— Хромовану моркву. Її роблять на заводі, де я працював, коли покинув контору. Окрім того, йому дають складові елементи пігулок.
— Чудовий винахід, — захоплювався Колен, — і які гарні пігулки.
— Атож, досить круглі.
— Скажи мені… — почав було Колен, знову сідаючи.
— Що?
— Скільки в тебе лишилося з тих двадцяти п’яти тисяч фальшонів, що я дав тобі, коли вирушав у подорож?
— Ет! — скривився Шик.
— Ти вже мав би нарешті зважитись та й побратися з нею. Адже їй страшенно прикро, що ти так поводишся.
— Певне ж…
— Зрештою в тебе ж, мабуть, лишилося тисяч двадцять? Усе-таки… цього досить, аби одружитися.
— Бачиш, — почав Шик і затнувся, бо казати далі було важко.
— Що бачиш? — наполягав Колен. — Адже не ти один маєш клопіт з грішми.
— Воно то так, — схилив голову Шик.
— Ну, кажи, — заохочував Колен.
— Та в мене, — наважився Шик, — залишилось тільки три тисячі двісті фальшонів.
Колен раптом відчув величезну втому. У голові закрутилось щось гостре і безбарвне, стиха плюскочучи, наче море: тіло випросталось на лаві.
— Це неправда, — насилу видушив Колен. Він був знеможений — знеможений так, немов його батогом прогнали на довжелезній дистанції стипл-чейзу. — Це неправда, — повторив він, — ти кпиш із мене…
— Ні, — відповів Шик.
Шик стояв, шкрябаючи нігтем найближчий до нього ріжок столу. Пігулки котились по скляних рурках, чулося тихе торохтіння, а шурхіт паперу в вощаних руках створював ідилію екзотичного ресторану.
— Куди ж ти подів їх? — запитав Колен.
— Я накупив Партра, — відповів Шик. Він понишпорив у кишені. — Ось подивися. Я відкопав її вчора. Хіба це не диво?
То було «Зригування цвіту» в пречудовій сап’яновій оправі з ілюстраціями К’єркегора.
Колен узяв книжку, розгорнув, але сторінок не бачив. Він бачив Алісині очі в день свого весілля, те зачудування і сум, з якими вона дивилася на весільну Хлоїну сукню. Та Шик не міг цього зрозуміти. Він ніколи не сягав так високо.
— І що ж мені казати тобі? — бурмотів Колен. — Отже, ти всі їх витратив?
— Минулого тижня я дістав два його рукописи, — хвалився Шик і голос його тремтів з тамованого збудження. — Окрім того, я вже записав сім його лекцій.
— Так…
— А чого ти мене запитуєш про це? Алісі байдуже, поберуся я з нею чи ні. Вона й так щаслива. Ти ж знаєш, я її щиро кохаю і вона теж надзвичайно любить Партра!
Одну з машин, здається, понесло. Пігулки вискакували градом, а коли вони падали в паперові торбинки, з’являлися фіалкові спалахи.
— Що скоїлось? — захвилювався Колен. — Це небезпечно?
— Не думаю. В усякому разі не стіймо так близько біля нього.
Друзі почули, як десь далеко хряснули двері, і за прилавком раптом показався аптекар.
— Я змусив вас чекати, — вибачився він.
— Дарма, — запевнив його Колен.
— Ні, — наполягав аптекар. — Я гаявся навмисне, прагнув надати собі більшої ваги.
— Одну з ваших машин, мабуть, понесло, — підказав аптекареві Колен.
— А! — вигукнув аптекар. Він схилився, взяв під прилавком карабін, спокійно підніс до плеча і вистрелив. Машина підскочила і впала, спустивши дух.
— Це пусте, — пояснив аптекар. — Кролик іноді перемагає сталь, і тоді його слід пристрелювати. — Він підняв машину, натис на нижній кожух, щоб вона видавила сечу, і повісив на цвях. — Ось ваші ліки, — провадив далі аптекар, дістаючи з кишені коробочку. — Будьте обережні, вони дуже активні. Не передозовуйте.
— Ох! — зойкнув Колен. — І, як ви гадаєте, проти чого вони?
— Я вам не можу сказати, — відповів аптекар. Довгою рукою з покривленими нігтями він став чухати свою сиву розпатлану голову. — Спектр їхньої дії дуже широкий, — закінчив він. — Але звичайна рослина опирається їм не дуже довго.
