– Яка вона лиховісна, ця червона трава, – сказала Ліль.
Розділ 31
Опинившись біля води, Вольф набрав повні груди солоного повітря й потягся. Скільки сягало око, лежав океан, живий і спокійний, позаду – рівні піски. Вольф скинув із себе все й увійшов у воду. Вона була тепла, заспокійлива, босі ноги ступали по темно-сірому оксамиті. Він ішов і йшов. Дно було похиле, й він мусив довго брести, поки забрів по плечі. Вода була чиста й прозора, він бачив свої білі ступні, які здавалися більшими, ніж насправді, бачив невеличкі хмарки піску, які здіймалися під ногами. А тоді поплив, набираючи в рот води і смакуючи пекучу сіль, раз у раз поринав з головою, і вода цілком огортала його тіло. Нарешті він неквапом повернув до берега. Біля його одежі на складних стільчиках з жовтими ніжками видніли чорні силуети двох літніх жінок. Вони сиділи спинами до моря, тож голий Вольф сміливо вийшов з води й став одягатись. Коли набув пристойного вигляду, жінки обернулись, ніби керуючись якимсь таємничим інстинктом. На них були безформні капелюхи з чорної соломки та вицвілі шалі, як у всіх старих жінок, що сидять на березі моря. Кожна тримала в руках торбинку із застібкою у вигляді білої мушлі, в сумочках лежало вишивання хрестиком. Ноги старшої, у білих бавовняних панчохах, були взуті в темно-сірі черевики «під добу Карла IX», стоптані на задниках. Молодша мала на ногах ветхі капці, і крізь нитки її панчіх прозирали варикозні вени. Між жінками Вольф запримітив невеличку мідну табличку з викарбуваним написом. Особу в стоптаних шкарбанах звали панна Елоїза, її сусідку – панна Аглая. Обидві носили пенсне в сірій сталевій оправі.
– Ви пан Вольф? – спитала панна Елоїза. – Нам доручено побесідувати з вами.
– Атож, – підтвердила панна Аглая, – побесідувати.
Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.
– На тему… ко… кохання?
– Цілком слушно, – сказала панна Елоїза, – ми – фахівці.
– Атож, фахівці, – вторувала їй панна Аглая.
Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.
– Мені нічого вам сказати… – пробелькотів Вольф. – Як я можу…
– О! Ми здатні вислухати будь-що, – запевнила його Елоїза.
– Будь-що, – підтвердила Аглая.
Вольф обвів очима пляж, море, сонце.
– Не варто про це на пляжі, – сказав він.
Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.
– Як ти це визначаєш? – спитав його Вольф.
– Очима.
– А я не вмію, – визнав він.
– Дарма, згодом і ти навчишся, – відповів дядько.
Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця – ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?
– То почнімо? – Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. – Ви завжди любили дівчаток свого віку?
– Вони хвилювали мене, – сказав Вольф. – Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.
– А чому? – поцікавилася панна Елоїза.
Вольф ненадовго замислився.
– Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, – сказав він. – Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.
Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.
– Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, – почав він. – В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. – Він засміявся. – Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка – це так гарно.
Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.
– А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, – вів далі Вольф. – Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…
Елоїза заспокійливо звела руку.
– Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.
– Ми за фахом медсестри… – додала Аглая.
– Ну гаразд, – згодився Вольф. – А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…
– Гаразд, годі про це, – перепинила його Аглая. – Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?
– Не поспішаймо, – запротестував Вольф. – Присадити мене могло стільки речей…
– Так багато? – спитала Елоїза.
– Просто жах, – зітхнув Вольф. – Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше – це навчання.
– І сьогодні ви тієї ж думки? – поцікавилась Аглая.
– Ні, – відповів Вольф, – тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина – пиха.
– Пиха? – перепитала панна Елоїза.
– Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, – почав Вольф, – я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.
– Де ви тут убачили пиху? – спитала Аглая. – Це всього-на-всього скромність, мій друже.
– Я його розумію, – озвалась Елоїза. – Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому – теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.
– І це я собі казав, – погодився Вольф, – та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.
– Тут ви себе переоцінюєте, – зауважила Елоїза.
– Я вам про це й казав.
– І яка дивна поведінка, – вела далі вона. – Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?
– Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, – повів далі Вольф. – Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» – усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.
– А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? – заперечила Аглая.
– Чоловік ніколи не відмовиться, – сказав Вольф.
– Можливо, – озвалась Елоїза, – але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.
– Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.
– А де була ваша галантність? – заманіжилась Аглая.
– Послухайте, – сказав Вольф, – я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я – ну що тут удієш – думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.
– Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? – спитала Елоїза.
– Ви збожеволіли, – напосілась на нього Аглая. – Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!
– Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, – згодився Вольф. – Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились – і шкода – з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.
– Починати завжди непросто, – повчально вирікла Аглая. – Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, – і не програли.
– Так, – сказав Вольф, – але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.
– І все ж визнайте, – знову втрутилася до розмови Елоїза, – що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.
– Це ж яким чином? – поцікавився Вольф.
– Поглядом, – млосно промовила Елоїза.
Вольф пхикнув.
– Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, – сказав він.
Аглая суворо зиркнула на нього.
– Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, – зневажливо відказала вона.
Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.
– Природно, – вичавив він із себе. – Саме про це я й хочу розповісти. – І видихнув повітря. – Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав’язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.
– І який же наслідок? – спитала Елоїза.
– Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, – відповів Вольф. – Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.
– Ви були кругом такий, як і всі… – промовила Аглая.
– В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, – зауважив Вольф. – Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.
– Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.
– Те, про що ви просите, просто безглуздо, – відгукнувся Вольф. – Ви ж розумієте – за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із «пристойного оточення», умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, – ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть – це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.
– Мій юний друже, – усміхнулась Аглая, – колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м’яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.
– Мої життєві засади – це був солідний набір антикаталізаторів, – у свою чергу вишкірив зуби Вольф. – А отже – жодних ланцюгових реакцій.
– Отже, й жодної пристрасті? – спитала Елоїза, видимо розчарована.
– До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, – сказав Вольф, – але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід – страх завдати болю.
Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.
– Правильно, – сказала Аглая. – Тепер про вашу дружину. Починайте.
– Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, – сказав Вольф.
– Неважко, – погодилась Аглая, – але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.
– Ну що ж, – сказав Вольф. – Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.
– Чому? – запротестувала Елоїза. – Це ж так приємно – говорити про любов.
– Можливо, не заперечую, – сказав Вольф. – У кожному разі, це дуже люб’язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!
Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.
Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата. За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.
Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам’яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..
Розділ 32
Вольф ішов і ще не чув метушні в будинку, навіть не бачив, що дах підняло й опустило на вгрузлий у землю дім. Він ні про що не думав, ні на що не звертав уваги. Тільки чекав чогось. Щось невдовзі мало статися.
Підійшовши ближче, він урешті помітив незвичайний вигляд будинку, якому бракувало половини третього поверху.
Вольф увійшов досередини. Ліль була вдома – вона тільки-но спустилася від Грайвесни.
– Що тут робиться?
– Ти ж бачив, – ледь чутно відказала Ліль.
– Де Лазулі? – спитав Вольф.
– Лазулі більше нема, – відповіла Ліль. – Його кімната зникла разом з ним. Це все, що я можу сказати.
– А Грайвесна?
– Лежить у нашій кімнаті. Не турбуй її, вона перенесла потрясіння.