Це був Шульга.
Незрозуміло чому, але Жадан одразу ж згадав його прізвище, як тільки подивився на яскраво намальовані рекламні щити кінотеатру. Щити несли в собі таємницю, захоплюючу боротьбу, заповідали життя яскраве, неземне, далеке від цієї буденної трамвайної зупинки й змерзлих людей, що стояли в молочному магазині; мужньо поверталися з орбіти молоді люди в білих космічних скафандрах, а обличчя в них були червоні, наче в індіанців; з-поза спини сліпучо-вродливої блондинки темною тінню визирав хтось із безжальними вилицями, й одне око в нього спалахувало синіми променями, наче лазерний апарат. Шульга віддалявся від Жадана. Шульга раптом виринув з забуття, і зустріти його тут, у центрі Києва, було так само дивно, як побачити живого Пастера чи Заболотного. Він працював з Левковичем, подумав Жадан. Його треба наздогнати, поки він не пішов назавжди, не зник у лабіринтах часу, у натовпі й безвісті. Він не просто стара, немічна людина, що несе додому молоко. Він тихо й покірливо йде з життя, забираючи з собою назавжди таємницю професора Левковича.
— Вибачте, ви часом не лікар Шульга? — спитав Жадан, наздогнавши старого. Той не одразу зупинився. Продріботів ще кілька сухеньких кроків, наче обдумував запитання. Став, важко дихаючи.
— Я. — І, трохи віддихавшись, гостро спитав: — А вам що з того?
— Я працюю в інституті, в якому ви колись працювали, — пояснив Жадан. — Багато чув про вас, колись дуже давно бачив на інститутському ювілеї. Пам'ятаєте? Ви в президії сиділи. Тільки окулярів ви тоді не носили.
— Ну і що з того? — майже гнівно перепитав старий: очі в нього сльозилися, товсті скельця окулярів збільшували й без того великі чорні зіниці, від чого в погляді причаїлися темрява й неспокій. Йому видалили катаракту, зрозумів Жадан.
— Пробачте… Справа в тому, що я займаюся сказом, як і ви, ваше прізвище мені давно відоме…
— Сказом! — вигукнув Шульга. — Кому зараз сказ потрібен? Кому, я вас питаю? Колись мене весь Київ знав. А тепер?
— Дозвольте, я допоможу, — зрушив з місця Жадан. Тільки тепер він помітив нерівний шрам, що проорав лице старого від скроні через усю щоку аж до підборіддя.
— Не треба, я сам, — вередливо затиснув кулак Шульга, не віддаючи торби. Потім тихо й приречено сказав: — У мене дочка померла… Я жив у неї в Богуславі… Довелося повернутися сюди… Тепер не знаю, як жити. Навіщо?
Він знову підвищив голос і пронизливо подивився на Жадана, немовби звинувачуючи його в чомусь. Той промовчав. Ступивши кілька кроків, Шульга знову зупинився.
— Що вам від мене треба?
— Нічого, — знизав плечима Жадан. — Просто ми з вами колеги… і я думав… Я пишу зараз історію рабіології… там є і про вас… про ваші дослідження…
— Про мене? — сумно посміхнувся старий. — Хто я такий, щоб про мене писати! Писати треба про Левковича! — Він раптом змовк і став повільно перекладати торбу з руки в руку. — Дочку Антоніною звали. Вона так і не вийшла заміж, мене доглядала… А Івасюта ще працює?
— Який Івасюта?
— Не він, а вона. Галя Івасюта.
Жадан почав згадувати усіх інститутських пенсійних бабусь, але Івасюти з-поміж них не було.
— Галя Івасюта, молода, чорнява… Ми з нею вакцину випускали після війни. Вона лаборанткою була.
— Галина Терентіївна? — осяяло Жадана. — Вона зі мною працює. Тільки тепер вона не Івасюта, а Гаркуша.
— Вона худенька була, — мурмотів старий, — всі халати були завеликі для неї. На мою дочку схожа…
Вони звернули на Рогнідинську вулицю. У глибині одного з дворів стояв п'ятиповерховий старовинний будинок, пофарбований у зелений колір. Над першим напівпідвальним поверхом біліла вивіска: «КЛУБ «ПРИРОДА». Вікна цього клубу були заґратовані, наче тут містився банк чи ювелірний магазин. Природу теж треба охороняти, подумав Жадан. В цьому клубі він ніколи не був.
