— Стривай, — сказала вона і, піднявши його руку, уважно подивилася на зап'ястя. — Що це таке? Хто тебе вкусив?
Він побачив свіжу подряпину. З професійним автоматизмом, наче заповнював історію хвороба і призначав лікування, склав негайно опис рани: завдана гострим предметом, краї рівні, розміром два сантиметри, із слідами засохлої крові, локалізація — зовнішня поверхня правої кисті, там, де кисть переходить у зап'ястя. Обставини укусу… Обставин не було. Від доскіпливості, з якою оцінювалося поранення, завдане скаженою твариною, розташування, однинність чи множинність уражень, залежало життя людини; навчаючи лікарів, розповідаючи їм, як треба призначати щеплення проти сказу, Жадан повторював одне й те ж: будьте гранично уважні й точні. Життя чи смерть людини у ваших руках. Особливу увагу звертайте на обставини укусу. Хто, коли, де, як і за яких обставин укусив пацієнта? Здивовано вивчав подряпину і не розумів — звідки вона взялася. Хоч убий, не пригадував, де міг так поранити руку? Вчора, правда, допомагав мамі прибирати квартиру, витягував пилосос з комірки, але не відчув ніякого болю. Та й увечері, коли вмивався, обов'язково помітив би. Невже вночі? Хто міг подряпати його? Безсоння чи нічні кошмари, які інколи від перевтоми охоплювали його? Але чому він нічого не помітив уранці? Абсурд якийсь.
— Будь обережний, Жадан, — відпустила його руку Лариса. — Є така прикмета. Це тебе кохання поранило. Ти закохаєшся. Тільки в кого? І чи взагалі ти здатний закохатися?
— Тільки в кого? — повторив він. — Ось у чому питання.
— Може, в мене спробуєш? — спитала вона, і він не зрозумів — чи сумно вона це мовила, чи глузливо.
— Це не від мене залежить, — зітхнув він.
— А від кого?
— Біс його знає… Може, там? — підніс палець угору.
— Шкода…
— Досить теревенити. Ходімо працювати. — Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.
— Знаєш, за що я тебе люблю?
— За що?
— За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.
Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий — «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками — емульсією з них заражали мишей.
Супрун перекидала здорових мишей з пластикової клітки у скляну високу банку, де м'які, веселі мишки, ще не підозрюючи, що на них чекає, починали крутити білу карусель. Жадан робив відбитки на склі: обережно пінцетом витягував шматочки мозку і прикладав їх до невеличкого скельця, поділеного на сегменти. Після спеціальної обробки скельця клалися під люмінесцентний мікроскоп, і починалися пошуки сяючих вірусних розсипів. Потім, зваживши кілька проб на маленьких вагах, він почав розтирати мозок у білій фарфоровій ступці. Туди ж додав трохи стерильного піску, аби легше було терти цю сіру в'язку речовину. Щоб емульсія не бризнула в обличчя, він надів на голову скляний гнутий щиток: в таких їздять мотоциклісти і працюють фізики. Нарешті емульсія була готова; поки вона відстоювалася (частинки мозкової тканини осідали на дно, а віруси спливали на поверхню рідини), Жадан міг трохи перепочити. Лариса запалила сигарету.
— Що ти робиш на свята? — спитала, глибоко затягуючись. Попіл вона скидала в скляну чашку Петрі[4], призначену для бактеріологічних досліджень.
— Не знаю. Я сьогодні їду туди… — він показав на флакони з пробами мозку.
— На свята повернешся? Скільки там? День-два…
— А що?
— Хочу запросити тебе до нас. Ми з Кочергіним купили дачу.
— Вітаю, — сказав він і чомусь подумав: зараз, саме у цю хвилину, духовий оркестр заграв жалобний марш — звуки важко пливуть у повітрі чорною зграєю, яка одразу ж розпадається, бо оркестранти грають невміло, хто в ліс, хто по дрова. Оркестр старомитницькото цукрового заводу, на якому працював Чорнодуб.
— А де дача? — спитав, щоб не мовчати.
— В Козині.
— Гарна?
— Нічого. Жити можна. Сад дуже гарний. Річка поруч. Побачиш.
