— Ось цей гаманець з п’ятьмастами цехінами, любий Зото, стане твоїм, якщо ти даси мені слово честі, що вб’єш графа Монтальто.
Батько взяв гаманець і відповів:
— Сеньйоре маркізе, даю тобі слово честі, що вб’ю графа Монтальто, але мушу признатися, що я йому першому обіцяв убити тебе.
— Сподіваюся, ти цього не зробиш, — сказав, сміючись, маркіз.
— Пробач мені, сеньйоре, — поважно перебив його батько, — я узяв на себе зобов’язання, і мушу виконати домовленість.
Маркіз відскочив на кілька років і схопився за шпагу, але батько вихопив пістолет і вистрілив йому в голову. Потім він вирушив до Монтальто й розповів йому, що його ворог вже неживий. Граф обняв його й відрахував п’ятсот цехінів. Тоді мій батько, трохи знічений, признався йому, що маркграф перед смертю дав йому п’ятсот цехінів за його вбивство. Монтальто зрадів, що встиг випередити суперника.
— Це нічого не значить, сеньйоре, — перервав його батько, — бо я дав йому слово честі, що ти помреш.
Сказавши це, він вдарив його стилетом. Падаючи, граф страшно закричав, і на цей крик збіглися слуги. Батько стилетом проклав собі шлях і втік у гори, де знайшов банду Мональді. Всі відчайдухи, що в неї входили, не знали навіть, як виразити захоплення таким витонченим почуттям честі. Можу вас запевнити, що цей випадок ще й досі обговорюють усі жителі, і довго ще будуть про нього говорити в усьому Беневенто.
Коли Зото закінчив розповідати про цю пригоду свого батька, один із братів прийшов сказати йому, що чекають його розпоряджень стосовно корабля, який готувався до плавання. Тож він покинув нас, попросивши дозволу відкласти продовження історії на завтра. Однак те, що я встиг почути, примусило мене замислитись. Мене дивувало, що він весь час вихваляв честь, делікатність і бездоганну чесність людей, які повинні би сприйняти, як ласку, якби їх всього лиш повісили. Зловживання словами, які він так самовпевнено розкидав, привело до того, що в голові в мене все переплуталося.
Еміна, помітивши мою задуму, запитала про причину цього. Я відповів, що історія батька Зото нагадала мені те, що я двома днями раніше чув від одного пустельника, який твердив, ніби чесноти сьогодні спираються на значно надійніші речі, ніж почуття честі.
— Любий Альфонсе, — сказала Еміна, — шануй цього пустельника й вір усьому, що він говорить. Ти ще не раз зустрінеш його в своєму житті.
Потім обидві сестри підвелися й пішли разом із негритянками до своїх кімнат, тобто до тієї частини підземелля, яка була їм відведена. Повернулися вони на вечерю, після якої всі розійшлися на відпочинок.
Коли вже в печері все стихло, я побачив Еміну, яка увійшла до мене. Одною рукою вона тримала лампу — як Психея, — а другою вела свою сестру, прекраснішу від Амура. Моє ліжко було постелене таким чином, що вони обидві могли на ньому сісти. Озвалася Еміна:
— Любий Альфонсе, я вже тобі казала, що ми належимо тобі. Великий шейх пробачить нам, що ми дещо випередимо дозвіл.
— Прекрасна Еміно, — відповів я, — і ви також мені пробачте. Якщо це має бути ще одне випробування, якому ви піддаєте мою цноту, то боюся, що цього разу їй не пощастить.
— Не бійся, — перервала прекрасна мавританка й, узявши мою руку, поклала її собі на стегно. Я відчув під пальцями пояс, який не мав нічого спільного з богинею Венерою, хоча примушував пригадати ремесло її чоловіка. Мої родички не мали ключика від замочка, в кожному разі твердили, що не мають його.
Захищаючи сам центр, не перекрито мені, на щастя, доступу до інших місцинок. Зібельда пригадала собі роль коханки, в якій вона колись вправлялася зі своєю сестрою. Еміна побачила в мені предмет своїх тогочасних захватів і всією душею віддалася тим солодким уявленням; її молодша сестра, гнучка, жива, повна вогню, поглинала мене всього своїми пестощами. А ще час наш заповнювало щось більш невизначене — наміри, на які ми ледь натякали, й уся та солодка балаканина, яка в молодих людей становить інтермецо між свіжим спогадом і надією на близьке щастя.
