«Серед хворих лікаря Грубі були Гейне, Жорж Занд, Олександр Дюма, Альфонс Доде, Шопен, Ліст і багато інших славнозвісних осіб. Особливо багато хворих постачав йому світ дипломатів та заможних іноземців. Кожному хворому він призначав що-небудь особливе і до того ж неодмінно щось дуже дивне. Так, одному він наказував пройти невідомими вулицями, розгризаючи через кожні 48 кроків по виноградному зернятку. Другому — щоденно ставати тричі на обідній стіл на 7 хвилин і щоразу нахилятися то вперед, то назад. Третій отримував наказ на ніч з'їдати 2 сирих яйця, посипавши кожне 47 крупинками солі. Четвертий кілька разів повинен був на кілька секунд ставати на голову, догори ногами. П'ятий — ходити навкарачки. Шостий — пити власну сечу й т. д. Поруч із такого роду призначеннями, які, мабуть, повинні були й справді впливати лише своєю вражаючою дивизною, бували в Грубі й інші призначення, де, мабуть, бралися до уваги різні фізичні впливи; так, одному неврастеніку він порадив знайти собі неодмінно квартиру на 5-му поверсі з 4-х кімнат, повернених вікнами на південний захід, і оклеїти кожну кімнату шпалерами зеленого кольору особливих відтінків; побігавши по Парижу чотири тижні в пошуках квартири та шпалерів, хворий повністю видужав. Одній старій жінці Грубі звелів залишатися постійно на пароплаві, що курсував між Ліоном та Авійноном, і їсти не інакше, як під музику і в такт із музикою».
Хіба сучасні лікарі не грішать часто-густо такими ж безглуздими призначеннями, тільки з меншою, ніж у лікаря Грубі, долею гумору і фантазії?
Треба дивитися правді в очі. Ми, лікарі, не вміємо рахувати. Недарма серед нас виявилося стільки письменників — людей, яким органічно чужа всяка точність і об'єктивність. Так, ми навчилися отримувати од хворого різноманітну інформацію. Але це перший, далебі, крок. Ми не знаємо, що робити далі з цією інформацією, як її оцінювати, як прогнозувати перебіг хвороби, як із сотень різних показників створити докладну картину хвороби і як, нарешті, на основі цих досліджень пропонувати єдино можливу, науково обґрунтовану тактику лікування. Дехто наше невміння, нашу сліпоту намагається видати за найліпшу чесноту, звинувачуючи в усьому математику, яка, мовляв, не доросла до складності медицини. Ці люди зарозуміло відкидають саму думку про можливість злучення математики з медициною. Погляди цих лікарів якнайліпше висловив нещодавно французький хірург Рене Леріш:
«Ось уже кілька років, як математика увійшла в медичну практику, і ми вправі спитати, що ж вона принесла з собою цій надзвичайно складній та багатогранній науці? Чи можна уявити собі, щоб діагноз хворій людині, стан страждаючого пацієнта були зображені у вигляді математичної формули? У мене особисто не складається враження, що надія, покладена на математику, якщо взагалі існує така надія, може коли-небудь збутися».
Чи є кращий приклад душевних лінощів, кволого псевдоромантизму, небажання глянути фактам в очі? Що взамін математики пропонують нам месьє Леріш та його послідовники? Стоячи на самому початку великого історичного процесу оновлення медицини, вони не бажають бачити тої ясної перспективи, того єдиного шляху, який виведе медицину з лабіринтів знахарства у світ логіки, раціонального знання, безпристрасної інформації.
Я кажу вам: вчіться рахувати. Опануйте кількісний, математичний підхід до людини, до хворого, до хвороби. Все може бути підраховане — хмари на небі та інфузорії в світовому океані. Вчіться висловлювати свої спостереження і почуття в цифрах. Коли промовляють цифри, мовчать музи. Там, де є цифри, нема місця суперечкам,
7. У мінливому хаосі життя, у вічному русі матерії, у гомоні припливів та відпливів, у бурхливому плині історичних подій, у тумані зневіри й сумнівів нам завжди присвічує одна незмінна зірка, один магічний знак істини — цифра. Схилімо ж голови перед нелюдською правдою чисел, перед таємничими властивостями цих безсмертних арабських і римських рядів, цих безіменних легіонерів Інформації. Монументальні, мов єгипетські піраміди, вічні, мов нуклеїнові кислоти, цифри живуть своїм особливим життям, за власними законами; нарівні з атмосферою, гідросферою, біосферою існує цифросфера — незнищувальна і безмежна, як час і простір. Нема такого явища, яке не можна було б висловити в цифрах; усе добро і все зло світу, все аморфне і неокреслене, все велике й кумедне, всі відтінки й півтони, всі благі поривання на майбутнє і всі оцінки минулого — все підлягає безмежній владі цифр, для яких не існує теренів заповідних, тем заборонених.
