Коли б метод трансплантації клітинних ядер було розроблено й запроваджено в практику десятьма роками раніше, Америка мала б змогу спокутувати свій гріх і воскресити президента Джона Ф. Кеннеді — і через 42 роки Сполучені Штати знову мали б порядного й симпатичного президента… Та доля вирішила інакше. Джон Ф. Кеннеді спочиває на Арлінттонському кладовищі, натомість Сполучені Штати випродукували 10 000 екземплярів його колишньої дружини — нині мільярдерші пані Жаклін Кеннеді-Онассіс. На разі пані Онассіс відтворено без допомоги ядерної трансплантації. Її виготовлено з полівінілу й виставлено голу у вітринах американських магазинів — на знак ганьби й зневаги до неї, колишньої улюблениці всього народу. Лялька має на зріст 165 см, обсяг бюста 86 см, талії 54 см, стегон 86. Вага 10 кг. До ляльки додаються перука та білизна з чорного прозорого нейлону. Лялька легко згинається й може приймати будь-яку довільну позу, її можна наповнювати теплою водою й вживати замість грілки. Пані Жаклін Онассіс коштує 200 доларів».
Розділ 9
Хоч Борис Миколайович Голуб, автор другого «Канону» (автором першого, як відомо, був Авіценна) і любив повторювати, що він народився під знаком Цифри та Іронії, та нам доведеться спростувати це твердження. Борис Миколайович народився під знаком золотої київської осені 1934 року в акушерській клініці на бульварі Шевченка; пологи були складні, пуповина затягнулася зашморгом навколо шиї Бориса Миколайовича, але досвідчена акушерка, просунувши палець, трохи послабила зашморг, а відтак і зовсім усунула небезпеку, врятувавши для людства майбутнього кібернетика й філософа. В Ботанічному саду, з яким межувала клініка, падали з дерев каштани — маленькі зелені їжачки; вони розколювались об тверді плити доріжок, і з них викочувались лискучі темно-брунатні серця. Борис Миколайович народився під іншими планетами: того дня, коли він з'явився на світ, у Радянському Союзі було скасовано картки на деякі продукти харчування. Того ж таки дня, коли народився Борис Миколайович, у далекому Марселі було вчинено замах на сербського короля Олександра та міністра закордонних справ Франції Барту. Тридцятьма роками пізніше, коли Борис Миколайович Голуб проглядав документальний фільм, його огорнуло дивне почуття: він дивився, як стрибало на екрані обличчя короля, котрий прихилив голову до борту автомобіля, як хтось, мов у навіженому сні, обмацував пальцями худу щоку вбитого, як бігли люди, як басували поліцейські коні. Нібито й не мала ця подія ніякого зв'язку з народженням у далекому Києві хлопчика Борі Голуба, а все ж він почувався так, наче то в нього стріляли гестапівські скритовбивці, тільки не влучили; він не встиг ще народитись, а в нього вже стріляли, вже намагалися звести зі світу. Так воно й було, насправді, і через сім років, коли вони евакуювалися з мамою з Києва, потужна воєнна машина цілої Німеччини працювала на повних обертах, щоб вбити вразливого хлопчика, у котрого під час нальотів завжди починалась блювота. Тільки за Волгою, у милій дерев'яній Сизрані; вони полегшено зітхнули. Попід будинками було прокладено дощані пішоходи, а Боря ходив у сандалях на дерев'яній підошві, й коли біг, торохкотів на всю вулицю, мовби з кулемета строчив. Їм із мамою надала притулок у себе в домі його вчителька з першого класу — Зінаїда Іванівна Большакова. Чимось припав їй до душі худий окатий хлопчик, котрий говорив із м'яким акцентом і не вимовляв літери «г»: він казав не «гвардія», а «хвардія», не «піанєр», а «піонер». Вона забрала їх із якоїсь несосвітенної халупи й привела до себе — дала їм окрему кімнату, чистеньку, пофарбовану в голубий приємний колір. Кімнату її сина Саші. Хто йото знає, чому так полюбила Зінаїда Іванівна малого Борю. Може, він нагадав їй Сашу, її сіроокого єдиного Сашу: з цим талановитим вісімнадцятилітнім хлопчиком, котрому пророкували велике майбутнє в математиці, сталось нещастя. На початку війни необачно десь сказав він у компанії друзів, що, мовляв, кричали, ніби наша армія найсильніша, а воно бач — міста наші летять, як карткові хатки… Його заарештували як провокатора й панікера. Може