вже в авті я дізнався, що ми їдемо знайомитися з моєю вірогідною нареченою. Я спробував збунтуватися, але стрийко запевнив, що таким було розпорядження моїх батьків.
– Скільки можна волочитися? Тобі вже тридцять!
– Цікаво! Мій татуньо вженився у тридцять два.
– Тоді були інші часи.
Дорогою я пробував виборсатися зі стрийкових сітей,
– От скажіть, ви так мене хочете оженити, а самі так ніколи й не оженилися.
– Що ти рівняєш? Знаєш, в які я часи жив? Вся моя молодість минула на війні і в лісі.
– А по війні?
– Що значить по війні? Для мене війна скінчилася щойно у 53-му, як здох Сталін. Я мав тоді тридцять три, як Ісус.
– То куди ми їдемо?
– Є такий пан Базьо, який має багатющу картотеку панночок на виданні і, ясна річ, женихів. Йому вже за вісімдесят, але дасть фори молодому.
Пан Базьо мешкав у старому будинку недалеко від центру. Це був жвавий сухорлявий дідок, переповнений енергії. Перше, що впадало в очі в його кабінеті – шафа на всю стіну з шухлядками. На шухлядках промовисті наліпки: «Удовиці з дитиною». «Удовиці без дитини». «Розлучені жінки без дитини». «Розлучені жінки з дитиною». Дівчата на виданні мали кілька шухлядок. А) з родичами в Канаді й Америці. Б) з хатою. В) з машиною. Г) з хатою і машиною. Д) з родичами за кордоном, хатою і машиною. І так само були покласифіковані парубки.
– Що ми потребуємо? – запитав пан Базьо і поглянув на стрийка, який тут виразно грав першу скрипку. – Багата удовиця – то, я вам вповім, дуже вигідна партія, бо по небіжчикові залишається чимало всякого добра. Можна ще довго доношувати його гардероб.
– Нє, – сказав стрийко. – Удовиця – то вже сформована персона зі своїми звичками і мухами. Доведеться довго притиратися. То не для нього. Тим більше, якщо з дитиною. Брати на себе відповідальність за виховання чужої дитини? То дуже відповідальна справа. Або й розлучена з дитиною. Це ще гірше, бо є батько дитини, який буде приходити і псувати настрій. А потім та дитина щось бовкне новому татусикові. А він навіть не зможе дати по сраці, бо то чужа дитина, і треба з нею поводитися делікатно. Нє, нє...
– Ну, добре. А чим не підходить розлучена без дитини. Але з помешканням?
– Підходить, але не йому. То мені би підійшла, бо я знаю, як з такими раду давати. Розлучені теж уже мають сформовані звички. Бо якщо вона звикла, що мило мусить лежати в мильничці, а не поруч, то нема ради. Або якщо перший муж ніколи не цьмакав і не хропів, а другий і те, і се, то вже ціла трагедія. Бо рано чи пізно вона йому то тицьне. Або якщо перший муж не звертав уваги, що в неї вічно голова болить, а другого від того шляк трафляє? І знову шкандаль.
– Отже, дівчина на виданні?
– Так. І не старша двадцяти чотирьох років. Бо після двадцяти п’яти, то вже теж неабияка штучка. З такою треба буде морочитися, як з диким мустангом, заки приручиш. По собі знаю. У неї за плечима в такому віці розбите серце, сльозливі спогади за тим скурвим сином, який вженився на її подрузі, і тверде переконання, що всі чоловіки зволочі. Нам підійшла б шуфлядка Д, – сказав стрийко твердо.
– Дуже слушно, – погодився пан Базьо. – У його ситуації краще мати запасний варіант. Та-ак... що ми ту маємо? – він витяг шухляду, а ми повитягали шиї. – Відразу мушу поцікавитися, чи дуже важливу ролю грає розум.
– Чий? – запитав стрийко.
– Ну, та вашої обраниці. Чи мусить вона конче бути мудрою, як Марія Магдалина, чи дурною, як жінка Лота?
– Е, – махнув рукою стрийко, – на дідька йому якась розумаха? Щоб тягала на оперу і балет? Щоб волочила на художні виставки і церковні хори? Щоби змушувала читати якусь нудоту, аби потім разом її обговорити? Ні, я не дозволю перетворити на пекло життя мого дорогого небожа. Нехай буде дурненька, але в міру. Не біда, якщо на питання «хто взяв Бастилію» відповість «не я». Бо це пусте.
Я в принципі не міг із ним не погодитися. Галицькі інтеліґентні дівчата просто помішані на камерних концертах, операх, балетах, виставках і літературних презентаціях. А коли жити? Коли жити, я вас питаю?
