Золотий павучок
І
Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в'юнка музика.
І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.
– Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, – подумав він.
І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годинудві – це вже справжня кара.
Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.
Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!
Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання – і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибокоглибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцноміцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:
– Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… – і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.
Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на «сухість» офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.
«Справді, – подумав він, – ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…» І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі «нові методи» не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.
– Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. – думав Базилевич.
В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.
Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.
Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.
Дватри запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.
– Ну, як там Наталя? – запитує Базилевич.
– А що їй? Нічого. А твоя як? – широко посміхається Коля.
– Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? – ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:
– Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона – дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, – додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.
– Моє життя? Ну… взагалі, як у людей. Хіба про це треба ще питати? Чому ти про це так раптом?
– Та кажу ж, що читав учора… І взагалі це питання, знаєш, таке, що… потребує докладного обговорення.
Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.
Але дивне діло – минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.
«Що це зі мною?» – думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?
І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.
Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, осьось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.
Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, осьось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.
У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:
– А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?
Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.
Ішли втрьох – Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.
«Що ж, хай одсмикує, – дратується він. – Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край».
– Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?
Базилевич кинувся.
Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!
– Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?
У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.
Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, зза паркану.
Справді, ліворуч був сад – ресторан «Оріондо». Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і зза декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.
Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.
«Як воно зараз там, у саду? – думає Базилевич. – От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…»
Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м'яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що осьось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.
У вікнах квартири темно.
«Ніна, певне, вже спить», – думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.
– Ти, Волю?
Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.
«Щось повинно бути», – думає він і так само байдуже відповідає:
– Я, Ніно. Ти ще не спиш?
Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.
– Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? – запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.
– Лізу? Знаю, – відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.
– Ну, так от вона…
Ніна раптом спиняється і мовчить. Її очі, здається, вдивляються в якусь крапку на стелі. Вона ніби забула про те, про віщо почала казати, і нові думки вже, певне, блукають у неї.
Базилевич знає і цю звичку своєї дружини – раптом не доказувати речення – і знає, до чого це веде. Зараз вона мовчить, але все одно речення вона закінчить, коли не зараз, то через хвилину, через дві, через півгодини. Хай же зараз, краще враз відбути це, почути, і тоді вже якось діяти. І Базилевич виводить її із стану байдужого споглядального настрою.
– Нуну, так що вона?
– Вона каже, що можна «прілічне» піаніно купити карбованців за п'ятсот.
Тепер уже Базилевич розуміє, в чому річ. Піаніно!..
Тут скоїлось диво. Вже немає лінивої байдужої Ніни, є живе пустотливе дівча, низеньке й опецькувате. Де поділись ті брівки горбом, ті кошачі зелені очі з фосфоричним блиском? Натомість дві вузенькі щілини, що так і бризкають іскорцями сміху. Руками вона обвиває шию чоловікові, а ноги витупцьовують якийсь шалений танок.
– Ніно, Ніно, Ніночко! – кричить Базилевич. – Ти сказилась, чи що? Пусти, задавиш!
Він уже знає, що зараз буде прохання, потім – сльози, потім – істерика, а в нього на другий день – мігрень.
– Голубчику! Волю! Волюсю! Піаніно! Купи мені піаніно! Ліза каже, що у мене надзвичайний хист… Волю! – Вона душить його за шию, тягне донизу, тупцює обома ногами, аж гулко ходить підлога.
– Ніночко, чи ти… перш усього ж гроші… Де ж узяти стільки грошей? Ти ж сама знаєш…
– Гроші – дурниця, на виплату можна на цілий рік. Ліза каже, що…
– Ти слухай краще, що я кажу. Гроші – раз, а подруге, і так уже кажуть, що я непманом роблюся. Ось килим, крісло, канапка. Хочеш, щоб зовсім з комсомолу викинули? Ти цього хочеш? Піаніно! А де комсомольська етика?
Нове диво: вже немає пустотливого кругленького дівчати з грацією прирученого ведмедя – натомість вигиниста хижа пантера, що осьось готується плигнути на свою жертву. Вже немає щілин очей – натомість два округлі жовтозелені вогники, що палахкотять дикою ненавистю.
