Але за мить, побачивши його неприємно вражене гострою відповіддю обличчя, вона розповіла:
— Розумієш, Туман двічі погнав мене. А за що погнав, цього я ніяк уторопати не можу.
— За те, мабуть, що ти не знала як слід фізіологічної хемії, — посміхнувся хлопець.
—А я якраз певна, що знаю її. Коли б не знала, не прийшла жалітися на Тумана професорові. Ти от послухай, як він мене ганяв. Прийшла я до нього вперше. Поговорив він зі мною хвилин із п'ять, потім скривився, мов середа на п'ятницю, покрутив головою й каже: «Перед тим, як складати звіт, треба якнайуважніш простудіювати підручника. От коли ви це зробите, тоді й прийдете до мене. Ну, за перший раз я на нього серця не маю. Щоправда, то правда: не дуже гарно я тоді вивчила... За два тижні по тому приходжу до нього вдруге, уже як слід вивчивши. Почав він мене питати, а сам зовсім до моїх відповідів не прислухається: біля якоїсь реторди крутиться й щось собі під ніс белькоче. Наче мене тут нема... Не міг він хіба проробити той досвід, а потім уже мене питати? Я б почекала... Ну, говорила я йому, говорила, а потім замовкла, не досказавши: все одно він нічого не чує. Він глянув на мене, угукнув зневажливо й дав друге питання. Почала я йому відповідати, а він знову біля своєї реторди закрутився. Мене аж зло взяло. Він же, накрутившись досхочу, підходить до мене й питає: «Чого ж ви мовчите?» — «А того, — це я йому, — що прийшла я сюди звіта з фізіологічної хемії складати, а не говорити в порожню просторінь». — Від такої моєї відповіді, він аж губу закусив. Люто глянув на мене й, не почекавши, поки я йому дам відповідь на друге питання, раптом спитав мене таке, чого, й певна, в жадному підручнику немає. Звичайно, я на це нічого не могла йому сказати. Тоді він єхидно віддув свої губи, крутнув своїм кирпатим носом і порадив прийти до нього ще раз, простудіювавши до того й його останнє питання. Такої несправедливости я вже не могла стерпіти. Зараз я не пригадую, що саме я йому наговорила, але таки наговорила. Він аж очі на мене вилупив і зблід од злости. На останнє крикнула, що коли й прийду складати звіта, так не до нього, а прямо до професора. Грюкнула дверима й подалась...
Вона різко відкинула руку назад, повторюючи той рух, що з ним вона грюкнула дверима, і ображено замовкла. По хвилинній павзі студент глянув на свою збентежену товаришку й спитав:
— Коли це було?
— Та вчора ж перед вечором. А мені аж досі серце заходиться, як згадаю оту зневажливість на Тумановому обличчі. Сам не чув нічого, а потім до мене присікався... Як ти думаєш, професор, коли взнає про таке його ставлення до студентів, зробить йому відповідне зауваження?
— А я ж не знаю. Спробуй... А краще за все попрохай, щоб він сам прийняв од тебе звіт.
— І спробую. І попрохаю. І певна, що він слухатиме мене уважніш, ніж його задрипаний асистент.
— Напевно вислухає. Тільки коли ти не знаєш його дисципліни, так і не йди до нього, бо він тобі таку нотацію прочитає, що ти ладна будеш у землю провалитися від сорому. Але після тії нотації ти вже справді опануєш усю премудрість його дисципліни… Словом так або інакше, а користь од особистого знайомства з Терещенком ти матимеш.
— Невже він такий страшний?
— Не страшний, а просто закоханий у своїй науці. Крім того, надто він нелюдимий: з ранку до пізнього вечора сидить у лябораторії, мордує собак та пацюків, викриваючи щось нове, і вилазить звідти лише для того, щоб сходити на лекцію, або додому. Через це важко розмовляти а ним.
— А все ж легше, мабуть, ніж з Туманом... А що ти ще за професора знаєш?
— Та чув я багато про нього, а чи правда то, чи ні, — не знаю. Мені доводилось говорити з такими, що закінчили свою вищу освіту ще до революції, так вони завжди з великою пошаною за нього висловлювались. Рідко кому, говорять, випадає щастя бути учнем такого професора, як Адріян Євгенович Терещенко, бо він не тільки прекрасний учитель, а й найближчий друг кожному студентові... Дивно, правда?
