— Дякую, — сухо сказала Гаврилюк і поклала трубку, хоча він ще щось хотів у неї спитати.
Жадан роздягнувся й ліг, знаючи, що зараз почнеться напад жорстокого безсоння, яке нічим не можна буде подолати, бо музика гупала, і йому здалося, що танцюють над ним, а не під ним, що танцюристи шкварять ногами так, що сліди на стелі проступають, а невідомий співак уже двічі повторював пісню про перукарку в білому халатику. Збирався вже піднятись, ковтнути таблетку еленіуму чи супрастину; весь час згадував те худе пташеня Ніну, потім думка його ковзнула далі, на фотокартку, що лежала під склом в ординаторській кімнаті. Зрозумів, що незнайома щербата дівчинка — дочка тої лікарки, Гаврилюк: той самий, що і в матері, дивний, трохи зизуватий погляд. Став пригадувати, як звуть її, але не згадав, бо заснув одразу, змучено занурившись у темряву, що вже давно панувала над Старою Митницею.
Упродовж віків сказ вселяв у душі людей містичний жах — і породжує його надалі. Ознаки цієї хвороби такі зловісні й характерні, що віддавна увійшли в колективну пам'ять людства, в його міфологію, казки й легенди. Найперша згадка про сказ міститься в кодексі законів Ешнуни стародавнього Вавілону за 2300 років до нашої ери; в Біблії міститься опис п'яти головних ознак хвороби в собаки; за десять віків до н. е. Гомер у своїй «Іліаді» устами Тевкра називає Гектора скаженим собакою. Клінічні ознаки захворювання описували Демокріт (500 р. до н. е.) й Арістотель (322 р. до н. е.); у першому столітті нашої ери Корнелій Цельс дав докладний опис захворювання людини, який нічим не відрізняється від клінічної картини сказу, що її спостерігають сучасні лікарі. Змінився світ, впала вавілонська вежа, замість язичництва в Європі поширилось християнство, відмерли в муках, повстаннях і війнах рабовласництво й феодалізм, було винайдено паровоз і пароплав, перші літаки кинулися в небезпечний лет, прогриміли дві світові війни, вибухнули атомні бомби, людство вийшло у космос, комп'ютери й телебачення заполонили світ, багато хвороб зникло з лиця землі, з'явилися не бачені за ефективністю методи лікування, — а сказ залишився тим самим, що й тисячі років тому: абсолютно невиліковною хворобою, яка вражає центральну нервову систему і викликає так звану гідрофобію — водобоязнь.
У зв'язку з посиленням інтересу в останні роки до «Книги померлих» — пам'ятки тібетської писемності часів раннього середньовіччя — один з дослідників (Є. П. Жадан, 1981) звернув увагу на опис жахливих видінь, які нібито з'являються померлому. У натовпі страшних чарівниць і богинь приходять: зі сходу Сімхамука — кольору темно-червоного, з головою лева, тримаючи в пащі труп; з півдня — Вягримука, червоного кольору, з головою тигра, що викривлює у лютій гримасі губи; з заходу — Шрігаламука, чорна, з головою лисиці; в лапі тримає вирвані кишки, що їх пожирає, облизуючи кров; з півночі — Шванамука, темно-синього кольору, з головою вовка, обидвома руками підносить до пащі трупа й поїдає його. І хоч «Книга померлих» застерігає, що всі ці потвори виходять з мозку людини й їх не треба боятися, дослідник, одначе, звернув увагу на те, що в міфологічному переліку названо саме тих хижаків, які переносять сказ, стаючи джерелом інфекції для людини.
Сказ з давніх-давен був відомий слов'янам. Російська назва «бешенство» означав «одержимий бісом». В «Житії Андрія Юродивого», пам'ятці візантійської писемності IX–XI століть про юродивого (божевільного), що лежав голий на вулиці, мовиться: «3ряще на нь человеци, глаголаху: се нова бешенина». З апокрифічних пам'яток легендарно-релігійної літератури XI–XII століть можна зробити висновок, що в Київській Русі вовків було так багато й укуси їх такі поширені, що це викликало повальний сказ у людей. На думку видатного дослідника етнографії й фольклору професора Д. І. Яворницького, українська назва «сказ» походить від слов'янського дієслова «казити» («искажать»), а це в свою чергу йде від санскритського «каш» (порівняй — «проКАЗа»).
Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».
Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».
Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.
Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.
У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…
Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».
Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.
Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…
Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.
Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.
Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.
Розділ третій
І
Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» — чорна й біла — і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його — Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого — сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового — двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.
— Ти сама? — здивувався він.
— Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.
Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка — зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний: престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна — на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі — мати такого престижного чоловіка!
Лариса повернулася до нього, сівши зручніше. На ній була коротка пухнаста шубка із сріблястого хутра.
— Я дуже рада, що ти з нами їдеш. Як відрядження?
— Нормально.
— Я тобі дивуюся, Жаданчику. Ти — без двох хвилин доктор наук, видатний учений, керівник лабораторії — весь час їздиш у якісь захлюпані села, гробиш своє здоров'я по відрядженнях. Невже без тебе не могли обійтися? Чому ти Кучерявого не послав?