— Ох! — знову зойкнув Колен. — Скільки я вам винен?
— Ліки дуже дорогі, — споважнів аптекар. — Вам краще прибити мене й піти не заплативши.
— Ох! Я для цього дуже втомлений…
— Тоді два фальшони, — мовив аптекар.
Колен витяг гаманця.
— Знайте, що з мого боку це справжнє здирство! — знову заговорив аптекар.
— А мені байдуже, — відповів Колен згаслим голосом. Заплатив і вийшов. За ним Шик.
— Ви дурні, — правив своєї аптекар, проводжаючи їх до дверей. — Я старий і не здатен чинити опір.
— У мене нема часу, — пробурмотів Колен.
— Неправда, — доводив аптекар, — інакше ви не чекали б мене так довго.
— Тепер у мене є ліки. До побачення, пане.
Колен перетинав вулицю навскіс, нападав на неї, так би мовити, збоку, щоб заощадити на силі.
— Знаєш, — мовив Шик, — з Алісою я не порву, навіть якщо й не одружуся з нею.
— Ох! Я тобі нічого не можу сказати. Зрештою, це обходить лише тебе.
— Просто життя таке, — сказав Шик.
— Ні.
36
Вітер пробивав собі дорогу поміж листя і виходив із крон, набравшись пахощів бруньок і квітів. Люди ходили випроставшись і глибоко дихали, бо повітря всім було вдосталь. Сонце повільно розпускало промені і обережно просувало їх туди, куди не могло потрапити просто так: плавно загинало і повертало їх, але, натрапивши на дуже чорні предмети, відсахувалось, нервовим і точним рухом усмоктувало золотаву масу. Мало-помалу його величезна яскрава постать наближалась, а потім, знерухомівши, стала випаровувати материкові води, тричі бамкнули дзигарі.
Колен читав Хлої роман. У ньому йшлося про кохання і все закінчувалося добре. Саме на цю пору герой і героїня писали одне одному листи.
— Чому так довго? — запитала Хлоя. — Звичайно все відбувається набагато швидше.
— А що, в тебе така звичка вже є?
Колен щосили вщипнув край променя, що цілив у Хлоїне око. Промінь м’яко подавсь назад і перебрався на меблі.
Хлоя почервоніла.
— Ні, я не маю такої звички, — несміливо проказала вона, — але мені здається…
Колен згорнув книжку.
— Люба Хлоє, ти маєш рацію.
Підвівся й підійшов до ліжка.
— Тобі треба випити пігулку.
Хлоя здригнулася.
— Вони страшенно гидкі. Невже це конче треба?
— Гадаю, що так. Сьогодні ввечері ти підеш до лікаря і ми нарешті дізнаємося, що в тебе. А доти маєш пити пігулки. Потім він, може, призначить тобі щось інше.
— Це жахливо, — мовила Хлоя.
— Треба бути розумною.
— Коли я випиваю пігулку, в моїх грудях немов б’ються два звірі. Окрім того, це неправда. Не треба бути розумною.
— Звичайно, краще не треба, але іноді слід, — напучував Колен, відкривши коробочку.
— Вони наче викачані в болоті, а на додачу ще й смердять.
— Вони й справді дивні, — признався Колен, — але пити їх треба.
— Подивися, — сказала Хлоя. — Пігулки рухаються самі собою, до того ж вони напівпрозорі і, напевне, коли випити їх, і далі живуть у людському тілі.
— Але у воді, якою ти їх запиваєш, вони, безперечно, гинуть.
— Ти кажеш дурниці… А може, це рибки?
Колен зареготав:
— Тоді заодно й пообідаєш! — Нахилився й поцілував її. — Люба Хлоє, не будь така вперта, випий!
— Я вип’ю, а ти мене за це поцілуєш!
— Звичайно, — мовив Колен. — Якщо тобі не обридло цілуватися з такою марою, як я.
— А ти й справді погидшав, — подражнила Хлоя.
— Я тут не винен. — Колен похилив голову. — Я тепер мало сплю.
— Любий Колене, поцілуй мене, я страшенно лиха. Дай мені дві пігулки.
— Ти збожеволіла, — мовив Колен, — можна тільки одну. Ну, ковтай.
Хлоя заплющила очі, зблідла і схопилася руками за груди.
— Уже, — сказала вона через силу, — починається.
Біля лискучих Хлоїних кіс на лобі і на скронях проступили крапельки поту.