— Надзвичайно дивно...
— Да, для нас він не більш, як професор. Дружби його ми геть чисто не відчуваємо... Навіть думаємо іноді, що він вороже ставиться до пролетарського студентства і йому нема місця в радянській ВИШ'і. Одного разу навіть, років з три тому, повстало питання про усунення його з посади. Зупинило міркування, що кращого професора інститут ніде не знайде. Ну, і його революційні вислуги...
— Революційні вислуги? — аж зупинилась од здивовання дівчина. — У такого крота, як Терещенко?
— Уяви собі, — підтвердив студент. — А втім треба взяти на увагу те, що до Жовтня навіть така партія, як от кадетська, вважалась за революційну... Про Терещенка говорять, що його син загинув у засланні. Говорять так само, що він захищав студентів і від реакційної університетської адміністрації, і від поліції: переховував у себе на кватирі тих, що за ними бігали горохові пальта. Навіть більше: підчас 905-го року, а потім і підчас реакції в його авдиторії, на його лекціях, студенти влаштовували революційні сходки. Він стояв на катедрі, його асистент порався коло приладдя, а в авдиторії шумували студенти. Коли ж хто з непевних заглядав до нього, він ураз припиняв усі суперечки й своїм гучним басом починав читати нібито на хвилину перервану лекцію... Прямо не віриться, щоб Терещенко міг утворювати щось подібне. Але ті, хто його тоді знав, присягаються, що це було... Охранка ж...
Він раптом замовк і підштовхнув свою товаришку. Дівчина, зацікавлена його оповіданням, не помітила, кола саме в коридорі з'явилась висока широкоплеча постать, що йшла їм назустріч. Руки їй були сховані в кишенях старенького пальта, на лице падала тінь од крислатого бриля, а сива борода ховалась у піднятому міховому комірі. І вони мимоволі відступили до стінки, даючи професорові дорогу. Твердими й великими ступенями пройшов він до дверей своєї лабораторії, навіть не глянувши на студента й студентку, що проводжали Його уважними поглядами, — очі йому зосереджено дивились просто перед себе. Біля дверей він на мить зупинився, щоб струсити з себе крапельки розталого снігу й відкотити комір. По тому враз розчинив двері й зник за ними.
— Важко повірити, щоб отака людина могла в своїй авдиторії ховати студентські сходки, — промовила дівчина після короткої мовчанки. — Це ж ходяча мумія, а не людина... Не знаю, як і говорити мені з ним зараз.
— Да, повірити нелегко, — згодився студент. — А, між іншим, це так. І він міг робити це, майже ні від кого не ховаючись, бо знав, що охранка не заарештує його. Правильніш: не посміє заарештувати: адже затримання такого відомого вченого, як він, викликало б страшенний скандал на весь світ. Ясно, що царський уряд побоювався таки цього й обмежувався лише тим, що стежив буквально за кожним його рухом. Біля дверей його квартири вдень і вночі на варті стояв шпиг.
— Чого ж він тепер такий — чужий нам?
— А хто ж його знає. Мабуть, Жовтень приніс не ту революцію, що на неї вій чекав. От він і сховався у свою мушлю, мов той слимак. А шкода; не важко уявити, які величезні наслідки дало б сполучення такого вченого, як Терещенко, з революцією.
Дівчина замислено оглянулась на щільно зачинені двері лабораторії, помовчала трохи й закінчила розмову:
— Говорити про це, звичайно, корисно. Але мені треба все ж таки до нього. Якщо хочеш і цікавишся взнати кінець моєї історії, почекай мене тут... Почекаєш?
— Робити мені зараз усе одно нічого. Можу почекати.
***
Зайшовши в лябораторію, Андріян Євгенович стриманим кивком відповів своєму асистентові на вітання, але коли той обережно висловив свою думку відносно сьогоднішньої погоди, мовчки й непомітно знизав плечем. Професор не любив асистента й терпів його біля себе лише через те, що той умів працювати, як гарно й точно збудований механізм; акуратно виконував завдання, уважно стежив за порядком в лабораторії й досить прийнятно допомагав студентам, що практично проробляли курс фізіологічної хемії. Не любив же його за те, що асистент не мав ніякої ініціятиви й жадного досліду не зробив без професорових указівок.
Те, що поруч нього працює безсловесний помічник, а не науковий співробітник, трохи дратувало Адріяна Євгеновича.
