Діти - Пагутяк Галина 20 стр.

— Вовк? — злякався Лялечка. — Скажи, а вовки не їдять лисів?

— Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки костюм на себе натягнув людський, а ще й по-людському говориш. Де ти раніше був? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але то нічого. Ми тебе ось замість Мілорда поставимо. Страшніше буде, а то всі щось занадто розвеселились. Ніякого страху не почувають… Нічого, завтра я їм покажу! Я, слава богу, не вегетаріанець! Ходімо, лисе!

— Я не хочу! — спробував опиратися лис, тобто Лялечка, але вовк потягнув його на середину до кабанця… — Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов…

Але тут у вовка раптом відвисла з жаху нижня щелепа, а кабанець випустив рушницю. Центр галявини був дуже освітлений.

— Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.

— Людина! Людина! — підхопили всі.

Світло раптово згасло, тільки тупіт і вереск лунали в темряві. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало так страшно, що й не сказати.

— Мамо, мамочко! — заплакав хлопчик. — Лисе, де ти?

Розділ XVIII,

Жінка йшла берегом моря, і хвилі торкались її ніг. Увечері вода зберігала денне тепло, забираючи його від піску і повітря.

Пляж був майже порожній, і на обрії, де небо зустрічалось з морем, догоряла рожева смуга.

Жінка дивилась собі під ноги, коли раптом позад себе почула дзвінкий сміх, але не обернулась. Не звертаючи на неї уваги, берегом моря пробігло двоє: хлопець і дівчина, видно, що нетутешні, незасмаглі, трохи незграбні, страшенно юні. Вони бігли, тримаючись за руки, і довге волосся дівчини маялося на вітрі. Хлопець потягнув її за собою у воду, і сміх, як на такий пізній час, залунав непристойно голосно.

Жінка неквапливо вирвала ноги з теплих хвиль і побрела пляжем до свого одягу. Одягнувшись, вона спроквола пішла поміж кольорових грибків, і лице її не виражало нічого, крім байдужості.

Пляж був відгороджений од міста бетонним муром, попід яким стояло безліч лавочок. Люди сиділи на них і насолоджувались заходом сонця, що сідало просто в море.

Жінка підіймалась сходами нагору, щоб вийти в місто. Обабіч сходів тягнувся піщаний схил, порослий низькою травою. Жінка побачила сліпого, який вперто дерся схилом, допомагаючи собі палицею. Камінці сипались йому з-під ніг, і у їх сухому торохкотінні було щось моторошне, як і в постаті сліпого, що іноді падав на коліна, не втримавшись на крутому схилі.

Жінка зійшла зі сходів і, балансуючи по круглих камінцях, нерішуче наблизилась до сліпого.

— Я вам допоможу!

— Дякую, я сам, — глухо відказав сліпий. Він був зовсім молодий.

— Вибачте, — тихо сказала вона. Їй справді не треба було підходити. Жінка озирнулась, чи хтось за ними не спостерігає. Але ніхто навіть не повернув голови.

В кімнаті вона увімкнула світло і сіла біля столу. Було уже пізно, і її охопив неспокій. Жінка, слухаючи, як хазяйка важко човгає ногами в сусідній кімнаті, здригалась від кожного стуку.

— Чого мені так страшно? — дивувалась жінка. — Що це таке зі мною? Невже щось трапилось?

Їй не вистачало повітря, хоч вікно було розчинене навстіж. Вона тремтіла. Цокочучи зубами, випила заспокійливі таблетки і, лігши горілиць, заплющила очі… Тільки б пережити цю ніч… Почувши знайомий голос, вона швиденько підхопилась і сіла.

Ввійшов чоловік у білій тенісці, що різко виділялась на його засмаглому тілі.

— Все! — сказав він весело. — Дістав квитки! Правда, дав на лапу, щоб не стояти в черзі, але все о’кей! Крайній вагон, нижні полички. Ну давай, збирайся! Підемо в ресторан. Я голодний, як дідько.