Колен сів поряд з Хлоєю і обняв її рукою за шию. Хлоя обіруч притулила ту руку до грудей і заскімлила.
— Хлоє, вгамуйся, не треба.
— Мені дуже погано, — скаржилась Хлоя.
Великі, мов очі, сльозинки з’явились у куточках повік і холодними борознами стекли по ніжних заокруглених щоках.
37
— Я вже не можу стояти, — квилила Хлоя. — Вона поставила ноги на підлогу й намагалася встати. — Нічого не виходить… Я геть знесиліла.
Колен підійшов і підвів її. Хлоя вчепилася йому за плечі.
— Тримай мене, Колене! Я зараз упаду!
— Це ліжко тебе втомило.
— Не воно, а пігулки твого старого аптекаря.
Хлоя спробувала стояти сама й заточилась. Колен зловив її, але, падаючи, вона і його потягла на ліжко.
— Гарна ж я отака, — мовила Хлоя. — Побудь біля мене. Ми так давно вже не спали вдвох!
— Бо не можна.
— Ні, можна. Поцілуй мене. Хіба я не твоя дружина?
— Моя, але ж ти нездорова.
— Я не винна, — і куточки Хлоїних вуст здригнулися, ніби вона от-от заплаче.
Колен нахилився до неї і став обережно цілувати її, наче тендітну квітку.
— Ще, — просила Хлоя. — І не тільки в обличчя. Ти вже не кохаєш мене? Ти вже не хочеш своєї жіночки?
Колен міцніше стис її в обіймах. Хлоя була духмяна і тепла, мов пляшечка парфумів, що визирає з коробки, вистеленої всередині білою тканиною.
— Так, — шепотіла Хлоя, випростуючись, — іще…
38
— Ми вже запізнюємось, — підганяв Колен.
— Дарма, — відповіла Хлоя, — підкрути свій годинник.
— Ти справді не хочеш, щоб ми туди їхали машиною?
— Так. Я хочу пройтися з тобою по вулиці.
— Але ж нам далеченько йти!
— Пусте, — запевнила Хлоя. — Коли ти мене щойно… цілував, я набралася сили. І тепер мені хочеться пройтися.
— Тоді я скажу Ніколя, щоб він приїхав по нас на машині, — запропонував Колен.
— Як хочеш.
Збираючись до лікаря, Хлоя одягла коротеньку блакитну сукню з глибоким трикутним декольте, накидку з рисячого хутра і таку ж шапочку. Туфлі з фарбованої зміїної шкіри завершували ансамбль.
— Ходімо, котику, — промовив Колен.
— Це не з кота, а з рисі.
— Але називати тебе так я не можу.
Молодята вийшли з кімнати і ступили в передпокій. Біля вікна Хлоя зупинилася.
— Що тут сталося? Адже світла тепер менше, ніж звичайно.
— Та ні, — заперечив Колен. — Тут і зараз багато сонця.
— Так, але я добре пам’ятаю, що сонце сягало аж до цього малюнку на килимі, а тепер воно доходить тільки сюди…
— Це залежить від пори дня, — сказав Колен.
— Ні, не залежить, бо то було о цій самій порі!
— Що ж, подивимось завтра такої самої пори.
— Бачиш, воно доходило аж до сьомої риски, а тепер тільки до п’ятої.
— Ходімо, — поквапив Колен, — ми спізнюємось.
Проходячи біля великого дзеркала у вимощеному кахлями коридорі, Хлоя всміхнулась: ні, її хвороба не може бути серйозною, відтепер вони часто гулятимуть удвох. Колен буде ощадити, в нього ще досить фальшонів, щоб їм жилося без клопоту. Може, він іще й працюватиме…
Замок клацнув і двері замкнулися. Хлоя взяла Колена під руку. Вона йшла дрібною легенькою ходою, і якщо Колен ступав раз, вона двічі.
— Я така щаслива, — мовила Хлоя. — Всюди сонечко і дерева так гарно пахнуть!
— Авжеж, адже надворі весна!
— Невже? — запитала Хлоя, лукаво позираючи на Колена.
