Бар'єр несумісності - Щербак Юрій Миколайович

Юрій Щербак

Бар'єр несумісності

Розділ 1

Холодний вітер з Даугави, де похмуро застиг крижаний брухт, зігнав усіх зайвих людей з перону ризького вокзалу. Змерзлі провідники тупцяли біля вагонів поїзда Рига — Одеса, нетерпляче поглядаючи на бетонну вежу з дзиґарем… То сіявся на перон сніг, твердий, як сіль, то суворо чистим ставало повітря, ледь-ледь пронизане сутінню. Але швидко над Балтикою згасло короткочасне сонце, день залишив по собі лише непевні світляні просмуги, а з-понад Полярного кола вже надійшла ніч. У вагонах заблимало електричне світло — неначе запалили свічки чи гасові лампи — таким кволим здавалося воно зовні.

Проминувши тунель, Костюк вийшов на перон. Він з полегкістю залишив позаду шум великого залу, в якому голоси лунали вогко й лунко, як у лазні, а мармур наче пахнув солдатськими шинелями. В місті враз засвітились неони. Навпроти готелю «Аврора» спалахнули прожектори, вихопивши з темряви великий кінорекламний щит. Порожньо було на пероні, лише за кілька метрів попереду йшла дівчина в темній хутряній шубці та високих, до колін, замшевих чобітках. Вона озирнулась, Костюк відчув, як ніби хтось застережливо й твердо поклав руку йому на плече. Спокійно. Спокійно. Зараз усе скінчиться. Вона сяде в четвертий вагон, а ти підеш далі, у дванадцятий.

Він дивився на дівчину, очікував, коли вона ступить праворуч, зупиниться коло провідника й вийме з сумочки квиток, а він піде далі, заспокоєний та байдужий. Але вона пройшла повз четвертий вагон, навіть не глянувши на скляний номер, що тьмяно світився вгорі. Причепили електровоз, і з цієї миті місто почало вмирати для Костюка, зникаючи в темряві й спогадах. Закіптюжена цегла Домського собору опинилася обіч кам'яниць Гамбурга, а зруби одноповерхових дерев'яних будиночків на центральній вулиці міцно пов'язали в його уяві це місто з купецьким Іркутськом; уклались нові просторові відношення, непорівняльні речі стали поруч у невластивих вимірах, ніби з-під байдужої геометричної оболонки визирнули їхні справжні обличчя. Відсунулося в забуття усе зайве, всі принади для туристів — середньовічні вогкі лабіринти вуличок Старого міста, елегантні пам'яткові салони, в яких чемні продавщиці зверхньо дивляться на відрядженців, вимовляючи своє «пожалюйста», кав'ярні — гірші, ніж у Будапешті й кращі, ніж у Києві, — все це відійшло, як і рутина конференції з її нудним ритуалом, і залишилася тільки та вдова з золотим медальйоном на шиї, що відшукала його в перерві між засіданнями. Вона прочитала його спогади, де Костюк писав, як майор Софронов заганяв їх у вагони, як шукав серед них політруків та євреїв, як бив чобітьми він, майор Софронов — колишній майор авіації. Щоб не бруднити руки, вій ходив у шкіряних рукавицях із крагами по самі лікті — бородатий здоровань у синій авіаційній пілотці. «Де він? — плакала жінка. — Що з ним? Це мій чоловік». Вона з надією зазирала Костюку в очі; а він мовчав.

Вони вбили майора, як тільки поїзд одійшов од Ясинуватої. Був початок листопада, на землю вже лягала зима. Їх загнали у відкриті пульманівські вагони з-під вугілля. Вони задавили майора ремінцем, і сніжинки вже не танули на його спухлому обличчі. Потім, відпочивши, вони випхали його тіло через борт пульмана. Теплі речі зняли. Майор важко звалився на насип. Він лежав у забруднених вугільним пилом кальсонах та подертій сорочці. Вартові, які їхали в останньому вагоні, дали для порядку кулеметну чергу.

Незнайомка підійшла до дванадцятого вагона.

