– Мопсик Мухомор, – пояснив він Базилевичеві. – Від Зізі – нікуди.
Вслід за гавканням, здається, буря підлетіла до дверей і розчинила їх навстіж.
– Федоська вернувся, – почув Базилевич високий дівочий голос. «Це на мого ченця», – подумав він.
– Я, Зізінько. А зо мною ще один молодий хлопчина. Славний хлопчина.
– Веди його, Федосько, в кімнату, я зараз, – високо піднісся той самий дівочий голос.
Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.
– Я зараз засвічу, тут темненько, – казав чернець.
Він черкнув сірником – і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.
– Заходь, сину мій, – прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.
Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури – це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.
Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.
– Ви до Зізі? – важко видавила вона два слова. – Вона зараз вийде.
Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.
Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:
– Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.
«Що він плеще?» – подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:
– Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, – вказала вона очима на ченця.
«Чоловікові? – здивувався сам собі Базилевич. – Оце тобі й чернець!»
У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, – це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.
– Зізі! – ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:
– Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. – Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.
– Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..
– Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? – голосно зашепотів чернець. – Пожалів мене тоді…
– Хахаха!.. – залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. – Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Хахаха!..
Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.
– Циц, ти! – тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.
– Молодесенький, а тихесенький!.. – вигукувала Зізі. – А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..
Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.
На невеличкому округлому столі горіла лампа під яснозеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів зпід духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.
– Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? – плюхнулась вона в єдине м'яке крісельце.
Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.
– Та сідай, хлопчику, сідай! – запрошувала його Зізі. – Хахаха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!
– Я не боюсь – і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, – трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.
– Хахаха, – видзвонювала Зізі, – а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?
– Коли це було? – спитав він.
– А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, – знову зайшлася вона срібним смішком.
Здавалося, то видзвонювали її білібілі маленькі зуби.
Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.
Вражало в неї волосся, ніжнозолоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!
На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.
Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: «чорт!».
– Що там таке? – спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.
– Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.
Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.
«Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. – думав тим часом він. – Спасибі ченцеві, що привів».
Вона встала, поволіповолі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.
– Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?
Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливохиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!
– Не треба про гроші… Я дам… потім, – якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.
– Чубатенький, чубатенький мій! – почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.
V
Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчатапідлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із «дядями» і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих «рубльовок».
Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.
Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарієвреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів «ґешефту» (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе «вйо» на сухоребрих шкапин, навіть «вйо» звучало якось поновому, повесняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.
З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.
Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:
– Гогого, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет – венеру впіймали! – і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.
Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.
– Ти куди, Шпаче? А збори? – зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.
Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.
– Збори?.. Я той… – затнувся він. – Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.
Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: «Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..» І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.
У клубі було повно. Внизу, в «фізкультурній» залі, працював спортгурток, нагорі, в «шаховій», сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.
Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе «Красноармейца». Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:
– О!.. – вирвалось у нього.
Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.
– Що, нарешті впізнали? – сміялась вона.
З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький – образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.
Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.
– Чого ви так вирячились на мене? – встала вона зза столу. – Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…
Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:
– Будь ласка… Я дуже радий.
Вона озирнулась навколо.
– Тут публіка заважає. Ходімо звідси. – Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:
– Ходімо, неодмінно треба!
Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із «військового городка». Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.
Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.
– Колю, я не збрехала вам, – раптом зупинилась вона. – Я дійсно мушу вам дещо сказати.
Він нашорошив вуха, але вона жартівливо вдарила його пальцем по носі.
– Чудний ви який, не зразу! Сьогодні скажу, але не зразу, потім.
Трохи помовчала, повернула обличчя до місяця й застигла. Тоді повільноповільно зняла руки й закинула їх за голову.
– Пий! – шепоче вона. – Пий! Чуєш, любий, далекий – пий!..
Вона ворушить губами, все її тіло витяглось, вона, як туго натягнута струна, вся – порив, вся – зачарованість. Вона ніби зомліла під місячним світлом, навіть очі зажмурила і міцно стиснула зуби.
«Що з нею?» – думає Коля.
І нараз вона різко, енергійно повертається до нього.
– Колю, знаєте що?
– Ні. А що таке?
– З якої речі ми викаємо? Краще – «ти». Згода?
– Згода! Авжеж, згода, – стиснув він її руку.
Десь здалека народився якийсь ледве вловимий гул. Коля підніс угору палець і прислухався:
– Потяг!
Вона притиснулась до нього й промовила:
– Знаєш, я змерзла, як цуцик. Дай шинелю.
Справді, вона була в одній сукні, а вечір дедалі робився свіжіший. Іноді схоплювався сирий вітерець.
Він охоче скинув шинелю й подав їй.
– Ні, так не треба. Давай вдвох, – запротестувала вона, – сядемо.
Сіли поруч, вкрили шинелею плечі. Він мовчки взяв її маленьку, але тверду, ніби хлоп’ячу, руку. Обом ураз зробилося так тихо і смутно. Але це був той хороший, ніжний смуток, що лагідно присипляє на мить усі думки й слова. Тому й мовчали. І тоді він відчув, що Соня безгучно повернула до нього голову. Ворухнувся, хотів спитати, що їй треба, і враз дуже, глибоко схвилювався. Вона втупила в його свої діамантові очі й одним рухом обняла його за шию.
– Колю, я хочу, щоб ти цілував мене. Зараз, чуєш?
Не чекаючи відповіді, вона вп’ялася в його вуста своїми губами, і Колі здалося, що це приссалась до його рота гаряча, жива п’явка. Але, почувши у відповідь нерухомі, безвільні Колині губи, що розсунулись і одкрили тверді скляні зуби, вона так само раптом хапливо відсахнулась. Тоді з тривогою і піклуванням зазирнула йому в обличчя. І там прочитала відповідь. Враз вона зрозуміла все. Похилила на коліна голову, стихла, застигла в якійсь думі. А може, і зовсім ніякої думки не було. Була виразка, була болюча образа й приголомшеність.
Різноманітні почуття душили Колю. Спочатку з несподіванки він здивувався, потім ворухнулась якась огида до неї, до цієї дівчини з губамип’явками, і, нарешті, десь глибоко черв’ячком, йокнула пристрасть. І в ту саму хвилину нова хвиля огиди хлюпнула йому в мозок. «Як проститутка – перша цілує, перша обнімає», – майнула думка. І саме в цю мить Соня зазирнула йому в обличчя й прочитала собі відповідь.
Нараз вона здригнулась і підвела голову. Коля мовчки похмуро сидів осторонь. Їй здалося навіть, що він зараз навмисне на її очах відсунувся від неї. Вона важко задихала і жбурнула йому в обличчя:
– Я ніколи не думала, що ти такий… Коли я гидка тобі, чому ж ти не сказав цього раніше?
Сказала це й заметушилась, стала хапливо поправляти волосся, що вибилося зпід хлоп’ячого кепі. Тепер Коля відчував до неї тільки жалість і сором. Сором за неї.
– Соню, – тихо промовив він. – Ти не сердься… Я, бачиш… у мене ж дружина.
– Дружина? Вона – далеко… Мо, не в тім справа!
Вона хвилинку щось подумала, потім додала:
– Просто я тобі не подобаюсь – от і все… Прощай!
Раптом схопилася, пішла. Коля мовчки сидів і тупо дивився на холодний, байдужний блиск рейок. Нараз прислухався, як опечений, скочив, схопив жужмом шинелю і, задихаючись, побіг у той бік, де стихли її кроки.