Роздягшись і повісивши пальто й бриль, професор пройшов до свого столу, дорогою оглядаючи шафи, що з них визирали різноманітні прилади й хемічний посуд, і робочі столи, суспіль заставлені тим же. З задоволенням помітив, що все звично стоїть на своєму місці, і сів, присунувши до себе клаптики паперу з учорашніми замітками щодо роботи... Обстанова, без якої вів не мислив свого існування, мішанина знайомих пахощів, що ними назавжди було пронизане повітря, і розмірені рухи асистента, що відміряв мензуркою якусь рідину, — все це враз витравило з нього лишки ранкових споминів. Він навіть забув, що саме трапилось з ним удома: цілком поринув у свої замітки. А закінчивши з цим, хвилину дивився в вікно, додумуючи свій новий дослід, потім звернувся до асистента:
— Отже, Анатоліє Петровичу, сьогодні, я думаю, ми можемо розпочати. Ви розпорядились із собаками?
— Так, — односкладово відповів асистент, поставивши мензурку.
— І приготували всі реактиви й прилади?
— Якраз кінчаю.
— От і гаразд...
Не хапаючись, Адріян Євгенович одяг робочий халат і підійшов до асистента перевірити його роботу. Але його зупинив обережний і тихий стукіт у двері. На запрошення а лабораторію ввійшла невисока дівчина іі зупинилась біля дверей, приховуючи свою ніяковість посмішкою й невпевнено поглядаючи то на нього, то на асистента. Професор помітив, як ворухнулись їй брови, коли її очі зустрілись з примруженим поглядом його помічника.
Нарешті вона сказала:
— Професоре, можна поговорити з вами?
— Можна, звичайно, — відповів той. — Скиньте калоші й посидьте хвилину біля того столу. А я зараз.
Дійсно, за хвилину, закінчивши поверхове оглядання наготовленого асистентом, Адріян Євгенович сів напроти дівчини. Уважно оглянув її схилене до столу обличчя й мовив:
— Ну, я вас слухаю.
Дівчина не відразу перемогла свою ніяковість, що збільшувалась од присутности того, на кого вона прийшла жалітися. Спершу плутаючись, а потім більш-менш заспокоєно розповіла професорові за свою вчорашню неприємність із звітом. Вона бачила, що професор жадного слова не пропускає з оповідання, а це підбадьорювало її. Так само вона помічала, що він інколи озирається на свого помічника, що порався в протилежному кінці кімнати, наче розмова йшла зовсім не про нього. А коли знову повертався до неї, в очах йому просвічувалась стримана іронічна посмішка.
Коли дівчина кінчила, вій спитав:
— Отже, ви хочете, напевно, щоб звіт прийняв я?
— Проти цього я не протестую. Навіть рада буду, бо боюсь, що після моїх зауважень з приводу його ставлення до студентів, ваш асистент провалюватиме мене, скільки б я до нього не приходила.
— Добре, — посміхнувся професор. — Але сьогодні, на жаль, я ніяк не зможу перевірити ваші знання: надто багато справ усяких. А от, скажімо, завтра в оцей же час... І ще одна умова: раз ви складаєте мені, то повинні настільки гарно знати дисципліну, що не злякаєтесь і того питання, на яке відмовились одповісти Анатолю Петровичу.
Дівчина з неприємним дивуванням глянула на професора.
— Та я ж вам говорила, що за це в підручнику нічого не написано. Звідки ж я можу взнати?
Професор нічого не відповів; лише поволі знизав плечима й добродушно посміхнувся. Не розуміючи, чи серйозно він говорить із нею, чи просто жартує, засмучена його несподіваною відповіддю дівчина спробувала посміхнутися й собі. Але на цьому їй не пощастило: посмішка вийшла вимученою й нещирою. Кутки губ гірко знизились, як у дитини перед сльозами, а очі глянули на професора з таким сумом, що сум той раптом відбився йому в очах. А ще за мить брови йому напружено посунулись на чоло, очі поширшали й з якимсь невисловленим питанням впились їй у лице...