Костюк одразу впізнав її, одразу, як тільки побачив її обличчя, і навіть раніше, коли вона ще не озирнулася, — вже тоді якесь передчуття з'явилося в ньому, наче хтось — той, хто потім поклав твердо руку йому на плече, — наче хтось стиха подав йому умовний знак. Костюк нелегко запам'ятовував обличчя — вони просівалися крізь його пам'ять, як вода крізь решето, не затримуючись, бо їх було надто багато, й пам'ять, захищаючись, не пускала їх углиб, і тисячі людей, з якими зустрічався Костюк, розвіялись, не полишивши в його пам'яті навіть тонких корінців; він байдуже до цього ставився — це було невід'ємною частиною його професії. Через те він так здивувався, коли запам'ятав обличчя цієї дівчини, котру випадково й на одну лише мить зустрів у Києві в магазині канцелярських товарів на Червоноармійській вулиці, якраз навпроти Рогнідинської вулиці. Він запам'ятав усе до найменших подробиць: як вона вагалась, як зосереджено прикладала до руки годинник «Полёт» у цьому маленькому, тісному магазині, де якісь люди поквапливо купували згортки туалетного паперу.

Костюк відчув тоскний біль під лівою лопаткою, його почало злостити це хвилювання, але він не міг себе опанувати, бо незнайомка легко зайшла у вагон, він ступив слідом за нею, вдихнувши особливий вагонний запах дешевої випраної білизни й сигарет; хтось штовхався, виходячи з вагона, хтось уже допитувався, коли поїзд приходить до Києва, а дівчина в темній хутряній шубці повільно посувалася вперед.

Костюк ішов за два кроки від неї. Тверді жовна проступили на його обличчі. Відчув, що зараз станеться щось надто важливе в його житті, і чекання цієї неминучості, майже приреченості, було нестерпне: він добре знав усі примхи долі, всі іронічні, легковажні й страшні повороти сюжетів, що часто розігрувалися перед його очима; всяка випадковість, що раптово входила у систему його розміреного життя, викликала спротив і підозру; звичайно, ми поїдемо в різних купе, подумав Костюк. Це було як заклинання: вона пройде повз шосте купе зараз, стривай, вона пройде, пройде, і завтра я забуду її, як забуду цю конференцію в Ризі та цей поїзд. Так зустрічаються, далебі, герої дешевих мелодрам, а не тверезі люди, котрі навіть можуть вираховувати ймовірність подібної зустрічі: вона дорівнює одиниці на півтора мільйона, тобто практично нулеві.

Незнайомка пройшла повз шосте купе.

Костюк розгублено зайшов у порожнє купе. Сів, сердито кинувши на столик єдину річ, яку віз із Риги, — у картонній коробці латиську дерев'яну ляльку в червоній з чорними смугами сукні та червоно-чорному ковпаку. Скидаючи пальто, почувався, старим, нікчемним і подумав, що життя в принципі скінчилося. Треба було летіти літаком. Бо вагон брудний, провідник скидався на відставного кавалергарда, і в цьому теж було щось бридке, а найгірше було попереду: розмови з попутниками, їхні спостереження. за погодою, їхні запитання — увесь цей тривіальний кількагодинний курс залізничного людинознавства. Треба було летіти літаком; це надто велика розкіш — розтринькувати рештки свого життя по цих вагонах — повільних, рипучих і брудних.

— Пробачте.

В купе стояла та дівчина.

— Пробачте, це, здається, моє місце. Я пройшла, думала, це у восьмому купе. Дякую.

Вона тримала в руках квиток. Вона здалася Костюкові зовсім молодим дівчам. У неї був заклопотаний вигляд школярки на уроці геометрії. Він допоміг їй покласти валізку в горішню нішу.

— Скажіть, ви тоді купили годинник? — спитав Костюк.

Вона подивилася на нього уважно, і він відчув важке биття свого серця.

— Купила.

— А чому чоловічий?

— Як зуби лева. Амулет. А звідки ви знаєте?

— Я бачив вас у магазині.

— Справді? — всміхнулась вона. — У вас добра пам'ять. — В її голосі було спокійне здивування — нічого більше. Вона скинула шубку й сіла навпроти Костюка. Поклала руки на стіл (на вузькій руці виблискував «Полёт») і задивилась у вікно; у шибці примарно подвоювалось їхнє купе, мовби винесене назовні, в млу. На незнайомці була коротка спідниця й темно-сірий светр із глибоким вирізом; на шиї — хустка, помережана дрібним турецьким малюнком.