Жінка радісно вхопилась за цю пропозицію.

— Підемо, підемо! Мені щось сумно. А там музика, вино…

— Ти мене навіть не похвалила…

— Я тебе, люблю, — сказала жінка. — Ходімо швидше, бо я збожеволію в цій дірі!

Вона підвелась і стала застібати ремінці на босоніжках.

— Що з тобою! Ти що, в халаті думаєш іти до ресторану? — здивувався чоловік.

— Я забула! — засміялась вона і побігла до шафи по вбрання. — Ох, і нап’юсь я сьогодні!

Їй так було добре з цим чоловіком, сильним, надійним, настирливим, якому всюди щастило і який в такому дусі міг виховати її сина: зубами виривати в долі кращі шматки.

— Дивись мені! — пригрозив він їй пальцем. — Я не хочу за тебе червоніти.

Вона знову засміялась. А потім вони сиділи в ресторані: їли, пили, танцювали. Обоє молоді, вродливі, гарно вдягнені, вони привертали увагу, і з обличчя чоловіка не зникала вдоволена усмішка. Він голосно говорив про різні вишукані речі: кіно, музику, живопис, і жінка з ним у всьому погоджувалась. Він був її богом, її повелителем. І це рабство після стількох років самотності тішило її, як дитину.

Вночі вона відчувала на своєму плечі його важку теплу руку, і їй хотілось плакати від того, що це їхні останні дні серед незнайомих людей і завтра все буде інакше. Вона тихенько заплакала, щоб він не почув. Скрутившись клубочком, жінка відчувала себе беззахисною, як у дитинстві, коли маленькою купалась в річці і старші її відштовхували, гонили або — ще гірше — не звертали на неї уваги. Дівчинка, зовсім синя від холоду, сиділа на березі річки, і з мокрого волосся на шию стікали холодні краплі води, а коліна боляче колов пісок…

Розділ XIX,

І лис прибіг. Власне, це був зовсім непоганий лис, які б не ходили плітки про лисячу хитрість і підступність. Прибіг і то не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить хоробро.

— Не плач, — сказав лис. — А то і я заплачу. В мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я тобі покажу свою картину.

— Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Одведи мене додому!

— Бідненький, — співчутливо сказала лисичка. — До мами хочеш?

Лялечка ще гірше заплакав.

— Ну що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — А я так хотів показати тобі картину.

— Нічого, він ще до нас прийде. Правда? — лагідно заглянула в очі хлопцеві лисичка.

— Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Досить з мене! Сам покликав, а тоді кинув ради цієї!..

Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.

— Ми більше не будемо!

— Ведіть мене додому, — наказав Лялечка. — І то швидко! Бачите, в мене є рушниця!

— Вона іграшкова, — сказав лис.

— Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.

— Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.

— Ану вщипни мене!

— Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.

— Кусай, тільки щоб не боліло дуже!

Лис вкусив легенько Лялечку за палець.

— Справді, не снишся! Ну, добре, ведіть мене. Я спати хочу!

— Ходімо, — зітхнув лис.

І вони пішли стежкою. Попереду Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.

— Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.

— Серджусь! — відповідав Лялечка.

— І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.

Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.

— Спи, спи. Ще рано, — пробурчала вона.

— Бабо, — підхопився Лялечка. — А правда, що я був у лісі?

— Ні, — відказала вона. — Тобі все приснилось.

— Був, був! — образився Лялечка. — Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні…

— То я казала.

— Все одно був! І на лиса я вже не гніваюсь. Я його люблю! Тільки ти мене в ліс пусти. Я ще картини лисової не бачив.

— Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду ти поспиш трохи і підемо в ліс.

— Правда?

— Якщо будеш чемний, — подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.

— А мене ти любиш? — спитало кошеня, котре не встигло вискочити слідом за бабою.

— Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то зручніше вмостився у ліжку і знову заснув.

У вікно стрибнув сонячний зайчик і сів йому на щоку, але хлопчик не прокинувся, тільки на губах у нього затремтіла легка, ледь помітна усмішка.

З липня — 20 вересня 1980 року

Філософський камінь

Роман

Частина перша

Історія одруження

Ну й Даник! Влип! Я щойно в двір заскочив по нужді, коли чую гвалт. Репетує Даник: «То, як на мене, його в тюрму треба садити!» Ну, думаю, шкура, друга свого продає. А то він на Беца каже; «Мало він накрав! «Волгу» має, гадаєте, на зарплату купив? Подивіться, яку морду наїв!» Еге, думаю, влип мій Даник! Не сподівався, що він такий слабак. Скільки п’ю з ним, а таке перший раз чую… Стою, трясуся: зараз ще про мене скаже! Тільки так потягнуть. Та ні, Даник ніби не такий. Даник за компанію повіситься. І не помилився. Даник репетує, не хоче сідати в міліцейську машину. Напитись до того, щоб проти представника влади йти, то вже не жарт. А як я йому скажу? Стою в під’їзді, але мовчу, як риба. Було ж усе, як в кращих домах Лондона. Прийшли культурно в ресторацію, сіли. З нами був Вовка, але він потім відколовся, знайому кобіту здибав, то вже до неї став клинці підбивати, хоч кобіта й не перший сорт, так собі фіфочка сухоребра. Ми з Даником і те, і те замовили. Їмо, п’ємо «сухач», та й горілку, музику слухаємо, я хотів було підспівати трохи, а Даник мене під бік штурхонув: «То тобі не вдома, не за самогонкою й пирогами з бульбою! Що про нас люди скажуть?» А я йому: «Де ти тут людей бачиш? То їсть женщин… Диви, як дівки горілку глушать! Та порядна дівчина в ресторан не піде й не буде там пити нарівні з хлопом». «Темнота ти! — каже до мене Даник. — Щетиною заріс по самі вуха, а на когось пальцем вказуєш…»

Завівся. Він у мене при галстуку був, ну й пана почав з себе корчити. А сам хто? Слюсар! Промовчав я. Знаю, що Даника п’яного ліпше не чіпати, психований він трохи.

Значить, сидимо й п’ємо. Даник їсти захотів. Якраз шніцель подали. Взяв він культурно ножа, виделку, а я й собі, як мавпа, той шніцель ножем ріжу. А тут одна з тих дівок як захихоче до свого кавалера: «Диви, село шніцель ножем ріже!»

Тут я вже хотів устати і сказати їй пару теплих слів, а Даник мій побілів, як полотно: «Михайле, не заводься! Тут справді людей нема. Ходімо!» Ну, ми й пішли, хоч було ще рано. Я прихопив півпляшки в кишеню. Шкода лишати. Не на дармові ж куплено. Даник розплатився. Надворі його геть розібрало. Вперся, що хоче на таксі додому приїхати. Ми з ним на одній вулиці живемо, близько від ресторану. Дурний, таксі йому подавай! Дощ почався. Прошу його: «Ходімо!» А він, бачиш, пан: «Я додому пішки не піду! Хоч промокну до нитки, але діждуся машини!»

П’яний, звісно.

«Добре, — кажу, — я сам піду. Завтра на роботу зранку».

Даник ні мур-мур. Далі стоїть, зупиняє машини. Так хто стане перед п’яним? Даник уже вголос почав матюкатись. Я спиняю: «Чи тобі баньки посліпли, чи ти здурів? Заберуть у витверезник, що ти тоді заспіваєш?» Я теж був під газом, але вже не так, аби цирк на вулиці влаштовувати.