Нарешті сон почав змагати прекрасних мавританок, і ми розірвали обійми. Залишившись сам, я подумав, що мені було б дуже неприємно, якби вранці знову прокинувся під шибеницею. Я розсміявся тій думці, але вона весь час свербіла мені в голові, аж поки не заснув.
День шостий
Мене розбудив Зото й сказав, що я сильно проспав і що обід вже готовий. Я швиденько одягнувся й пішов до своїх родичок, які вже чекали в кімнаті-їдальні. Очі їх зупинилися на мені з любощами, дівчата, здавалося, більше зайняті спогадами про минулу ніч, ніж обідом, який їм накрили. Після обіду Зото сів поряд з нами й почав розповідати про свої пригоди:
Мені йшов сьомий рік, коли мій батько зв’язався з бандою Монтальді, і я добре пам’ятаю, як мою матір, мене й двох моїх братів відвели до в’язниці. Це, однак же, було тільки для вигляду, бо мій батько не забував ділитися своїми заробітками зі слугами закону, яких легко було переконати, що ми не маємо з батьком ніяких стосунків. Начальник сбірів під час нашого ув’язнення дбайливо опікувався нами й навіть скоротив нам час арешту.
Мою матір після її виходу на волю з великою шаною привітали сусідки та й усі мешканці цілої дільниці, бо в південній Італії розбійники є такими ж народними героями, як контрабандисти в Іспанії. Частина загальної шани припала також і нам; особливо мене вважали ватажком усіх шибайголів на нашій вулиці.
Між тим Мональді загинув в одному з нападів, і мій батько, ставши ватажком банди, хотів уславитись якимось відчайдушним вчинком Він влаштував засідку по дорозі на Салерно, якою мав проїхати конвой з грішми, висланий віце-королем Сицилїї. Напад вдався, але батько був поранений мушкетною кулею в крижі й не міг більше займатися цим ремеслом. Та мить, коли він прощався з товаришами, була надзвичайно зворушливою. Запевняють, що кілька розбійників розплакалися на повний голос, у що я навряд чи повірив би, якби сам одного разу в житті не плакав гіркими сльозами, убивши свою коханку, про що я ще розповім вам.
Банда без ватажка не могла довго протриматись; кілька чоловік подалися до Тоскани, де їх повісили, решта поєдналися з Теста-Лунга, який тоді в Сицилії починав набирати певного розголосу. Мій батько переплив протоку й подався до Месіни, де попросив притулку в авґустинському монастирі Дель-Монте. Накопичені гроші він передав під опіку монахів, привселюдно покаявся і поселився поблизу паперті. Там вів спокійне життя, йому дозволяли гуляти в монастирських садах і дворах. Монахи годували його супом, по решту страв він посилав до сусідньої корчми; а ще монастирський послушник перев’язував йому рани.
Я здогадуюся, що батько повинен був часто посилати нам гроші, бо вдома в нас був повний достаток. Мати брала участь у всіх карнавальних розвагах, а у великий піст влаштувала нам presepio, тобто шопку з ляльками, цукровими палацами, іграшками й тому подібними дрібничками, в яких жителі неаполітанського королівства намагаються перевершити одні одних. Тітка Лунардо також мала шопку, але значно гіршу від нашої.
Наскільки я пам’ятаю, моя мати була дуже доброю, і ми часто бачили, як вона плакала, думаючи про небезпеки, на які наражений її чоловік; проте невдовзі якийсь наряд чи коштовність, одягнені на злість сестрі чи сусідкам, висушували її сльози. Радість від чудової шопки була останнім задоволенням, яке вона пережила. Не знаю, в який спосіб захворіла вона на запалення легенів і через кілька днів померла.
Після її смерті ми б не знали, що нам тепер робити, якби тюремний наглядач не прийняв нас до себе. Ми пробули в нього кілька днів, потім нас віддали під опіку одному погоничу мулів. Той перевіз нас через Калабрію і на чотирнадцятий день привіз до Месіни. Мій батько вже знав про смерть дружини, нас він прийняв розчулено, сказав нам розстелити наші циновки поряд із його власними й представив монахам, які додали нас до дітей, що прислужували під час меси.