— Я ті місця люблю, — сказав він. — Там недалеко табір медінституту, я відпочивав. Мені сподобалось.
— Це трошки відрізняється від отих фанерних халуп, що в таборі. Я колись туди поїхала — на третій день втекла. Волого, холодно, зарядка і котлети з макаронами. Жах. Тут будинок нормальний. Був такий оперний співак — Грай-Городецький. Чув? Бас знаменитий, помер. Ми у його вдови купили. Ще навесні. Я нікому не казала. Але дача занехаяна, все довелося переробляти — великий ремонт. Оце тільки зараз буде новосілля.
— Спасибі за запрошення. Якщо зможу…
— Слухай, Жадан, тільки без цих твоїх штук. Знаю я тебе. Я не просто тебе запрошую. Я хочу тебе познайомити зі своєю подругою. Іра Мороз. Це дочка академіка Мороза. Чув?
— Ні.
— Нічого ти, бідний, не чув, нічого не знаєш. Вона врешті розлучилася зі своїм шизуватим архітектором. Жінка перший клас. Правда, трохи старша за тебе, але це навіть модно. Красуня, хазяйка чудова. Доктор наук. Квартира на Володимирській, знаєш, у будинку видатних вчених? Навпроти оперного. Біла «Волга». Є дитина. Ну, і що з того? Інтелігентна, мила. Та що казати. Сам побачиш. Прийдеш?
— Дивно, але сьогодні мене вже сватали, — сумно посміхнувся він.
— Хто?
— Лук'янов. На посаду завідуючого нашою лабораторією.
— Я рада за тебе, Жаданчику, — просяяла Лариса. — І що ти відповів?
— Відмовився.
— Ти що, божевільний?
— Навпаки. Цілком нормальний.
— Бери лабораторію негайно. Ти мусиш зробити це, чуєш? Невже ти не бачиш, що все гине? Давно пора дати лад… Цей маразматик Брага все довів до ручки…
— Це твій науковий керівник.
— Керівник, — презирливо сказала Лариса. Її обличчя знову набуло ніжно-рожевих тонів, які так гарно відтіняли блакитний колір повік. — Проживемо без такого керівника. Ти станеш моїм керівником, Жаданчику. Слухай, а це ідея… Ти керуєш лабораторією, Гаркушу відправляєш на пенсію, а мене береш у групу сказу. Я сказ люблю. Ми з тобою наведемо порядок, правда? Негайно погоджуйся. Візьмеш мене до себе?
— Подумаю. Якщо ти облишиш ідіотську ідею посватати мене…
— А ти знаєш, Жадан, мабуть, ти правий. Тримайся. Не слухай мене. Не піддавайся, — мовила вона тихо і задумливо, наче себе в чомусь переконувала, і твердим рухом загасила сигарету. — То я на тебе чекаю. Шостого подзвониш, домовимось. Поїдеш з нами. У нас переночуєш.
Вона теж наділа захисний щиток, і вони почали заражати мишей емульсією мозку. Лариса брала здорову мишку за хвіст — кумедна біла істота безпорадно провисала на мить у повітрі, ворушила швиденько лапками, наче кинута у воду; другою рукою Лариса відтягувала шкірку на голові й фіксувала тваринку на лабораторному столі, прикритому марлевою серветкою. Жадан набирав у шприц емульсію і, також притримуючи мишачу голівку, встромлював тонку голку в тім'я, безпомилково і відпрацьовано долаючи кволий опір м'яких черепних кісток. Наче тоненький картон проколов. Все непросте мистецтво зараження полягало в тому, щоб ввести голку лише на якийсь міліметр у мозок миші, не глибше, бо інакше вона одразу гинула під тиском емульсії від внутрішньочерепного шоку. Блискучі, схожі на маленькі кульки червоної ртуті оченята мишей вилазили з орбіт під час введення вірусу, але загалом миші добре зносили цю процедуру. Жадан не любив наркотизувати мишей, як це робили деякі його колеги в інших лабораторіях: при цьому помирало набагато більше мишей, які недешево коштували, та й голова боліла від запаху ефіру. А якщо врахувати, що за рік група Жадана переробляла (за цим евфемізмом ховалася жорстока правда — відправляла на той світ) десять тисяч мишей, — Лук'янов хоч і підписував накладні, але завжди хитав при цьому скорботно головою, — то економія тут була не зайва.