— Я тут живу. Оте вікно на другому поверсі, відчинене, моє. Буде час — заходьте. Маю честь, — доторкнувся немічними пальцями до вигнутого дашка кепки Шульга. — А звуть мене Савелій Макарович.
— Я знаю, — сказав Жадан, хоча насправді він знав лише ініціали «С. М.» і завжди думав, що це Сергій Михайлович.
Забігши на кілька хвилин додому, Жадан віддав мамі кефір, а сам, прихопивши шматок хліба, яблуко і сир, пішов на роботу, бо Лариса Супрун вчора по секрету повідомила, що сьогодні відділ кадрів влаштовує «полювання» — тобто перевірку приходу співробітників на роботу; за кожне запізнення нараховувались «чорні» бали, через які лабораторія зазнавала ганьби й нагінок на зібраннях, а недисциплінованим ученим переносили відпустки з літа на зиму; і хоч Жадан ніколи не запізнювався, проте панічно боявся усяких перевірок, рейдів, комісій, пильних контролерів, допитливих профкомівських ревізорів і можливості заробити «чорний» бал. Мати, яка тримала чайник на маленькому вогні газової плитки, щоб Жадан випив гарячу каву, почала ахкати й охкати, казала, що це не діло — швендяти цілий ранок голодним, він і так ледве дихає, і невідомо, в чому душа тримається. Та й вік уже не той. «Швендяти» було її улюблене слово.
Жадан жив на вулиці Куйбишева, навпроти Палацу спорту. Звідси до інституту можна було дістатися різними маршрутами — від тривалого поетично-споглядального плутаними старовинними вуличками, що лежали понад берегами Либеді, до найкоротшого — тролейбусно-автобусного. Жадан завжди ходив пішки. Стрімко пішов повз Республіканський стадіон і, перетнувши Червоноармійську і вулицю Горького, опинився в районі товарної станції, звідки до інституту рукою подати. Такий маршрут тривав лише двадцять хвилин. Гору, на якій стояв інститут, оповивав осінній туман, що рівненько, наче під лінійку, зрізав київські пагорби й скупчення будинків на них, відсік щільною мрякою всі ландшафтні здиблення, залишивши Києву тільки один — плаский — вимір. Машини, що спускалися вниз з Батиєвої гори, їхали з увімкнутими фарами. Піднявшись трохи вгору, Жадав увійшов у смугу сирої імли. Згадав чомусь відчинене вікно кімнати, в якій жив Шульга, і мерзлякувато зіщулився. Невже старому не холодно? Новий п'ятиповерховий будинок інституту, обкладений білою керамічною плиткою, світлою примарою випливав з туману, й тепер листя вже не шурхотіло жерстяно під ногами, як там, унизу, а, змокріле, стелилося м'якими темно-рудими ганчірками. Від запаху опалого листя Жаданові защеміло в серці. Він згадав Олю. Як і завжди, він прийшов перший — ключ від лабораторії ще висів у заскленій вітрині біля вахтера. Залишається п'ять хвилин до початку перевірки, а нікого ще немає, подумав Жадан. Невже Супрун більше нікого не попередила? Взяв ключ, розписався у журналі і вийшов у двір. Приміщення лабораторії хоч і містилося в головному корпусі інституту, однак заради безпеки було наглухо відділене від усіх інститутських коридорів та підвалів. Лабораторія мала свої окремі входи з двору: один — для співробітників, другий — для прийому патологічного матеріалу на дослідження.
І одразу ж, ледве ступивши на асфальтовану доріжку, що вела до входу в лабораторію, він зрозумів: привезли мозок. На сходинах, просто перед дверима з написом «Лабораторія особливо небезпечних інфекцій», стояла незнайома жінка; в руках у неї виблискувала кругла металева коробка — так званий бікс, в якому в лікарнях стерилізується і зберігається інструментарій і перев'язочний матеріал. Саме в таких біксах, як того вимагала інструкція, привозили в лабораторію з усієї України шматочки мозку тих, хто помер від сказу.
Жінка, мабуть, добряче змерзла, бо вбрана була в благенький плащик, з тих, що звуться пильовиками, якогось невизначеного, блякло-морковного кольору: все в ній було невизначене — вік, вираз обличчя, колір очей, тільки хустка, якою вона запнула голову зовсім по-сільському, закривши чоло по самі брови, була яскраво-зелена, з червоними квітами.
— Мені потрібен… — сказала жінка, жалібно шморгаючи посинілим носом і дістаючи з кишені зім'ятий папірець.
— Я вам потрібен. Ви звідки?
— Зі Старої Митниці.
Знову випадок у Кротової, подумав Жадан. Що робиться в цій області? Куди ця балакуча й передова Кротова дивиться? Щороку в неї випадки.
— Чого ж ви тут мерзли? — сказав він, відчиняючи двері лабораторії. — Заходьте, будь ласка.
— Поїзд рано приходить, о шостій. Я в Києві нікого не знаю. А на вокзалі страшно з цим сидіти, — вона боязко зиркнула на бікс. Рука, в якій ця жінка тримала свою сумну ношу, напружено висіла в повітрі, так, щоб бікс не торкнувся плаща.
— Сідайте, відпочиньте. — Жадан завів жінку в приміщення, де роздягалися співробітники й стояли шафочки для халатів і одягу. — Може, вам чаю нагріти?
— Ні, ні, — полегшено змахнула руками жінка, бо Жадан уже забрав від неї бікс. — Я піду в місто, трохи побігаю по магазинах… ви не знаєте, де тут взуттєвий? Дітям треба чоботи теплі на зиму.
— На вулиці Горького, навпроти інституту Патона. Це тут недалеко. У Пасажі подивіться, на Хрещатику. Що з ним сталося? — Він постукав пальцем по біксу.
— Горе, та й годі, — зітхнула жінка. — Молодий, здоровий. Тільки жити й жити… Тут усе написано.
Вона передала Жадану папери — направлення Старомитницької центральної районної лікарні. Мозок громадянина Чорнодуба В. І. Направляється на вірусологічне дослідження. Попередній діагноз — сказ. Протокол розтину. Підпис районного патологоанатома. Копія історії хвороби. Копія карти епідеміологічного обстеження.
Поклавши бікс у холодильник, Жадан підписав відрядження. Помічник епідеміолога Старомитницької районної санітарно-епідеміологічної станції Тесленко Н. Г. Мета відрядження… строк відрядження… прибула… вибула…
Розтлумачив їй, як піти до канцелярії, де поставлять печатку. Захопив привезені зі Старої Митниці папери і подався до свого кабінету. Слово «кабінет» надто сміливо звучало, бо йшлося про тісну, перероблену з комори холодну кімнатку з вузьким віконцем, де ледве розмістилися письмовий стіл і невеличка книжкова шафа. Проте, хоча Жадану пропонували інші приміщення, які більше відповідали його статусу другої особи в лабораторії, він відмовився. Цей закуток давав йому відчуття віддаленості від метушні, що панувала в лабораторії за часів завідуючого Браги. Не робив ніяких спроб створити тут хатній затишок, як намагалися інші співробітники: тут усе було казенне й знеосіблене. Лише на стіні висіла кольорова фотоілюстрація, вирвана з якогось лискучого календаря природи: молода лисиця визирала з-під ялинкового віття; золотавий, веселий погляд звіра, рожевий язичок та руда шерсть, яскраві зелені кольори глиці, притрушеної снігом, — все це створювало образ утихомиреного, майже різдвяного благодушшя. Жадан добре знав, що за тим криється. Та ще поруч на чорно-білій фотографії були зображені учасники міжнародної вірусологічної конференції, що відбулася позаторік у Москві, в інституті Мідатова. У центрі стояли: сивий, схожий на японця, професор Мідатов та гості із Словаччини — академік Вртяк і приятель Жадана доцент Шврчек; неподалік від Мідатова, закохано втупившись у свого бога, стояла Діна Кротова; Жадан, як завжди, приліпився збоку.
Зручність кабінету полягала в тому, що він містився в віддаленому закутку лабораторії, в її заборонній «заразній» частині, куди боялися входити інститутські базіки, носії скандальних новин. Брага сюди теж не дуже вчащав. Заразна частина, крім кабінету Жадана, складалася з кількох боксів, кімнати для центрифуги й автоклавів та затемненого приміщення, в якому стояв люмінесцентний мікроскоп. Двоє важких, оббитих залізним листом дверей відділяли заразний відсік від центральної частини, де містився кабінет завідуючого лабораторією та кімнати інших співробітників.
Жадан заглибився у папери, привезені зі Старої Митниці
Чорнодуб Василь Іванович, 33 роки. Робітник старомитницького цукрозаводу. П'ятого жовтня був укушений лисицею. Множинні укуси в ділянці потилиці, шиї і пальців рух. Того ж дня звернувся до лікаря-травматолога. Призначено щеплення антирабічної вакцини. Введено антирабічний гамма-глобулін. Двадцять п'ятого жовтня, перебуваючи в хірургічному відділенні ЦРЛ[1] у зв'язку з проведенням курсу вакцинації відчув нездужання, підвищилася температура. З'явилися болі в ділянці укусу, біль віддавав у праву руку. Скаржиться на біль у горлі, порушення ковтання. Консультація лікаря-отоларинголога. З боку слизової оболонки горла та мигдалин відхилень не виявлено. Двадцять шостого жовтня при явищах різких порушень психіки і наростання гідрофобії[2] хворий з підозрою на сказ переведений до інфекційного відділення, де помер двадцять сьомого жовтня внаслідок припинення серцево-судинної діяльності. Розтин — двадцять восьмого жовтня. Труп правильної тілобудови, внутрішні органи без відхилень, мозкові оболонки набряклі, з крововиливами.
Не встиг прочитати документи, — за байдужими протокольними словами крилася не лише людська трагедія, а ще й таємниця, — як двері з тріском розчинилися (треба попросити Кучерявого підстругати їх, подумав Жадан). До кімнати увірвалася Галина Терентіївна Гаркуша, старший науковий співробітник лабораторії. Гаркуша разом з Жаданом працювала в групі сказу. Вона одразу ж заповнила своїм опасистим тілом залишки вільного простору. Довгий білий халат, вдягнений для роботи в «заразці», робив її дебелу постать ще огряднішою. В таких халатах ходили колись дореволюційні фельдшери. На старовинному фото 1910 року, що зберігалося в архіві Жадана, в таких халатах до п'ят стояли суворі вусаті мужчини — помічники професора Левковича.
— Де подівся ваш Кучерявий? — Чорні очі Галини Терентіївни гнівно блищали.
— Мій?
— Ваш, ваш.
— Мозок привезли, — намагався змінити тему розмови Жадан.
— Негідник, ледащо, — Гаркуша перейшла на шепіт, чомусь озираючись. Вона не зреагувала на повідомлення Жадана, хоч воно і не належало до буденних. Кожен випадок сказу вважався надзвичайною подією й вимагав спеціального розслідування.
— Ми з ним домовилися вести зранку облік реакції нейтралізації, а потім заражати мишей штамом Лужкова. Я скрізь обшукала, ніде його нема, І навіть не попередив, негідник. Як вам таке?
— Нормально, — буркнув Жадан. Це було його улюблене слово, коли чув чи бачив щось не дуже нормальне.
У Гаркуші починався напад «загострення хронічного сказу», як називав цей стан Кучерявий: в такі хвилини вона червоніла, роздувалася на очах, як від алергічного набряку, слова сипалися з неї, як горох з дірявого мішка.
— Євгене Петровичу, я вимагаю, щоб ви нарешті навели порядок. Ви — керівник групи. Я — людина маленька, — це вимовила з притиском, — а вас він має слухатись. Цілими днями нічого не робить, зникає десь…
— Ви знаєте, хто вам привіт передавав? — перебив її Жадан. — Не повірите.
— Хто? — сердито спитала Гаркуша.
— Шульга. Я його вранці бачив.
Вона почервоніла ще сильніше, наче почула щось непристойне.
— Савелій Макарович? Він живий?
— Уявіть собі.
Розповідаючи про зустріч з Шульгою, він делікатно випровадив Гаркушу зі свого кабінету, який був призначений для роздумів і тиші, а не для палких промов на тему боротьби з порушниками трудової дисципліни; вирішив негайно, поки вона не отямилась і знову не почала згадувати Кучерявого, спрямувати її енергію в іншому, потрібнішому напрямку: передати Гаркуші мозок Чорнодуба на дослідження. Але вона знову взялася за своє:
— Так далі працювати не можна. Роботи — не знаєш, за що хапатися, а його нема і нема. Все я та я…
Вони вийшли у довгий коридор, в якому сяяв паркет, висіли портрети Пастера, Заболотного, Мечникова і Левковича, а в кінці коридора, на столику біля самого вікна, з якого відкривався краєвид на Київ, стояв акваріум — спадщина Браги. Над акваріумом горіла лампа денного освітлення, в променях якої, червоно виблискуючи, ліниво плавали золоті рибки. Здавалося, що вони літають у зеленкуватому повітрі.
— Ви не хвилюйтеся, — сказав Жадан. — Бо ж знову гіпертонічний криз почнеться. А Кучерявого знайдемо. Він або в лабораторії Мажуги, там у нього фотограф дружок, або у своєї коханої Марини в епідеміологічному відділенні.