Ми теж почали прислужувати, обрізали ґноти у свічок, запалювали лампи, а весь інший час бешкетували на вулиці, зовсім як у Беневенто. Ми їли суп у монахів, діставали від батька по одному таро на каштани й бублики, з якими йшли гратися в порт і верталися вже пізно вночі. І беручи в цілому, не було на світі щасливіших від нас вуличних шибеників, аж поки випадок, про який я ще й зараз не можу говорити без люті, не визначив усю мою подальшу долю.
Одної неділі, якраз коли мала починатися вечерня, я прибіг під собор з повними кишенями каштанів, які купив для себе й своїх братів, і ділився з ними цими улюбленими ласощами. У цей час до собору під'їхав прегарний екіпаж, запряжений шістьма кіньми, та ще й з двома вільними кіньми тієї ж масті попереду — така собі зайва розкіш, яку я бачив тільки в Сицилії. Відчинилися дверцята, спершу вийшов кавалер-шляхтич, який подав руку гарній дамі, за ними священик і нарешті маленький хлопчик мого віку з гарнесеньким обличчям, одягнений в угорський костюмчик; діти тоді часто їх носили.
Венгерка з синього оксамиту, розшита золотом і обшита соболями, спускалася нижче колін, прикриваючи верхівки його жовтих сап’янових чобітків. На голові в нього був ковпачок, також із синього оксамиту, обшитий соболями й прикрашений султаном з перлів, який опадав йому на плече. На поясі з золотих шнурочків і шишечок висіла маленька шабелька, усипана коштовними каменями. В руці ж він тримав молитовник, оправлений в золото.
Вигляд такого гарного одягу на хлопчикові мого віку привів мене в такий захват, що сам не знаючи, що роблю, я підійшов до нього й простягнув йому два каштани, які тримав у руці; але малий негідник, замість того, щоб подякувати мені за люб’язність, з усієї сили вдарив мене молитовником по носі. Цей удар мало не вибив мені лівого ока, а застібка, яка зачепилася за ніс, роздерла мені ніздрю, і мене тут же залила кров. Мені здається, я чув, як малий панич почав жахливо кричати, але не пам’ятаю того як слід, бо впав непритомний. Прийшовши до тями, я побачив, що лежу біля криниці в саду, оточений батьком і братами, які обмивали мені обличчя й намагалися зупинити кровотечу.
Коли я ще лежав так, закривавлений, ми побачили малого панича з отим дворянином, який першим вийшов з карети, як вони підходять до нас із священиком і двома слугами, один з яких ніс жмут лозин. Дворянин у декількох словах повідомив, що герцоґиня Рокка Фьйоріта вимагає, аби мене до крові відшмагали за те, що я насмілився перелякати її і її маленького Прінчипіно. Слуги одразу взялися до виконання вироку. Батько мій, боячись, щоб монастир не відмовив йому в притулку, спершу не смів навіть озватися, але бачачи, як безжально роздирають моє тіло, не зміг більше витримати й, звертаючись до того дворянина, промовив з виразом глибокого обурення:
— Накажи припинити ці тортури або запам’ятай, що не одного я вбив, вартого десяти таких, як ти.
Дворянин, мабуть, зрозумів, що ці слова не позбавлені глибшого значення, і наказав припинити шмагання, але поки я ще лежав на землі, Прінчипіно наблизився й ногою вдарив мене в обличчя, говорячи:
— Managia la tua facia de banditu![11]
Ця остання образа переповнила міру моєї люті. Можу сказати, що від того моменту я перестав бути дитиною, чи радше відтоді ніколи не відчув більше жодної радості того віку, і довго потім не міг спокійно дивитися на людину в багатих одежах.
Без сумніву, помста, мабуть, є первородним гріхом нашого краю, і хоча мені було тоді всього лиш вісім років, я день і ніч думав тільки про покарання Прінчипіно. Не раз я прокидався вночі, марячи, що тримаю його за волосся й обсипаю ударами, наяву ж обдумував, у який спосіб можна би помститися здалеку (бо я усвідомлював, що мені не дозволять наблизитися до нього) й, заспокоївши свою пристрасть, одразу ж утекти. Нарешті я вирішив поцілити його в обличчя каменем, бо був достатньо меткий; тим часом же, щоб краще набити руку, я цілими днями вправлявся, кидаючи камені в ціль.