– Проклятий! Проклятий! Тобі комсомол рідніший?
– Ніно, ти послухай…
– Не хочу я нічого слухати. Чорт!
– Ніно, так не можна. Давай поміркуємо разом.
– Проклятий деспоте!.. Навіщо було виходити за тебе заміж? Казали ж усі, відмовляли. Куди мої очі тоді дивилися!
Вона падає на канапку і затуляє обличчя долонями, її плечі конвульсивно здригаються від придушеного ридання.
– Ніно, Ніночко!..
– Не смій підходити, не смій!
Похмурий, він мовчки сідає в крісло. Затишна кімната, лампочка з білим матовим абажуром, канапа, килим на стіні – все запрошує до спочинку, до лінощів. А тут тобі таке!..
Базилевич почуває, як десь у серці закипає в нього маленька бульбашка окропу і котить вище, вище – до горла. Він почуває раптом, як ця бульбашка заклекотіла в самісінькому горлі і отот вирветься з нього гидкою лайкою, брудом гострих, колючих слів, нестримним вибухом люті. Тоді він зривається з місця і швидко підходить до вікна. Через тонку фіранку йому видно, як на долоні, увесь центр міста. Безліч золотих вогників поспліталися в кетяги, послалися самоцвітними сузір’ями. А ще далі, аж генген, уже нічого не побачиш – там встає, ніби якийсь важкий золотий туман, мигтіння далекого сяйва залізничних люксів.
Так приємно відчути на гарячому чолі льодовий дотик віконної шибки! Гнів потроху влягається, вже стигне гаряча бульбашка в грудях. За спиною Ніна часто й глибоко схлипує.
«Нащо я справді так… гостро? – думає Базилевич. – Воно таки дійсно добре було б піаніно. От тільки гроші… Хіба якось на виплату. А комсомол?..»
Він рвучко дістав цигарку й запалив.
«Комсомол, що ж? Та й хто там прийде контролювати, яка в мене обстановка в квартирі, кому це потрібно? А потім… хто ж їм винен, що вони не можуть собі справити гарного одягу, купити… піаніно? Хто ж їм винен, що вони меншу платню одержують? Ясно, що вони дурніші за мене, тому й платять їм менше. Та й потреби ж у мене більші, культурніші».
Він знову чомусь пригадує минулі комсомольські збори.
«Чорт би їх узяв, – думає Базилевич. – Нові збори через тиждень – маю, значить, відпустку аж на сім днів. А піаніно?..»
– Ніно, Ніночко, – підходить він до неї, – ти не плач. Якось подумаємо… купимо.
Ніна не відповідає. Вона уявляє себе маленькою, зовсім маленькою дівчинкою, яку ніби всі б'ють і ображають, і ніхто не хоче її захистити. Вона почуває потребу бути зараз такою приниженою й нещасною. Їй робиться шкода самої себе, і вона починає ще дужче схлипувати.
II
Літо, бабине літо! Останні золотаві деньки! Як торжисто й тихо пливе в повітрі біла, срібляста павутина! Вже давно прокурлюкали над містом довгою стрічкою журавлі. Гляньте! – Ці клени у привокзальному сквері: вони горять! Вони міняться всіма барвами й відтінками: то золотавожовті, то червінькові, то багряні! Вони запалили осінні свічки і прислухаються до останнього палахкотіння. Чуєте, як капає з них золотий стиглий віск: кап, кап, кап… Слухайте! Мовчіть! Відчуйте ще раз це чекання, не розбудіть цього металевого дзвінкого повітря: вдарите – воно задзвенить і розсиплеться на кришталеві скалки. Літо, бабине літо – прощай!..
– Прощай, Колю! Прощай!
Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут – комсомольців! Перон живий – він ворушиться, метушиться. «Бов, бов!» – два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.
– Колю, пиши!
Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихотихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.
– Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія – школа. Сама ж учора писала плаката.
Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:
– Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля – скільки їх поїхало сьогодні!
Ах, це – Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали – ось він тут, лишився. Йому – аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:
– Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.
Він трохи помовчав і додав:
– Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.