Всього лише хвилину тривала поміж них мовчанка, але якою довгою й химерною здалась вона дівчині! Професор закам'яніло сидів, не відриваючи від неї свого нерухомого погляду, а лице йому було таке, наче вона боляче його вдарила; воно стало блідим раптом укрилось рясним мереживом дрібних, але глибоких зморшок. Лише тепер дівчина помітила, який він уже старий… Але нічого не розуміючн в його поведінці, теж нерухомо сиділа, і тільки очі Їй розгублено бігали по вдягненій у білий халат кремезній постаті. Потім розгубленість змінилась переляком: а що як професор просто непритомний? Нервово схопилась була з стільця, але він зупинив її беззвучним ворушінням застиглих губ... Нарешті підвів руки до лиця (дівчина помітила, що вони дрібно тремтіли), стис щосили їми скроні й випростався.
А коли він, кінець-кінцем, порушив цю незрозумілу мовчанку вона раптом одчула, що це говорить із нею не професор, не уславлений учений, а звичайна людина, котра довго таїла в собі щось і тепер хоче саме про це розказати. Стільки було йому в голосі несподіваної теплоти, хоч він тільки відповідав на останнє її зауваження.
— Люба товаришко, — говорив він, — підручники існують зовсім не для того, щоб розжовувати знання та в рот вам їж запихати, а для того, щоб правильно організувати ваше мислення щодо даної наукової дисципліни. Насамперед він дає вам змогу опанувати не суть дисципліни, а методи, що за їх допомогою та суть викривається... Якщо ви опанували ті методи, так вам ніяке питання не страшне: приклавши їх до нього, ви враз його розв'яжете. А щоб їх опанувати, треба не зубрити, як це роблять звичайно студенти, а й трохи думати про те, що вичитуєш з підручника... Отже, коли ви просто визубрили мою дисципліну, так вам варт посидіти сьогодні над підручником й привести в єдину систему уже вивчений матеріал. Це для того, щоб ви мали не розпорошені знання з фізіологічної хемії, а всеохоплююче уявлення про цю науку.
Від того, що говорив він з нею так, дівчина настільки посмілішала, що навіть заперечила:
— Ну, професоре, цього я до завтра ніяк не встигну зробити. Тут принаймні тиждень треба витратити,
— Так ви за тиждень і прийдете до мене.
— Це легко сказати. А коли оця фізіологічна хемія вже місяць як мені на шиї висить... Я ніколи не думала, що ви вимагаєте від студентів такого ставлення до вашої дисципліни.
— Чому саме до моєї? До всякої науки так треба ставитися!.. Але не плутайте, будь ласка, категорій: досконало знати науку й мати про неї уявлення, Я — фахівець — повинен знати, від вас же цього ніхто не вимагає.
— Але ви забуваєте, що ми, студенти, готуємось всього лише на лікарів, практичних працівників. І ні тепер, ні по закінченні інституту ми не матимемо часу, щоб кохатися в чистій науці... Не думаю, щоб така абстрактна наука, як хоч би і фізіологічна хемія, стала (…)* майбутньої лікарської практики,
— Ну, — з посмішкою розвів руками професор, — коли по-вашому навіть фізіологічна хемія є чиста наука, так тоді взагалі ніякої науки, крім чистої, не існує... Ні, так думати не можна, —продовжував він, посерйознішавши. — Тим більш, про фізіологічну хемію. Наука ця, щоправда, ще дуже молода, але без неї сучасний лікар обійтися ніяк не може. Я певний, що ви в цьому переконаєтесь, як тільки почнете практикувати.
Дівчина неймовірно посміхнулась і глянула на професора. Вона хотіла сказати йому, що він говорить так тільки черев властиву йому, як і кожному вченому, захопленість саме своєю наукою, але стрималась.
Дедалі вона слухала його й дивилась на нього, чимраз більше відчувала, що ставиться він зараз до неї, не як до студентки, а якось інакше. Який професор пропустив би повз вуха всі ті дурниці, що вона йому тут наверзла про його науку? Він же не тільки добродушно посміхався, а й старався по-дружньому довести їй її помилки... Вона пригадала, що їй за нього говорив нещодавно секретар профкому, і тепер їй здалось, що пошана колишніх студентів до цього старого вченого має не абиякі підстави.
—А я думаю, що ви перебільшуєте, — відважилася таки зауважити вона.
—Ніскільки, — відповів професор і раптом засміявся. — А от на вашому місці я не робив би такого зауваження. Воно лише показує, що ви маєте надзвичайно поверхове уявлення про суть фізіологічної хемії. Не дуже уважно читали ви підручника: не побачили навіть, які широкі обрії викриває людству ця наука.