Чого варті окремі слова, коли знецінено цілі держави? Чого варті стоси паперу, списані сучасниками Наполеона про обставини його смерті, коли я знаю цифри, які кидають світло на цю похмуру історію. Офіційний діагноз твердив, що Наполеон помер від раку шлунка, але багато лікарів мало сумнів, тим більше, що сам Наполеон у своєму заповіті 15 квітня 1821 року писав:
«Я помираю не своєю смертю. Мене вбила англійська олігархія та її найманий вбивця». Нещодавно, через 140 років по його смерті, було висловлено припущення, що Наполеона отруїли миш'яком. Для перевірки Г. Сміт з університету в Глазго (Шотландія) провів дослідження Наполеонового волосся, що збереглося до наших днів. Пробу волосся було опромінено впродовж доби потоком нейтронів від реакторів англійського атомного дослідницького центру в Гарвеллі. Виявилось, що волосся Наполеона містить у собі кількість миш'яку в 13 (!) разів більшу, ніж нормальне людське волосся. Більше того: волосся було порізане на шматочки, і кількісний розподіл миш'яку за довжиною волосся дав змогу дійти висновку, що Наполеона отруювали поступово й систематично; було встановлено з точністю до двох тижнів періодичність прийому ним миш'яку за останній рік його життя на острові.
Цифри починають втручатися в замкнений світ індивідуальних людських переживань та масових панічних реакцій, що супроводжують війни і катастрофи. Так, за даними Агрелла (1965), 80–90 % солдатів американської армії відчувають страх під час бою (дані отримано на матеріалах корейської та в'єтнамської воєн). При цьому в 25 % спостерігається блювота, 10–20 % не спроможні контролювати випорожнення та сечовипускання. Звичайно, це надто приблизні дані, які не можна механічно переносити на інші війни і армії, але ясно, що ми згодом прийдемо до кількісної характеристики мужності чи боягузтва окремого солдата, отриманої заздалегідь перед боями за допомогою певних психологічних тестів.
Цифри вводять нас у таємничі лабіринти влади — як у дрібних і кумедних її виявах, так і в формах, сповнених кривавого історичного смислу. Завдяки люб'язності М. І. Пирогова, опікуна київської учбової округи, ми довідуємося, що в 1858 році з 4109 учнів київських, білоцерківських, подільських, чернігівських та інших гімназій округи був підданий тілесним тортурам 551 учень, тобто 13,4 %, а загалом вихователі покарали 1891 учня (46 %) за лінощі, пустощі, злодійство, куріння тютюну та інші злочини. Всі учні М. І. Пирогова — хлопчики й дівчатка 1858 року — мирно спочивають на кладовищах України, але їхня недисциплінованість втілена в цифрах і залишилася на науку прийдешнім поколінням.
Посміхнімося сумною й доброю усмішкою і перейдімо до наступних цифр, перед якими треба зупинитися в мовчанні, люті та сльозах. Ось важкі, сталеві, як тюремні грати, числа, на яких будувалася влада німецької націонал-соціалістичної імперії: 45 000 функціонерів гестапо реєстрували в 59 управліннях всі вияви ворожості до режиму; 30 вищих керівників СС і поліції на чолі 65 000 солдатів служби безпеки та поліції порядку, що налічувала 2,5 млн. вояків, стежили за безпекою райху; 40 000 есесманів охороняли мільйони в'язнів у 20 концтаборах та 160 таборах примусової праці; 100 000 інформаторів СД стежили за думками всіх громадян великої німецької імперії.
А ці громадяни, як повідомляла свого часу газета «Pädagogische Zeitung», посилено гризли нігті у передчутті майбутніх великих перемог рідної держави. З 1000 школярів Берліна у 130 нігті було покусано зовсім, а в 100 було згризено лише передні частини нігтів».