Він не помилився — дівчина й справді була напрочуд гарною. Йому все в ній сподобалось — і коротко підстрижене попелясто-каштанове волосся, і темно-карі, майже чорні, очі, й ніжні тіні вій над очима; обличчя вилицювате, а шкіра такого свіжого смаглого тону, шкіра, що любить сонце. Дівчина зосереджено дивилась у вікно, й Костюкові здалось, що на переніссі в неї з'явилася вперта зморшка. Він подумав: яке в неї, мабуть, гарне й міцне тіло, — і подивився на її коліна, і знову відчув болісне калатання серця.

Він вийшов у коридор покурити. Йолоп, сказав він самому собі, старий йолоп. І тобі не соромно? Витріщив очі на якусь школярку або студентку, мовби ніколи не бачив чистих, молодих дівчат, пора яких тільки починається. Твоя пора кінчається, не забувай про це. А може, вже й скінчилась. Теж мені — підстаркуватий романтик, який закохується в дівчину з першого погляду. Уявляю, як би вона реготала, коли б дізналась про це. І як би реготала вся клініка, хі-хі-хі, любов із першого погляду, Андрію Петровичу, де ви бачили таке? Господи, важко зітхнув він, навіщо я поїхав цим клятим поїздом?

З'явився попутник — старшина надстрокової служби, невиспаний, бо дві доби не міг знайти в Ризі готелю й куняв ночами на вокзалі, — й одразу повідомив, що дочка його вчиться у п'ятому класі музичної школи, має абсолютний слух; майже одночасно з ним прийшов дядько в чорному кожусі — лісоруб із Ворохти, який працював на лісоповалі трельовщиком: робота хороша — дадуть тобі ділянку лісу й рубай, трактори дають, хороші харчі: хліб, гречану крупу, сало, цукор; вони самі й куховарять; бригаду їхню в Латвії знають, хлопці роботящі, файні — всі його земляки. А оце в сина весілля, то не було білетів у загальний вагон, доводиться їхати в оцьому панському.

Поїзд рушив у ніч. Костюк згадав ту сиву вдову з золотим медальйоном на шиї: золоте сердечко, всередині зелений камінець. Вона пішла, переконана, що це її чоловіка зустрів у Ясинуватій Костюк; ненависть, страх і надія були на її обличчі. Лісоруб одразу заснув, а невиспаний старшина повільно сьорбав чай і розказував про свою дочку. Він швидко познайомився з попутницею, яку став по-батьківському величати Валею, Валюшею, а вона тільки усміхалась лагідно й частувала старшину ризькими цукерками. Костюк від чаю відмовився. Нарешті старшина закрив вікно коричневою дерматиновою фіранкою, бо знадвору тягло холодом, і вийшов, аби дівчина переодяглась. Потім старшина вклався спати.

З сусіднього купе прийшла Говорова з інституту Стражеска — вона теж виступала з доповіддю на цій конференції. Костюк стояв із нею в коридорі. Це була його остання спроба подолати ті невідомі й темні сили, що звели його з незнайомкою, яку звали Валентиною.

Говорова, бліда сорокарічна жінка з великим підборіддям, довго й докладно розповідала йому про свого чоловіка — льотчика, який підрядився недавно у Магаданську область начальником аеродрому на два роки, а до того працював у Борисполі, кличе її, навіть погрожує, що знайде собі іншу жінку, якщо вона не приїде, а вона не може поїхати, бо в неї дисертація; вона так казала про свою дисертацію, як інші говорять про виразку: мені не можна їсти того-сього, бо в мене виразка; Костюк вирішив, що стоятиме з Говоровою до дванадцятої години ночі, а потім повернеться в купе, і якщо попутниця спатиме, це буде означати, що з ним приключилась дрібненька оказія, й пам'ять про неї згасне через п'ять хвилин по тому, як їхній поїзд зупиниться в Києві; це означатиме, що треба було летіти літаком.