– Ну, то ось маєте – гарна, як лялька. Заможна. І в міру дурненька, хоча це не просто помітити, – і пан Базьо простягнув фото 3 на 4, як до паспорта, з якого дивилася справді мила дівчина, хоч насуплена і, мабуть, чимось налякана, мовби в очікуванні не легендарної пташки з фотоапарату, а іхтіозавра з трупом матінки в дзьобі.
– Який у неї ріст? – поцікавився стрийко.
– Середній, – твердо відказав пан Базьо, потім перевернув фото другим боком. – О, тут ся пише: метр шістдесят чотири. Себто менш-більш на п'ятнадцять сантиметрів буде нижча за нього, – кивнув на мене.
– Ну, то люкс, – погодився стрийко. – Буде її носив на руках. А фігура?
– Перша кляса. Кажу вам як фахівець.
– Е, фахівці різні бувають. Є такі, що їм пампушки до вподоби, а іншим – драбини.
– Нє, не переживайте. Не пампушка і не драбина. А якраз в сам раз.
– Добре, – не витримав я. – А що не так?
– А чому щось конче мусить бути не так? – наїжився пан Базьо.
– Бо так завше буває. Такий закон природи. В кожного щось не так.
– Ну...
– Та кажіть уже.
– Вона нецілована і мовчазна. Але я гадаю, що це чудово. Моя третя жінка була страшна балабайка, метляла язиком, як віником. Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.
– Айой! – похитав головою стрийко. – Ото малисьте цурис, як вона ся вернула!
– Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо – берете? Я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така – за адресу п'ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.
Пан Базьо розповів, що Галюня вчиться в консерваторії в класі вокалу. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурненькі, як корки від шампана. Очевидно, що були й винятки, які тільки підтверджували правило. І так сталося, що я перед тим уже мав справу з двома вокалістками і мусив із тією сентенцією погодитися – вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.
Завести поважний роман з Галюнею означало, що після закінчення навчання вона може піти працювати солісткою оперного театру. Зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім'я протрималася? Зрештою, я вже це все проходив. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, які слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості і нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше, література не пробачає зради.
Коли ми вийшли від пана адвоката, стрийко поцікавився, що я думаю про таку гарну дівчину. Я запитав:
– А ви б хотіли жінку – оперову співачку?
– Боже борони! – вжахнувся стрийко.
– Ну, от, – зітхнув я. – Якщо вона добра вокалістка – а пан Базьо запевнював, що так, – то її чекає опера.
– Гм... – похитав головою стрийко і знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит. – А що ви нам за наші гроші підсунули?
– Або що?
– Ви не сказали, ким вона збирається стати.
– Звідки мені знати, хто ким збирається.
– У нас така підозра, що вона може стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.
Пан Базьо стенув плечима.
– Гм... Але чи я не казав, що вона добра вокалістка? А куди така Аїда мала би податися, як не в оперу? Що – в церковному хорі співати? Але добре. Пошукаємо іншу... – він попорпався у картотеці і запитав. – А повіджте мені. Чи конче вона мусить бути вродливою, як Суламіта?
Стрийко не дав мені відповісти і замахав жваво руками:
– Та на дідька тота врода, якщо добра порода? Бо воно поки молоде, то все файне. Все свіже і гладеньке, як поросятка. А нема хіба так, щоб і те і се, а до того ще й врода?
Пан Базьо розвів руками:
– Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.
– Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.
– Я теж так мислю, – згодився пан Базьо. – Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, – тут він підніс пальця догори, – то є поважна жидівська родина. Розумієте мене? – прискалив око.
Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.
– Та чо не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з жидівочкою і махнути до Америки! Берем.
У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка – це справді найнадійніший спосіб.
– Чи можна мені зиркнути на її фото? – не витерпів я.
– Ні, – зітхнув пан Базьо. – Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна і соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.
– І це все? – запитав я.
– А чого вам ще бракує? Дерев'яної ноги нема, це вже вибачайте.
– А обличчя?
– Та шо тобі з того обличчя? – Не витримав стрийко. – Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.
– Нє-нє, – не здавався я. – Що там з обличчям?
Пан Базьо шморгнув носом.
– З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там – полум'яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі веснянки.
– О, ти чуєш? – зрадів стрийко. – Веснянки! Все життя я був у захваті від веснянок.
– А на плечах теж?
Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.
– На плечах? – пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: – Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх з ніг до голови, чи що?
– Добре, то жарт, – заспокоїв я його. – А далі?
– Ну, далі... що далі... – хитнув головою пан Базьо. – Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.
– Тобто великі? – знову невідь чому зрадів стрийко.
– Власне так. Великі.
– Як у жаби? – уточнив я.
– Тю! Де таке можна казати. Просто великі. Ну і ніс... ніс...
– Що з носом? Він теж великий?
– Як сказати... не те, щоб великий... але кривенький...
– Римський, – зробив висновок стрийко. – Як у всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.
– Ну, ні, не римський, – зітхнув пан Базьо. – Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.