Розділ 3
Наступного дня, нашвидку впоравшися з невідкладними справами, Костюк вийшов із головного корпусу клініки — триповерхового будинку невиразної, скоріше заводської архітектури, що стояв поміж ампірних особняків колишньої земської лікарні; а що попередники Костюкові, які їздили сюди на прольотках і лікували хворих каломеллю та кровопусканнями, були люди з практичними навичками і не без гумору, то лікарню вмістили вони поруч із кладовищем, де церква стояла маленька, а зараз майже зовсім зруйнована. Бо вона й не була потрібна: на кладовище кілька років тому наклали вето — отой визначений законом та інструкціями «цвинтарний термін», згідно з яким упродовж двадцяти років землі ці, куди покладено не одне покоління киян, не можна було чіпати з тим, щоб очистити цей чорнозем, аби згодом, коли стануться неминучі біохімічні процеси перетворення живої плоті на мертві мінерали й коли біль живих вгамується, можна було б зрівняти цю місцевість і влаштувати на ній радіснішу установу — парк культури й відпочинку або, наприклад, трикотажну фабрику. Так що тепер скорботна духова музика — головним чином марші Шопена — не краяла душу хворим і не відвертала їхню увагу від лікувального процесу. Земські економісти обгородили лікарню й кладовище однією огорожею, з'єднавши ці принципово різні заклади капітальним залізним плетивом, тепер уже іржавим і повиламуваним у різних місцях для зручності хворих, аби легше їм було виходити на схили гори.
Стояв той лютневий день, коли прокидаються старі надії та народжуються нові ілюзії: коли небо тепле і ясне, коли сонце стає всевладним, коли йде навальний процес танення снігів — у сяйві, блиску й зламах бурульок, у синіх відсвітах високих венеційських вікон. Це той єдиний день, коли люди вірять у весну, бо потім край їхній вірі кладуть люті заметілі, брудний і мерзлякуватий березень; і вже несила чекати весну, і людина переймається байдужістю до свинцевої гри циклонів.
Костюк пройшов тільки зо три десятки метрів по подвір'ю, а мовчки вилаявся, бо побачив, як біля кухні з машини виносили хліб, і як буханець хліба впав у воду, і як ліниво підняв його експедитор і кинув у велику плетену корзину. Костюк підійшов, узяв мокрий хліб, ніби хотів зважити на долоні, і, не кажучи ні слова, поклав його назад у машину, на дерев'яну порожню полицю. Запах хліба, що йшов із будки машини, був такий гірко-приємний, навіював такі далекі спогади, що Костюк замислено постояв коло фургона, чим немало здивував експедитора, і водія машини, і санітарок, яким доводилось весь день щось носити: або їжу в алюмінієвих бачках, або померлих — у морг, вузькою стежкою, де й посковзнутися неважко, й треба ноші ставити на сніг, відпочивати; або носили ці літні жінки якісь незрозумілі їм папірці з одного відділення в друге.
Костюк нарешті вийшов за огорожу, автоматично відзначивши, що знову в'їзні брами клініки одчинені гостинно, хоч вивозь звідти весь операційний блок; скільки вже казали вахтерам, щоб зачиняли ворота, але не слухали, кляті душі. Всі ці дрібнички, хоч як це дивно, не зіпсували Костюкові настрою, а проминули десь поза його свідомістю, на нижніх поверхах кори.
Білі пухнасті подушки, що вчора урочисто лежали на бочках із-під бензину, стали пласкими змокрілими коржами; Костюк подумав, що завтра, коли вдарить мороз і все враз затвердіє, буде багато травм і струсів мозку. Але й про ці сумні речі він подумав автоматично, а насправді щось незрівнянно важливіше займало його думки. У легкому повітрі всі звуки лунали здалеку без викривлень, первісно чисті: сирени електричок, цвірінчання горобців на автобусній зупинці, де співробітники клініки, з нудьги, чекаючи автобус, кидали в сніг хлібні кришки, і ревіння самоскидів, які на другій передачі ледве долали «військово-грузинську дорогу», як звали в лікарні звивистий, забрукований недбало відрізок шосе, що петляв по горі. Костюк повернув праворуч, туди, де розкинувся дубовий Інженерний гай, закладений ще в 1872 році, пройшов кілька кроків повз огорожу лікарні й злодійкувато озирнувся. Нікого не було поблизу, він був сам. Тоді Костюк вскочив у кабіну телефону-автомата, намацав дві копійки, що їх тримав напоготові в лівій кишені, й глянув на телефонний номер, виписаний олівцем на зім'ятому клаптику газетного паперу.
Після кількох гудків щось усередині автомата механічно брязнуло, і байдужий голос відповів:
— Редакція.
— Прошу Валентину Миколаївну, — сказав Костюк пересохлим голосом, мабуть, дуже хрипким, бо на другому кінці лінії не зрозуміли:
— Кого-кого?
— Валентину Миколаївну.
— Зараз.
Трубку поклали. Чути було, як у далекому приміщенні стукоче друкарська машинка. Світло заломлювалось у гранях скляної телефонної будки, яка дивним острівцем цивілізованого життя стояла тут, у снігах, серед дубів, застиглих у могутньому спокої над урвищем. Під горою в яру лежала колишня околиця Києва, що опинилася майже в центрі міста — жменя стареньких одноповерхових будиночків, сарайчиків, сулії з вишневими та смородинними наливками на підвіконнях, небесно-блакитні голубники та саморобні душеві кабіни у садках, збиті з дощок.
— Слухаю вас.
Не знав, що сказати, й не розумів — навіщо прийшов сюди, в цей сяючий лютневий гай, яка сила змусила його потай дзвонити в невідому редакцію жінці, з якою випадково познайомився, і він ненавидів себе, бо йому відомо було, як такі дзвінки заплутують життя і як швидко після таких розмов вивітрюється почуття власної незалежності; сам, тільки сам, відповідай сам за себе; не вплутуй нікого більше в своє життя; будь таким, як у клініці: холодним і віддаленим від усіх тою незримою межею, через яку ніхто не наважується переступити — літами, званням, посадою і ще чимось ввічливо-твердим, непроникним і відстороненим, що зветься авторитетом.
— Я слухаю, — повторила Валентина.
— Добрий день, — сказав. — Це я.
— Андрій Петрович? — втішено й швидко спитала вона, й він від хвилювання переклав слухавку з руки в руку.
— Я сьогодні проводив сеанс передачі думок на відстані, — мовив він. — З десятої години ранку. Ви нічого не відчули?
— Відчула, — сказала вона, й він із голосу зрозумів, що вона всміхається — так, як учора на привокзальному майдані. — Я теж думала.
— Справді? — зрадів.
— Так.
— Я хочу вас бачити.
— Коли? — спитала вона.
— Негайно. Зараз.
Трубка змовкла.
Крізь щільно зачинені двері телефонної будки не долинав повів вітру й нечутним було бляшане жеботіння брунатного торішнього листя на дубах-нелинях. На порожній дорозі, що вела з яру, з'явився якийсь чолов'яга. Він ішов повільно, важко переставляючи ноги у високих валянках, взутих у калоші. На ньому був добротний чорний кожух, солдатська зимова шапка, зав'язана поворозками на підборідді; в одній руці незнайомий ніс маленьку валізку — таку, з якими ходять телевізійні техніки чи слюсарі, в другій руці він тримав ковіньку.
Цією дорогою мало хто ходив, бо надто крутим був тут підйом. Цією дорогою користувалися лише йдучи додому, з клініки, вниз. У тиші пролунав голос Валентини:
— Приїздіте на площу Ленінського комсомолу. Я чекатиму вас коло редакції.
Він одразу почепив слухавку, нічого більше не сказавши.
Чолов'яга з маленькою чорною валізкою терпляче чекав Костюка (а може, відпочивав?) при дорозі. Сіре обличчя (нестача кисню в такий день, коли повітря, здається, насичене киснем, як добре газована вода), глибокі носогубні зморшки, ретельно, до синяви, виголені щоки й живі очі, хоча верхніх повік уже торкнулись набряки. Йому було років із п'ятдесят.
— Скажіть, де тут больниця?
Чолов'яга квапливо поставив валізку в мокрий сніг, а сам із-за пазухи вийняв кілька зім'ятих папірців, один обережно розгорнув і подав Костюкові.
«На дослідження у відділення грудної хірургії направляється хворий Курінний Максим Якович».
— Тут недалеко. Ліворуч од воріт. А чому автобусом не їхали?