Вони міркували з Говоровою, скільки грошей заробить її чоловік за два роки, скільки проп'є, а Говорова чомусь пригадала Улан-Батор, де вона працювала кілька років тому, й велику повідь, що застала її в степу; монголи відправили її останньою машиною разом із дітьми — ці ніжні дітлахи диво якесь, такі спокійні, гарні; а вода все прибувала, й вони ледве вирвалися з тої долини, а ті, хто лишився на узвишші, коли надходила та холодна каламуть, не вміли плавати; потім Говорова знічено спитала Костюка, чи не погодився б він бути офіційним опонентом у неї на захисті, далі знову згадала чоловіка й пішла до свого купе о пів на першу годину ночі, коли всі поснули, а поїзд йшов через Литву — тут лежали слов'янські сніги й панувала пустка. Костюк обережно прочинив двері купе. Коридорне світло впало на обличчя попутниці. Вона не спала й дивилась на Костюка.

— Ви не спите? — пошепки спитав Костюк, хоч уся абсурдність цих слів була очевидна.

— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Де ви так пізно гуляли?

Він зачинив двері. Дівчина, яку звали Валентиною, лежала на горішній полиці. Вона була поруч, але темрява поглинула її, забравши все живе і об'ємне, все певне, молоде й тепле; Костюк притулився плечем до дзеркальних дверей купе, він входив у безсоння, лишившись наодинці з голосом цієї дівчини. І він думав про дивні властивості її голосу, її сміху; наче підслуховував уривки незнайомих телефонних розмов, шепіт невідомих йому, але дуже близьких людей, котрі розуміють одне одного з півслова; стає смутно й заздрісно від їхніх світлих таємниць. Лісоруб сопів із присвистом, накинувши на голову ковдру. Старшина лежав навзнак, мовчки, нерухомо й суворо, і можна було подумати, що він прислухається до їхньої розмови, та Костюк знав, що так сплять украй знесилені люди.

Костюк перешіптувався з попутницею. Втоми, апатії й бажання відлежатися в поїзді після конференційної суєти як не бувало. Що схвилювало його, коли він зустрів цю молоду, вродливу — занадто для нього молоду й вродливу — дівчину? Чому саме її запам'ятав він, а сотні інших молодих вродливих дівчат, випадково стрінутих, залишили його байдужим? Він здивовано поглядав на себе збоку, так, наче під час експерименту спостерігав цікаве, незрозуміле явище. Щось було в ній та в її голосі, таке, що примушувало його стояти, забувши про втому, на відстані поцілунку від неї, такої близької і абсолютно далекої, зниклої в темряві, чужої, невідомої та наче неіснуючої. Вони перекидалися різними необов'язковими словами легко, мов сніжками, з автоматизмом добре вихованих людей, посміювалися, глузували з себе, оповідали всякі кумедні історії; поступово вимальовувались абстрактні обриси цієї незнайомки, мовби давалися йому умови складної задачі, яку ще треба було вирішити. І було в цих умовах наперед дане, що вона — Вродлива Дівчина. Він це знав, але треба було йому зрозуміти, що саме в ній бентежить його душу, бо це не була холодна краса кінозірки, а щось ближче, рідніше. Саме так: він знайшов це слово. Щось було в ній знайоме й рідне, тільки не міг він пояснити, що саме. Потім йому став відомий її вік: за його розрахунками їй було років двадцять вісім, а може, й тридцять (коли вона розповідала про університет, він швидко підрахував). Це відкриття вразило його, бо вона виглядала значно молодшою. За фахом вона було журналісткою, працювала в редакції київського молодіжного журналу «Світанок». В неї не було дітей, — ось чому вона так молодо виглядає, подумав він, радіючи, що знайшов хоч одну раціональну відповідь. Тепер прийшла його черга сказати, хто він. Йому здалось, що, коли вона знатиме, хто він, зовсім по-іншому дивитиметься на нього, зникне легкість і невимушеність, все зникне. Він знав, як пригнічують людей всякі титули, звання, посади, як гнуть їм спини й душі, як спотворюють звичайні людські стосунки. Через те він відрекомендувався своїй попутниці як звичайний лікар з Жовтневої лікарні, з другого хірургічного відділення.