б, ще змилувались над ним, може, якось зам'яли б цю справу, якби не те, що під час обшуку знайшли в кімнаті Сашка старий — з часів революції — заіржавілий наган з обламаним курком: виміняв колись Сашко у котрогось із хлопців за колекцію марок. І тоді за суворими законами воєнного часу припаяли Сашкові п'ять років. Нещастя зістарило Большакових. Сашин батько — Микола Олімпійович Большаков — бухгалтер якоїсь контори — став ще мовчазнішим і похмурішим. Він майже ніколи не розмовляв із квартирантами, поринувши весь, у книги. Він читав і перечитував Чехова та Буніна, — мовби на їхніх сторінках сподівався знайти відповідь на страшні питання. Таким він запам'ятався Борі Голубу: згорблений, жовчний, сухий, сидить над триногим таганцем, розігріває в горщику вечерю. В лівій руці тримає червону гумову клізму й методично здавлює балончик — роздмухує вогонь у жаринках; у правій руці держить томик Чехова — все читає й читає при червонястих слабких відсвітах полум'я. Запам'яталось Борі, як наприкінці 1942 року раптом почали до Большакових повертатися продуктові посилки з табору, в якому перебував Саша. А потім отримали вони коротке звідомлення про його смерть від запалення легенів. Простоволоса, кричала вночі його вчителька Зінаїда Іванівна, а вранці, спухла й згасла, вона вчила їх виводити на дошці слова: «Ми не раби. Раби не ми». Майже водночас прийшла з фронту похоронна на Бориного батька. Мама кричала, а потім, обійнявшися з Зінаїдою Іванівною, вони плакали-горювали вдвох, і горе зріднило їх. А Боря ніяк не сприйняв повідомлення про смерть батька, бо встиг призабути його, а що читав того дня смішну книжку «Бронепоїзд Ґандзя», то голосно засміявся, й мама кинулась бити його, та Зінаїда Іванівна не дала. Коли настав їхній час повертатися в Київ, Зінаїда Іванівна не хотіла відпускати їх, а старий Большаков раптом подарував Борі святиню, що лишилась од Саші, — гарний велосипед із динамо-машиною і ліхтарем спереду. Та не лише велосипед — щось більше вивіз Боря з Сизрані: щемливе почуття любові до Росії — до засніжених просторів та дерев'яних містечок, до людей, котрі приймали їх у своїх чорних хатах, ділилися куснем хліба; болить у нього серце, коли він згадує Сизрань, і йому здається, що він чимось завинив перед Большаковими. І йому болісно хочеться поїхати туди, і знайти їх, і хочеться, щоб вони були ще живі, й хочеться стати йому перед ними на коліна й поцілувати руку Зінаїді Іванівні.
Та все часу немає, — і все менше й менше у нього шансів застати Большакових живими.
Виріс хлопчик Боря у високого мужчину, головастого, з одстовбурченими великими вухами та іронічною посмішкою, що блукає по його розумному, хоч і не дуже вродливому обличчю; очі в нього сірі — тільки в одному оці каре вкраплення, — як спомин про батькові карі очі. Мама в Борі була бібліотекаркою, й він вигодувався на книжках, так, як їхній сусід Котька вигодувався на м'ясі, бо його батько був м'ясником. Книжки надали Бориній шкірі шляхетного блідого відтінку й додали бистроти очам і словам, так само, як надмір м'яса надав Котьчиній шкірі пурпурно-боєнського відтінку, поступово перетворюючи його обличчя на пику. Ну а там, де хлопчик читає, ба, ковтає книжки без усякого ладу, без системи, забігаючи на десять років уперед, хапаючи все, що під руку потрапить, — там, знаєте, може з нього вийти щось путяще. Ким Боря хотів стати? Може, письменником? Була в нього та точна й жорстока спостережливість, що конче необхідна письменникові. Та не було одної важливої якості, без якої письменником не станеш: не було в нього наївності. Так. Не було в Борі Голуба тої наївної віри, що його писанина — навіть якщо це буде талановита писанина — комусь буде потрібна, когось зігріє, щось змінить у цьому світі. Він тверезо знав, що всі геніальні думки про людину вже висловлені, всі кращі книжки написані. І що все лишилось так, як було. А як хлопець шанолюбний, він не хотів повторювати того, що було зроблено іншими — й краще за нього. Він зважив на мамині прохання, яка бачила свого сина тільки лікарем, таким, як Теофіл Гаврилович Яновський, і вступив до медичного інституту.
Та швидко Боря зрозумів, що не стане знаменитим терапевтом чи модним хірургом; що не стоятимуть до нього черги хворих і що не ховатимуть його, як ховали в Києві Теофіла Гавриловича Яновського: не відспівуватимуть його в православній церкві, в синагозі та костьолі, і що погруддя Голуба не буде встановлене перед лікарнею на Бессарабці. Дивно, але вже в медичному інституті, на третьому курсі, коли пізно було міняти фах, раптом відкрилися в Борі математично-інженерні здібності, раптом прокинулися в ньому батькові гени, і раптом медицина для нього стала схожа на величезну богадільню, де ніхто нічого певно не знає, де все робиться навмання, де немає загальної теорії — такої, наприклад, як теорія Ейнштейна, — і де панує прагматизм та ремісництво.
До того ж іще виявилось, що Боря не терпить самого вигляду крові: на першому ж практичному занятті з хірургії він зомлів, коли їх завели до операційної. Смішне то було видовисько: здоровий парубок, побачивши, як скальпелем ведуть по шкірі, як легко розкриваються під ножем жовті боки рани, як із них бризкають перші тонкі цівки крові і як яскраво червоніють марлеві салфетки — повалився на руки дівчат із їхньої групи, яким, навпаки, було цікаво й весело дивитись на операцію. Ще гірше враження справив на Борю пологовий зал у Жовтневій лікарні — наче потрапив на бойню. Коли бачив звичайні картини людського народження чи людського скону, почувався млосно, його нудило й починала трясти холодна лихоманка. Але ж відомо, що коли студент медичного інституту якось дочалапає до третього курсу, то потім він мусить стати лікарем, хоч ти лусни. А що Борис Голуб теоретично все знав дуже добре, іспитів не завалював, то якось він там протинявся по практичних заняттях, так і не зробивши жодної операції, не прийнявши пологів та не виконавши жодного розтину людського тіла, ще й вважався при цьому добрим студентом. І хоч як він не зневажав медицину в її сучасному стані, та шість років навчання зробили своє: виховали в ньому тверезу лікарську свідомість, тисячами пагінців прив'язали його до великої науки про людину. Спочатку Боря захопився фізіологією. Зимовими вечорами він годинами просиджував на кафедрі фізіології, на Пушкінській вулиці, майструючи хитромудрий прилад для реєстрації ледве помітних електричних імпульсів, що виникають у нейронах. Вдвох із асистентом, який готував дисертацію на цю тему, вони йшли у смердючий підвал, де містився віварій, брали кішку, прив'язували її до спеціального станка, знерухомлювали за допомогою кураре і вводили в мозок мініатюрні електроди, виготовлені Борею. Відтак чекали, коли на екрані осцилографа з'являться світляні сигнали. Боря почувався як винахідник нової потужної зброї: у затіненій кімнаті спалахували на екрані зеленкуваті параболи, які були не чим іншим, як відбиттям нервово-психічних процесів у мозку кішки; Боря розумів, що зараз вони вторгаються в святу святих природи — у внутрішнє життя мозку, а він не сумнівався, що цей шлях веде дослідників прямісінько до контролю над думками та вчинками людей. Там, у невеличкій кімнаті на кафедрі нормальної фізіології, він усвідомив, що наука дає йому ту силу, якої він ніколи не мав, навіть коли займався боксом, силу, котра не вигасає з літами, силу і владу над людьми, над багатьма людьми, котрих Борис Миколайович зневажав так само, як і Котьку, за те, що ведуть вони вегетативний спосіб життя, турбуючись, переважно, про виконання першої програми — про харчі, випивку та одяг, не забиваючи собі памороки думками про якісь вищі — духовні — матерії. Наука сповнила серце Бориса Миколайовича гординею; відтепер він зверхньо позирав на багатьох людей, які копирсалися в буденних справах, мов ті сліпі жуки, не розуміючи, що коїться навколо них, що сталося з ними в минулому й що чекає їх у майбутньому. Борис Миколайович почувався так, наче належав до якоїсь вищої, ніким не проголошеної, але всевладної касти тих, хто диктує людству нові закони та накреслює нові шляхи.