Тут якраз над’їхав Бец, завбазою. Чорна «Волга»! Навіть морди не повернув, ніби ми не живі люди, а стовпи придорожні. Ну, Даник скипів… Де він взяв того каменя, не знаю. Скло в момент розлетілося! Я вже далі не дивився. Кричу: «Данику, втікай!» А той стоїть і труситься з люті. Бец спинив машину, але не вилазить. Боїться. Мене він, слава богу, не засік. Я зразу відскочив, став, де темніше. Якби Даник зметикував що й до чого, то дідька ясного знайшли б його! Нащо йому здався той опасистий Бецюга? Такий через тебе переїде, як через місток, і навіть не подивиться.

Кажу я тому піжону культурно: «Вашу даму можна?» А він: «Звідки ти такий взявся? Топай, поки фотографії не зіпсував». Ото, думаю, зв’язалась Надька з барахлом. А ще костюм лавсановий надів. То якийсь чужий був, не з нашого міста. Стою, думаю, що б його сказати. Надька відвернулась, мовчить, хоча б словечко за мене замовила! А той тип: «Чого стоїш? Топай!»

Глянув я на Даника і Михайла, а вони мені моргають. Підмога, мовляв, буде. Молодці хлопці! Махнув їм рукою: не бійтесь, сам справлюсь, й кажу до Надьчиного кавалера: «Отам кореші мої… Один з них три роки в тюрмі відсидів…» А Надька як присне: «Він перший розряд по боксу має!» Тобто той, командировочний… Нацькувати хоче нас. Баби таке люблять. Молодші котрі… А Надьці хіба вісімнадцять стукнуло. Вітер у голові гуляє. Бачу, командировочний уже скис. У нього такий самий розряд по боксу, як і в Надьки. Але для понту гонориться. Каже: «Твоє щастя, що у мене костюм новий, жаль м’яти. І виражайся культурно, бо хана тобі буде…»

Ха, а про фотографію хто сказав? Комік. Чарлі Чаплін! Заливає мені вуха: «Хотів я знати, що ти за птиця. Чи, бува, не піжон. Але бачу, постояти за себе умієш… Дай п’ять!» Взяв я Надьку, пішли танцювати. А вона до мене липне, як муха: «Ой Вовочко, як добре, що ти не злякався! У нього й справді перший розряд по боксу». «Лайно, — кажу, — в нього, а не розряд!» Може, при дамі так і не слід виражатись. Але зло мене взяло, що вона того типа вигороджує. То й кажу: «Щоб я тебе з ним більше не бачив!» А сам чекаю: от візьме та й викине Надька якогось коника. Язиката дівка, зганьбить. «Добре, — каже Надька. — Тільки ради тебе, Вовочко». І так і тулиться.

«Е, — кажу, — ти ці штуки припини! Мала ще…» А вона: «Добре, Вовочко! Ех, знав би ти, як мені життя красивого хочеться! Квартиру з ванною, килим на підлозі… І щоб машина була. А то в автобусі на одній нозі стояти набридло. А я ж красива… Казали мені: «Тобі, Надько, з твоєю зовнішністю хіба по ресторанах та по пляжах розгулювати»".

Засміявся я: «Тобі б з Даником про таке говорити! Йому теж остобісіло по автобусах їздити. Ото була б пара калош! Тільки він на тебе і не подивиться, йому доньки якогось директора треба».

Надька спохмурніла одразу: «Вже й помріяти не можна! А ти хоча б таким жмотом не був. Зводив би колись в ресторан…» — «Нема чого з себе паню корчити! Сама на швейній фабриці працюєш… Скільки ти там заробляєш?» — «На шмотки вистачає». — «А я сто двадцять. А коли б оженився, то дулю би мав. На куриво жінка б по п’ятнадцять копійок раз на два дні давала та ще на пиво раз на місяць». — «Вово, ну хіба можна таке дівчині говорити?» — «Можна! Хай відтепер вчиться копійку берегти». — «Ну й дурний!»

Потанцювали, значить. Кажу я Надьці на прощання: