Рівно о десятій годині в лабораторії з'явився Костюк — він перебіг через подвір'я в халаті, одягненому на майку, навіть куртку на плечі не накинув. Разом із Костюком прийшли Микола Іванович Собінов, заступник Костюка — хірург розумний і обережний, якому Костюк доручав різні дипломатичні місії, Данило, Даня Мовчан — нахабний красивий брюнет із чорними вусами, що робили його схожим на офіцера текінської сотні (Даня Мовчан був переконаний, що оперує краще за самого Костюка, — і це була майже правда), та завідувачка імунологічної лабораторії Софія Абрамівна Рапп.
Боря, хоч і не терпів Мовчана за те, що той мав величезний успіх у жінок (при досить низькому коефіцієнті інтелекту), трохи поплескав із ним язиком на сексуальні теми. Та Костюк не мав часу й припинив усі розмови.
— Ви знаєте, про що йтиме мова, — сказав він. — Маємо вирішити питання про пересадку серця.
Обвів усіх поглядом і, не чекаючи відповіді, вів далі:
— Я думаю, це нам під силу. Ми не можемо стояти осторонь цієї проблеми. Рано чи пізно, трансплантація серця стане на порядку денному роботи кожної кардіологічної клініки. Чим раніше ми опануємо цю операцію, тим краще. Я вважаю нас усіх технічно підготованими до трансплантації. Прошу всіх висловитись.
Він подивився на Собінова.
Микола Іванович зітхнув потихеньку, бо йому не подобалась нова авантюра, в яку вплутував їх шеф. Микола Іванович саме закінчував докторську дисертацію, і тепер він подумав, що знову, мабуть, доведеться відкласти її вбік. Скільки разів він це робив… А роки йдуть, — він міг би давно вже мати самостійну клініку, бути професором, завідувати кафедрою, спокійно читати лекції студентам, а він так і залишається непомітною другою людиною в клініці Костюка, затулений могутньою постаттю шефа. Він у душі вважав шефа авантюристом, типовим авантюристом, тільки таким, якому таланить у житті. Не встигали вони опанувати нову операцію, не встигали потішитися гарними результатами, як шеф знову запрягав усю клініку й знову починалася скажена гонитва, все закручувалося спочатку. Скільки разів давав собі слово Микола Іванович піти з клініки… Та все не міг. Бо він любив цього пекельного Костюка, цього клятого авантюриста, з яким або голову зламаєш, або увійдеш в історію медицини.
— В принципі я не проти, — сказав Микола Іванович, — але все треба добре обміркувати. Поспішати нам нікуди. По-перше, треба з'ясувати, як на це подивиться міністерство. Адже ви знаєте, як до пересадок ставиться Петро Борисович…
— Знаємо, — перебив Костюк. — Будемо пробивати.
— По-друге, — нудно тягнув Микола Іванович, — у нашій клініці треба стільки дірок залатати, що я й не знаю, коли це ми зробимо. Треба добути грошей на ремонт, стерильні бокси обладнати. Кондиціонери у нас не працюють. Так що я не знаю…
— Ви що — проти? — незадоволено спитав Костюк.
— Я не проти, — знизав плечима Собінов, — А де ми донора візьмемо?
— Ось цим ви, власне, й займетесь. Ми повинні обладнати невеличке реанімаційне відділення й туди звозити з усього міста потенційних донорів. Транспортні травми, нещасні випадки. Ми їх будемо лікувати…
— У кардіологічній клініці? — скривився Микола Іванович. — Нам вистачає свого клопоту.
— Так, — жорстко сказав Костюк. — Ми будемо їх лікувати. І лікувати не гірше, а краще, ніж в травматологічному центрі. І тільки якщо хтось із них… тільки тоді візьмемо серце. Так от, Миколо Івановичу. Вам я доручаю зв'язатися зі станцією швидкої допомоги. Там ця гонориста дама… ви повинні з нею умовитись, щоб до нас звозили потрібних нам хворих. Мозкові травми та інфаркти. Бо я з ними ніколи не вмовлюсь. Полаюсь, та й годі. Вони гуманісти, — я якось натякнув їй, а вона дибки. І слухати не хоче. А без швидкої допомоги трансплантацію ми не зробимо.
— Гаразд, — сказав Микола Іванович, кленучи в душі Костюка. Наполіг-таки на своєму. Не мала баба клопоту… Доведеться тепер побігати.
— А як все ж таки з ремонтом?