Згодом, коли кафедра фізіології набридла йому, він пішов у мікробіологічний гурток, куди особисто запросив його кучерявий і вічно молодий професор Сергій Степанович Дяченко. І тут Боря Голуб здивував усіх, зладнавши мініатюрний, навдивовиж гарний прилад, практичне призначення якого було незрозуміле: спеціальна мініатюрна камера наповнювалася культурою мікробів, і під мікроскопом добре видно було, як безладно ширяли паличкоподібні тіла бактерій у фізіологічному розчині. Аж ось вмикався апарат Голуба — крізь розчин пропускався постійний електричний струм, і — о, диво! — бактерії виструнчувались, мовби за чиїмсь наказом, і зграйкою повзли в напрямку, визначеному силовими електричними лініями. Можна було годинами сидіти над мікроскопом і, повертаючи спеціальну ручку, керувати рухом бактерій у будь-якому напрямку. Навіщо це все? Спочатку всі знизували плечима — якась чортівня, диво філігранної роботи, все зроблене й припасоване з найвищою точністю, але навіщо? Потім Голуб дотямив: уводив у свою камеру кінчик тоненької скляної пастерівської піпетки (кінчик здавався тоді отвором метрополітенівського тунелю), і заганяв туди одну-однісіньку бактерію, яку потім використовували для генетичних досліджень.
Отак за тими заняттями, за тими вечорами, проведеними за столом, що нагадував радше робоче місце радіотехніка, ніж студента медицини, Голуб і не погуляв із дівчатами, не вибрав собі якусь гарну педіатриню[4], змарнував час, призначений на гулянки та потанцівки, віддавши цілком його на вдосконалення своїх приладів та читання книжок, як і раніше — на безсистемну й пожадливу бібліофагію. А там — гай-гай — пролинули студентські роки, і він дуже здивувався, коли його вперше окликнули: «Лікарю!» Він навіть не озирнувся, лише потім призвичаївся до нового титулу. Голуба залюбки взяли до одного науково-дослідного інституту, в таку лабораторію, що називалась дуже таємниче, а насправді була перетворена на слюсарну майстерню: приходили сюди люди з інших лабораторій, приносили якийсь мотлох, залишки приладів, просили відремонтувати, навіть спирт Голубу пропонували; сидів він у засмальцьованому синьому халаті, похмурий і подумки посилав їх до такої-то матері.
Він на той час уже захопився генеральною ідеєю свого життя — створенням єдиної універсальної формули людини. Дійшовши того сумного висновку, що люди, на жаль, не рівні ні за своїми здібностями, ні за своїм значенням для суспільства, Голуб вирішив розробити оціночну шкалу коефіцієнтів, від 1 до 100, аби встановити значення кожної людини за об'єктивними критеріями, а не анкетними даними, як це подеколи водиться. Він розробив надзвичайно громіздкий математичний апарат, куди намагався увібгати безліч усяких показників, що характеризували б окрему людину в усій її складності; сюди входили дані про стать, вік, стан здоров'я, фізичні властивості; освіченість, темперамент, рівень інтелекту та інші ознаки. Перевага рішуче віддавалась інтелекту. Власне, вся оціночна шкала будувалась на ступені інтелектуальності, як на такій ознаці, на думку Голуба, що є провідною для сучасної людини. Отож, згідно з цим, для кожної людини шляхом складних розрахунків вилічувався її коефіцієнт. Ось як, згідно з поділом Б. М. Голуба, класифікувались люди:
1. Ідіоти та кретини — ті, коефіцієнт котрих коливався від 1 до 10.
2. Мізерні люди з низькими розумовими здібностями — коефіцієнт від 10 до 25.
3. Нормальні пересічні люди, які не хапають зірок із неба (25–50 одиниць).
4. Здібні високоінтелектуальні люди, дуже корисні для суспільства — коефіцієнт дорівнює 50–75 одиниць,
5. Видатні мислителі та генії — коефіцієнт від 75 до 100 (у виняткових випадках).
Треба віддати належне Голубові — свій власний коефіцієнт він обчислив із такою ж самою долею об'єктивності й критицизму, як і коефіцієнт інших людей. Він дорівнював 68 одиницям.
У відповідності з Бориною ідеєю, кожна людина мала знати свій коефіцієнт. Це було потрібно для того, аби людина заощаджувала час та берегла нерви. На всіх книжках, віршах, кінофільмах, п'єсах, симфоніях, наукових монографіях повинні були б стояти індекси, які повідомляли евентуальним читачам чи глядачам, на який рівень інтелекту розрахована та чи інша річ. Наприклад, романи Всеволода Журбіна — від 1 до 12 одиниць. Романи Томаса Манна — 60-100 одиниць. Німецькі комерційні шлягери — 1–7 одиниць. Симфонії Прокоф'єва — 45-100 одиниць.