Працювали мовчки — це була напружена і небезпечна робота: кожен необережний рух голкою міг призвести до зараження, досить було кольнути в палець себе або партнера. Смерть плавала у шприці.
Вони вже скінчили зараження, Лариса переносила банки з мишами до сусіднього боксу, а Жадан записував протокол дослідження мозку Чорнодуба, коли прибігла Варвара Іванівна Мальована, їхня препараторка у віварії, що годувала мишей і кролів, чистила клітки, стерилізувала інструменти, знезаражувала гумові рукавички, наливала в ексикатори свіжий дезінфекційний розчин, щоб у будь-яку хвилину сполоснути руки. Варвара Іванівна жила в Димерці під Києвом і їздила на роботу електричкою щодня, на відміну від іншої препараторки — Соні Левицької, яка відповідала за чистоту і порядок у лабораторії. Левицька з дозволу Браги працювала через день.
Мальована принесла буряки в мішку. Кинула мішок, — в кімнаті знялася курява і запахло осіннім полем, — і почала кричати щосили, що вівса не дають, а трави вже катма, не накосиш, як улітку, що мишей немає чим годувати і що доводиться всюди побиратися, а буряки вона, Варвара Іванівна, вкрала у мікробіологів, і якби не вона, то миші б давно поздихали, що вона за вісімдесят карбованців тут надривається щодня, а Сонька, в якої роботи куди менше і вдома теж роботи нема, бо все за неї робить свекруха (Соня теж жила в Димерці, по сусідству з Мальованою), почувається як велика цяця, бо їздить через день на роботу, а яка ж у неї, господи, робота — натерти підлогу раз на тиждень і винести сміття? — а тут мучишся з цими мишами і всякою заразою, ще, не приведи господи, захворієш…
Лариса, якій набрид цей нескінченний і давно вже відомий монолог, спитала:
— Послухайте, а що у вас з оком? Ячмінь?
— Який ячмінь! Це ханурик мій клятий, щоб він здох, щоб його бідочка схопила! — сплеснула руками Мальована. Зуби в неї вже почали випадати, і тому вона смішно шепелявила: «Сьоб він сьдох, сьоб його більоцька сьхопиля».
— Яка ще білочка? — скривився Жадан від крику Мальованої.
— Біла гарячка.
Вийшло: «гаряцька». Чоловік її був алкоголік, про це всі знали завдяки щоденним галасливим сповідям Мальованої. Працював на товарній станції, але за крадіжку його засудили на рік, сидів у колонії. Варвара Іванівна щотижня їздила до нього, а оце недавно випустили.
— Він собі кущову завів, почав тягатися з нею, — ще голосніше заторохтіла Мальована. — А я що мушу робити? Сидіти й дивитися? Я ще женщина справна, в мене все на місці, як же так? Я йому передачі носила, адвоката наймала, а як з колонії прийшов, костюм справила новий, за сто рублів, шляпу, плащ, все чисто купила, галстук, щоб усе, як у людей, дак він тиждень вдома посидів, а там почав горілку вимагати. А де я йому візьму, як грошей у мене нема? Апарат, каже, давай, самогон будемо гнати. Я апарат сховала на городі, коли він сидів, яму викопала, все змастила, все, як треба, бо, думаю, як Васька в армію піде, треба ж буде гнати, згодиться. А цьому аспидові своєму, ханурику, от, їй-богу, хрест святий — вірите, Петровичу? — поклялася самогону не гнати більше. Дак він, цей подлєц, нишпорив три дні по городу, повзав і руками землю розгрібав, як кріт отой… Я, каже, як сапер на мінному полі.
— Нормально. Знайшов?
— Знайшов, — зітхнула Мальована. — Цей з-під землі горілку дістане. І повіявся кудись, до своїх хануриків, дружків своїх, з апаратом. А я за нього колись заплатила сорок рублів. Ну, нагнали вони перваку, гулі в них почалися. А тут і кущова з'явилася.
— Що за кущова? — не зрозумів він.
— Та курва ота, що по кущах з чоловіками тягаєтьея, є в нашому селі така, Надькою звуть, а побачили б ви, яка страшна! Синя вся, спухла. Колись плечовою була, їздила на плечових машинах, хто в кабіну візьме, ну, самі розумієте… По всіх дорогах стелилася. А тепер уже не беруть. Вона в село повернулася і до мого ханурика приклеїлася… Дак оце вчора я не витримала» пішла до неї, кажу, гадюко, відпусти мого, бо, кажу, їй-богу, візьму сокиру й покришу на дрібні шматки. Ну, звісно, побилися. Він мене спочатку побив, а потім її, коли вона його не відпускала.
Худа і зморена, Варвара Іванівна торкнулася рукою пов'язки на оці. Долоня в неї була велика, розплескана важкою працею, темна від землі — мовби належала не маленькій жінці, а якомусь кремезному чоловікові, вантажнику, чи що.
— Зате його я таки притягла додому, — засміялася Мальована, широко відкривши рот з рідкими зубами. — А хоч би слово сказав. Йшов за мною, мов оте цуценя мале. — «Цуценя» в неї вийшло як «сюсєня». — Мабуть кущова ця добре йому настогидла. Роздягла я свого ханурика, геть-чисто все скинула з нього — і штани, і кальсони, і все-все сховала, він тепер голий сидить, мене чекає. Петровичу, можна мені сьогодні раніше додому поїхати? Я зараз мишей погодую, а більше роботи нема.
— Звичайно, — сказав Жадан.
Вони вийшли з Ларисою у двір. Жадан забрав з собою пофарбовані скельця з відбитками мозку, щоб подивитися під люмінесцентним мікроскопом.
— В тебе кава є? — спитав він. — Щось голова болить.
Тільки зараз він згадав, що не снідав сьогодні. Уявив, як би розсердилася мама, коли б дізналася про це.
— Звичайно, є. Зараз зготую. — Тепер Лариса йшла поруч з ним, й хода вже в неї була інша, втомлена і природна, наче вона забула, що на неї можуть дивитися з усіх вікон в інституті.
— Слухай, ти тільки нікому не кажи про дачу, — попросила вона.
— Звичайно.
— Бо знаєш, які люди заздрісні?
— Не знаю.
— Не роби з себе наївного, Жаданчику. Чому мене так усі не люблять? Ти про це не думав? Адже я нікому нічого поганого не робила, ні з ким ні про кого не пліткую. І все одно не люблять. Тому що заздрять. І в школі заздрили, коли я в нових черевиках приходила. І в інституті. Одна з моєї групи прийшла до мене на іменини, побачила ікру — і зненавиділа мене. А особливо старі викладачки. Ці мегери просто казилися, коли мене бачили. Я завжди модно вдягалася. Хіба це погано? Але мені цього не прощали… Ти зовсім інший, ти цього не розумієш. Ти нікому не заздриш. Але вони… Якби вони могли — і твоя улюблена Гаркуша, і всі інші, — вони б мене спалили…
— Кинь, Ларисо. Подивись краще, як гарно. — Він зупинився на узвишші, з якого відкривався краєвид на Київ. Різкий вітер уже розвіяв туман, у розривах хмар визирнуло сонце, ковзнуло тимчасовим своїм промінням по скляній, синювато-сірій поверхні Інституту інформації, визолотивши її на якусь мить; праворуч, над Байковим кладовищем, один за одним, почали заходити на посадку літаки, що приземлялися в Жулянському аеропорту; видно було, як тягнуть вони за собою темні смуги гасових вичадин. Після ранкової імлистої розмитості обрисів усе стало чітке, проступили всі сховані досі дрібні деталі міста, наче на Київ хтось спрямував величезний об'єктив фотокамери і почав поступово наводити на фокус, доки нарешті зображення зробилося до болю в очах різке, по-осінньому безжально оголене і холодне.
— Ти не виконала своєї обіцянки, — сказав Жадан.
— Якої?
— Не поцілувала мене.
— Не поспішай, Жаданчику, — засміялася вона. — Я не хочу, щоб мої поцілунки пахли мишами. У нас ще все попереду.
А в мене все позаду, подумав він. Вони поволі пішли в лабораторію.
Розділ другий
І
До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском — все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких — він твердо був переконаний — ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок — на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.