— Гроші мені обіцяли, А з боксами — я піду на завод «Більшовик», думаю, допоможуть,
— Що ви скажете, Софіє Абрамівно? — звернувся Костюк до завідувачки імунологічної лабораторії. Він поважав цю високу сиву жінку, бо знав, що на неї можна покластися: все, що вона робила, було ґрунтовно опрацьовано, все на совість. Софія Абрамівна недавно була в Москві, де вивчала методику добору тканинних антигенів за системою Ван-Роода.
Власне кажучи, то була найголовніша перешкода в усій проблемі пересадки: імунологічний бар'єр, безжальне відторгнення трансплантованих тканин організмом реципієнта[5]. Імунологи встановили, що кожна людина має свій, тільки їй притаманний набір антигенів, і поліціям усього світу ще доведеться користуватися цим антигенним «відбитком» для ідентифікації злочинців. Бо майже неможливо зустріти двох людей з однаковою комбінацією антигенів. Тільки однояйцеві близнята імунологічно тотожні між собою.
Отже, перед тим як робити пересадку, слід було встановити, чи існує якщо не тотожність, то хоча б подібність, близькість тканин того, хто віддає своє серце, й того, хто приймає його. Лише в цьому разі можна було сподіватись, що серце приживеться. В противному разі пересаджене серце швидко знищувалося антитілами й лімфоцитами. Нещодавно, коли єдиним видом трансплантації було переливання крові, донор і реципієнт добиралися за антигенною подібністю червонокрівців. У разі трансплантації тканин ця система не мала сенсу — ті, хто вдавався до неї при пересадці серця (а такі були), обманювали і себе й хворих. Антигенна карта, антигенний шифр тканин містився в білокрівцях — у лімфоцитах. Ці маленькі прозорі клітини були немовби своєрідною імунологічною моделлю людського тіла. Про них можна було б сказати: дай мені твої лейкоцити, і я скажу тобі, хто ти.
Оскільки імунологічно близьких осіб легше добрати серед великої кількості донорів та реципієнтів, лейденський професор Ван-Роод (один із тих, хто розробив методику добору антигенів двох людей) запропонував створити міжнародну організацію обміну людських органів. Вона має називатися «Євро-Трансплант», Ядром цього центру стане електронний мозок. В його пам'яті повинні міститись імунологічні та клінічні дані про хворих із усієї Європи, котрі потребують сердець, нирок чи інших органів для трансплантації. Якщо в якійсь із країн Європи помре людина з серцем, придатним до трансплантації, її смерть має бути штучно загальмована. Комп'ютер у Лейдені отримає імунологічні дані вмираючої людини й блискавично вирішить, котрому з хворих треба пересаджувати це серце з огляду на антигенну спорідненість. У цій системі повинні співпрацювати сотні лікарських колективів із різних країн. Хворих для трансплантації будуть перевозити на реактивних літаках. В останній третині XX століття людство може стати свідком виникнення нової, небаченої досі централізованої системи трансплантації.
Але це все були плани, сміливі проекти, помисли на майбутнє.
А Костюку треба було ступити перший крок.
Зробити вдалу трансплантацію.
Одразу після цього починалась боротьба з відторгненням серця. І це вже був другий крок: подолати бар'єр несумісності. Для того, щоб знешкодити згубні для пересадженого серця захисні сили організму, застосовувались різні методи: перш за все хворому вводили у великих кількостях АЛС — антилімфоцитарну сироватку, яка нейтралізувала лімфоцити, давали преднізолон та азатіоприн. Дехто з хірургів провадив навіть рентгенівське опромінювання пересадженого серця.
Ось чому від лабораторії Софії Абрамівни Рапп залежав успіх пересадки.
— Ми готові, Андрію Петровичу, — сказала Софія Абрамівна, колись ставна, гарна жінка. Її чоловік, полковий комісар, загинув на війні.
Костюку тепліше стало на серці. Вона не підведе.
— У нас є американський азатіоприн у достатній кількості, — сказала Софія Абрамівна. — АЛС ми теж приготували. Ми зараз одержуємо АЛС у високому титрі. Я за пересадку.
— Даня.
— Що я? — недбало сказав Мовчан. Серце в нього калатало, як у запасного гравця, котрий почув, що його, нарешті, беруть до збірної команди. От і настав його час. Це буде як вибух бомби: статті в газетах, інтерв'ю в «Неделе», фотографії в «Огоньке», кінохроніка, телебачення. Даня уявив, як його обличчя з'явиться на екранах у різних містах країни; не одна жінка чи дівчина зітхне, не одна подумає: «Це він. Той, про якого я мрію ночами: сильний, гарячий, брутальний, справжній мужчина». Даня був пожадливий до життя. Виходячи з клініки, він легко скидав із себе нещастя, кров, смерть та й радість вилікуваних теж скидав, мов білизну, яку знімаєш, ідучи з операційної, і тільки одна думка пекла його зсередини, не даючи спокою: жити! Треба жити! Його дружина, що народила йому двох синів, була нещасна жінка, бо Даня, з тою ж пристрастю, з якою колись покохав її, тепер зневажав; він часто міняв коханок і вже кількох дівчат із клініки звів. Костюкові про всі Данилові фортелі доносили — та дивно: жінки й дівчата, скривджені ним, ніколи на нього не скаржились, мабуть, кохали його, перелюбника, мабуть, чимось він укоськував їх, так що ніяких скандалів у клініці не було. Любив Даня гульнути, любив випити, смачно поїсти, любив свого «Запорожця» — міг годинами порпатися в моторі, так що руки ставали чорні й він ледве потім відтирав їх щітками в передопераційній. Була в Дані стихійна черкеська сила, білозуба, звірувата усмішка на смаглому обличчі, була точність в руках — різав він сміливо, не вагаючись, майже весело, нахабно сперечався з Костюком, і без нього Костюк ніколи б не зважився на трансплантацію серця. Костюк вирішив, що серце донора братиме Микола Іванович зі своєю бригадою, а вони з Давидом пришиватимуть це серце реципієнту.
— Треба було давно вже зробити цю пересадку, — сказав Даня. — Дочекались, поки нас переплюнули.
— Що ти базікаєш, — сказав Костюк, та в голосі його не було гніву. Бурчав для порядку. — Треба, треба. Нема чого вихвалятися. Он у Х'юстоні скільки пересадок зробили, а хворі всі померли. Ти був у Х'юстоні?
— Ні, — сказав Даня. — Я був у Мотовилівці.
— Ну то помовч. Боря, твоє слово.
— Пересадку ми не зробимо.
— Ти що? — Костюк починав гніватись.
— Не зробимо, — вперто сказав Боря. І де тільки взялися в ньому злість і впертість? — Не зробимо тому, що дорога до клініки паскудна й ніяка швидка допомога не погодиться возити хворих у цей райський куточок. Не зробимо тому, що в переважної більшості хворих нема телефону. А як ви викличете родичів? Як ви попросите в них дозволу взяти серце їхнього сина чи дочки? Не зробимо тому, що поки вам дозволять узяти серце, поки всі бюрократи й моралісти узгоджуватимуть папірці й накладатимуть резолюції, всі хворі давно помруть і нікому буде робити трансплантацію.
— Слухай, — сказав Костюк, — що це з тобою сьогодні? Ти нам лекцій не читай, а краще скажи, — що в тебе з малим АШК?
— Що з АШК? Все готово. Сьогодні кінчаємо монтаж.
Костюку спало на думку зробити маленький апарат штучного кровообігу, так званий мікро-АШК, який можна було б підключати до серця донора. Це б означало, що після смерті хворого його серце живилося б свіжою кров'ю та деякими препаратами — глюкозою, аскорбіновою кислотою, кокарбоксилазою, АТФ. Взяте від донора серце, аж поки не було б ушите реципієнту, підтримувалося б завдяки штучному кровообігу. Це був так званий метод ізольованої коронарної перфузії серця. Х'юстонський хірург Д. Кулі не застосовував перфузії серця — просто брав серце від донора й переносив, але наслідки в нього були невтішні. Натомість Барнард вдавався до цього методу. Перша модель мікро-АШК, створена Костюком і Борею, була досить вдала. Та Боря вирішив удосконалити оксигенатор — те місце в апараті, де кров насичується киснем.
— Гаразд, — сказав Костюк. — Підсумовую: ніхто не висловив ніяких принципових заперечень проти пересадки серця. Я ставлю питання про трансплантацію перед проблемною комісією міністерства. Тим часом ми повинні розгорнути всі приготування до операції. Треба буде зібрати весь колектив клініки, пояснити людям, навіщо ми йдемо на цю операцію, визначити місце кожного, розподілити обов'язки. І тепер головне. Нам треба заздалегідь визначити кандидата на пересадку.
Він подивився на співробітників, але всі мовчали.
Кожен думав про своє.
Боря, намагався уявити обличчя Милочкиного нареченого. Мабуть, молодий верткий піжон у синій шинелі з золотими крилами на рукаві. «Цікаво, — подумав він, — чи запросить вона мене на весілля?»
А Микола Іванович думав про те, як, мабуть, страшно, коли відсікається аорта, порожнисті вени, потім легеневі вени, потім легеневі артерії… І серце донора лишається у твоїх руках. Живе серце. А перед тобою лежить труп із жахною порожниною в грудях.
— Так ось, — мовив Костюк, — я дав вказівку завідувачеві відділенням підбирати потихеньку можливих кандидатів на пересадку й класти їх у сьому палату. Треба брати тільки безнадійних хворих, яким ніякі інші операції не допоможуть. Питання є? Тоді все.
Засовали стільцями, Даня попросив у Голуба сигарету й розповів новий анекдот про телепатів.
Розділ 10
На всіх сходах того великого будинку, в якому працювала Валя, смерділо паленим залізом. Робили капітальний ремонт їхнього ліфта. Замість розкішної, з дзеркалами та купідонами, кабіни, схожої на графську карету, монтували щось скромне — пластмасову сучасну скриньку, вантажопідйомність — 4 особи, або 250 кг. Тому на сходах лежали мотки стального каната, а сітчасті двері було знято — їх різали автогеном, потім зварювали, пристосовуючи до потреб нової техніки, й ліфтовий колодязь зяяв пусткою. Завдяки ремонту ліфта, редакції, що містилися в цьому будинку (а їх було тут із півдесятка) відчули тимчасове полегшення, надто ті, що на верхньому поверсі. Різко зменшився приплив графоманів, надто старих, на пенсії, — бо вони не так любили літературу, аби рискувати власним здоров'ям і дряпатись нескінченними сходами вгору, несучи свої спогади про зустрічі з Ф. І. Шаляпіним або ще якусь макулатуру. Тому менше стало вештатись на сходах сірих, мов промокальний папір, людей з пошарпаними картонними папками в руках.
Валентина йшла вниз, замислена, не звертаючи уваги на сморід горілого металу, фіолетові зблиски зварки, гудіння й іскри, що летіли в ліфтовому колодязі. На підвіконні третього поверху сидів її колишній чоловік. Поруч із ним стояла невеличка шкіряна валізка. Шапка теж лежала на підвіконні. Окуляри він зняв — завжди знімав окуляри, коли читав щось, бо був короткозорий. Зараз він читав газету. Побачивши на площадці Валентину, похапцем надягнув окуляри і, зім'явши газету, сунув її в кишеню.
Зіскочив із підвіконня. Стояв розгублений і нерішучий. Вказівним пальцем поправляв окуляри на переніссі.
— Ти… давно чекаєш? — спитала Валентина.
— Дві години. Ти одержала телеграму?
— Так.
Він узяв валізку, шапку й пішов поруч із нею. Їй здалось, що за цей короткий час, що вона його не бачила, він дуже змінився: збляк, став меншим на зріст. З'явилася в ньому досі небачена метушливість і непевність. Ні, не таким був колись Владислав Гармаш, зірка студентських вечорів — постійний конферансьє на журналістському факультеті, заводіяка, піаніст студентського джаз-оркестру, за яким упадали кращі дівчата факультету. Він носив тоді модну зачіску «ластівка» — спереду білявий кок і зализане на скронях довге волосся; ясні очі й рожеве обличчя сяяли здоров'ям і самовпевненою душевною ясністю. Нічого зараз не лишилося від тої «ластівки». Рідке волосся, крізь яке вже виразно проглядала майбутня лисина, й журливий вираз очей — у серці Валентини ворухнулась жалість до нього. Жалість — і нічого більше. Навіть дивно, бо безслідно минув гіпнотичний сон, в якому вона перебувала кілька років, живучи з Владиславом. Жалість, маленька тиха жалість, як тоді, коли бачиш кішку, що мокне під осіннім дощем. Жалість, із якої ніщо вже не народиться, бо Валентина не належала до того типу жінок, у котрих жалість переходить у кохання.
Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.
— Де ти зупинився? — спитала Валентина.
— Ніде, — сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.
— Ти даремно приїхав, — сказала вона. — Чи, може, в тебе є тут якісь справи?
— Ніяких, — швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. — Тільки ти.
Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні — тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.
Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.