Одного дня батько запитав у мене, чому це я з такою пристрастю віддаюся новій розвазі. Я відповів, що маю намір розбити пику Прінчипіно, а потім втекти й стати розбійником. Батько зробив вигляд, що не вірить мені, однак по його усмішці я здогадався, що він схвалює мій намір.
Нарешті прийшла неділя, яку я визначив днем своєї помсти. Коли під’їхав екіпаж, і я побачив, як вони всі виходять, то спершу зніяковів, а потім набрався відваги. Мій малий ворог помітив мене в натовпі й показав язика. Я тримав камінь в руці, шпурнув його, Прінчипіно впав навзнак.
Я одразу ж кинувся тікати й зупинився лише на другому кінці міста. Там я зустрів знайомого коминярчука, який запитав мене, куди це я йду. Я розповів йому всю свою пригоду, а він відвів мене до свого майстра. Тому якраз бракувало хлопчиків, він не знав, де їх шукати для такого неприємного ремесла, тому охоче прийняв мене. Він присягнувся, що ніхто мене не пізнає, якщо я вимажу сажею обличчя, і що лазіння по дахах і коминах — це часто дуже корисне вміння. Він мав рацію, я пізніше не раз завдячував життям набутій у ті часи спритності.
Спершу дим і сморід сажі дуже дозоляли мені, але я, на щастя, був у такому віці, в якому до всього можна звикнути. І я вже шість місяців займався новим ремеслом, коли зі мною сталася наступна пригода.
Я був на даху й прислуховувався, з якого димаря відізветься мій майстер, як раптом мені здалося, що я почув голос у сусідньому комині. Я чимшвидше спустився, але під дахом знайшов димар, який розходився в два протилежні боки. Мені треба було ще раз гукнути, але я не зробив цього й почав легковажно злазити першим ліпшим отвором. Зісковзнув униз, опинився в багатій кімнаті й першим, що я побачив, був мій Прінчипіно в сорочці, який грався м’ячем.
Хоча малий дурень часто, мабуть, вже бачив у своєму житті коминярів, однак цього разу він узяв мене за чорта. Впав на коліна, склав молитовно руки й почав благати мене, щоб я його не забирав, обіцяючи, що буде слухняний. Я б, може, й розм’як від тих благань, але в руці я тримав свою коминярську мітлу, і спокуса скористатися нею була надто сильною; а крім того, хоч я й помстився за удар молитовником і якоюсь мірою за хльосту, але в пам’яті залишалася ще та хвилина, коли Прінчипіно копнув мене ногою в обличчя, говорячи: «Managia la tua facia de banditu!» Зрештою, кожен неаполітанець воліє помститися радше більше, ніж дещо менше, аніж належиться.
Тож я вирвав жмут хмизин з мітли, розірвав сорочку Прінчипіно й оголивши йому спину, почав як слід шмагати; дивна річ, але малий від страху навіть не писнув.
Коли я вирішив, що з нього досить, я обтер обличчя й сказав:
— Ciucio maledetto, іо по zuno lu diavolu, io zuno lu piciolu banditu delli Augustini[12].
Тут до Прінчипіно повернувся голос, і він почав гукати на допомогу; я, ясна річ, не чекав, поки хтось прийде, й дав драла тією ж дорогою, якою прийшов.
Я опинився на даху, знову почув голос майстра, який гукав мене, але не вважав за потрібне відповідати. Я перестрибував з одного даху на другий, потрапив на дах якоїсь стайні, перед якою стояв віз, повний сіна, скочив з даху на віз, з нього на землю й щодуху побіг до монастиря авґустинців. Там я все розповів батькові, який слухав мене дуже зацікавлено, після чого сказав:
— Zoto, Zoto! Gia vegio che tu sarai banditu![13]
Потім, звертаючись до якогось незнайомця, який стояв поруч із ним, сказав:
— Padron Lettereo, prendete lo chintosto vui[14].
Леттерео — це часто вживане в Месіні хрещене ім’я. Походить воно від певного листа, якого Пресвята Діва начебто написала жителям цього міста, датуючи його: «року 1452 від народження мого сина». Месінці так само шанують цей лист, як неаполітанці — кров святого Януарія. Я з’ясовую вам цю подробицю, бо через півтора роки возніс Мадонні делла Леттера молитву, про яку думав, що вона буде останньою в моєму житті.