Молодята повернули праворуч. Проминули ще дві будівлі і ввійшли до медичного кварталу. Вже за сотню метрів від нього тхнуло анестезійними препаратами, хоч у вітряні дні запах долинав значно далі. Змінився і хідник. Тепер це був широкий рівний канал, перекритий бетоновими плитами з вузькими і частими прорізами. Внизу збігав спирт упереміш з ефіром, несучи ватні тампони, просякнуті гноєм, сукровицею, а іноді й кров’ю. Там і сям у леткому струмочку вирізнялися довгі цівки напівзагуслої крові, повільно пропливали напівзогнилі клапті людського тіла, часом перевертаючись, мов підтоплені айсберги. Все забивав дух ефіру. Потоком пливли також шматки марлі й бинти, розмотуючи свої зміїні кільця. Проти кожного будинку в канал уливалася стічна труба, і кілька секунд подивившись на отвір тієї труби, можна було визначити спеціалізацію лікаря. Само собою крутилось око, з хвилину подивилось на них і зникло під великим шматком розмоклої зачервоненої вати, що скидалася на бридку медузу.
— Не люблю я цього, — проказала Хлоя. — Повітря тут, звісно, здорове, але дивитися на це гидко.
— Анітрохи, — сказав їй на те Колен.
— Ходімо серединою вулиці.
— Добре. Але там нас зіб’є машина.
— Даремно я відмовилась від авто, — пошкодувала Хлоя. — Я вже ніг не чую з утоми.
— Тобі пощастило, що він живе досить далеко від кварталу загальної хірургії.
— Замовкни! — обурилась Хлоя. — Нам ще довго йти?
Хлоя раптом закашлялась і Колен зблід як мрець.
— Хлоє, не кашляй! — благав він.
— Добре, Колене! — проказала вона, ледве стримуючись.
— Не кашляй… Ми вже прийшли… Ось тут.
Вивіска професора Рукав’їжа зображувала велетенські шелепи, що ковтали лопату — стирчало тільки металеве лезо. Хлоя, глянувши, засміялася — дуже тихо, бо боялася знову закашляти. Вздовж стін висіли кольорові фотографії дивовижних лікувальних методів професора, освітлені ліхтариками, які саме цієї миті не горіли.
— Бачиш, — переконував Колен, — він видатний фахівець. Адже решта будинків не мають такого пишного декорування.
— Це тільки показує, що в нього багато грошей, — відказала Хлоя.
— Або що в нього є смак, — докинув Колен. — Це ж високе мистецтво.
— Так, — погодилась Хлоя, — скидається на взірцеву різницю.
Увійшовши, вони опинились у великому круглому передпокої, пофарбованому білою емаллю. До них підійшла медсестра.
— Ви домовились про прийом? — запитала вона.
— Так. Щоправда, ми, здається, трохи спізнилися.
— Дарма, — запевнила медсестра. — Професор сьогодні вже не оперує. Пройдіть, будь ласка, за мною.
Вони послухались, тупіт ніг пронизливо відлунював від емалевої підлоги. В передпокій виходило кілька дверей, і медсестра підвела їх до тих, де висіла вибита на золотій платівці зменшена репродукція величезної вивіски, що стояла надворі. Медсестра відчинила двері й відступила вбік, даючи їм дорогу. Молодята штовхнули другі прозорі масивні двері й зайшли до професорового кабінету. Професор, ставши біля вікна, напахчував борідку зубною щіткою, змоченою екстрактом опопанакса.
На шум професор обернувся і, простягши руку, пішов до Хлої.
— Ну, як ви почуваєтесь сьогодні?
— Ті пігулки просто жахливі, — сказала Хлоя.
Професор спохмурнів, на його темнім обличчі немов проступили риси далекого негритянського пращура.
— Погано, — бурмотів він. — Я так і думав.
Професор на хвилину замислився і раптом усвідомив, що в його руках ще й досі зубна щітка.
— Тримайте, — звернувся професор до Колена, запихаючи щітку йому в руку. — Сідайте, голубонько, — він знову повернувся до Хлої. Обійшов свій стіл і теж сів.
— Бачите, — почав він, у вас щось із легенею. Або, точніше, щось у легені. Я сподівався, що це… — Урвавши себе на слові, професор як стій підвівся. — Балачки тут нічого не зарадять, — провадив він далі. — Ідіть зі мною. Покладіть ту щітку, де хочете, — додав він, звертаючись до Колена, що й справді не знав, куди її подіти.
Колен хотів іти за Хлоєю і професором, але спершу йому довелось відгорнути якесь невидиме грубе запинало, що раптом відгородило їх. Незбагненний страх пройняв Коленове серце, воно забилось уривчасто. Колен зосередився, напружився, стис кулаки. Доклавши всю свою силу, спромігся пройти кілька кроків, та коли торкнувся Хлоїної руки, дівчина щезла.