Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі — ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними — добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно. Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє — Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.
Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.
— Ви, панночко, війта шукаєте? — здогадується вона,— Війт поїхав, певно, десь далеко, бо ще з ночі.
— А Семен?
— А, Семен! — махає рукою Павлинка, буцімто уболівала за страченим.— Той то вже має нічку, божечки! Щойно в мене поснідав, а тепер десь, певне, приліг. Поможіть-но мені, панночко, золотко моє, прив’язати цю мотузку.
Натягли мотузку між двох яблуньок, розвішують випране дитяче шмаття.
— Рано ви, пані, схопилися.
— Ох, Павлинко, я так боюся, так боюся...
— Чого там боятися? Все помаленьку владнається.
— Матері чогось погрожують... Сама не знаю, за віщо.
— Е, жінки є жінки... Погергочуть, поскрегочуть і перестануть. Хіба я по Собі не знаю?
— Добра ви, Павлинко. Дякую вам за айстри.
— За які айстри?
— А за ті, що в класі, на столі.
— Нічого про них і не відаю,— вдаряє руками об фартух.— А от, бачите, дехто вас і любить.
Розвісила останню сорочечку, вилила з балії воду.
— Коли ви вже тут, то ходімо снідати.
— Не хотіла б будити дітей, та й пану Завислякові заважати...
— Та що ви, пані! Януарій до самих морозів, а часом і взимку в отій своїй сторожці ночує. А діти й так не дуже виспалися. Ніч така неспокійна була.
— Думаю, Павлинко, ти не заборониш дітям іти до школи?
— Та що ви! Я вже їх викупала, прибрала, нагодувала: так уже надокучили мені. Тільки от Януарій покликав їх іще до саду. Полетіли, і ваш Флокс із ними, аякже. І знов десь погубляться, і такий мені з ними клопіт. Такий уже Януарій, без різних вигадок жити не може.
Від цих лагідних нарікань Павлинки Агнешці якось легшає. І хата Павлинки — завжди чиста, це при стІлькох дітях! — теж діє заспокійливо. І мала ніби-Гельця, що солодко посапує уві сні у своєму возику, з соскою в ротику... Але найбільше — сама Павлинка, її добрі очі, спокійна хода, лагідні повні плечі, що рівномірно здригаються, коли вона крає хліб. А як Павлинка кладе на тарілку скибини: ніби кожну на мить затримає над тарілкою, мовби зважуючи її, а потім опускає їх різким рухом, нібито й сердито, але то не гнів, а вправність господині. А нехапливість Павлинчина: не марудна, статечна й доцільна. І це теж заспокоює. Отож, може, й удасться оцей день. Може, таки станеться чудо.
Зроджена надія, звісно, не проганяє тривоги, зате надає їй якогось певного напряму. Що за вигляд у мене!— жахається Агнешка. Слід самій гідно постати перед людьми, як личить учительці. Поспішає до себе, щоб старанніше прибратися — і здибується з Коздроньовою. Жінка з плетеним кошиком і сапою в руках, аби скоротити шлях, переходить подвір’я впоперек. Агнешка не зізнається собі, що ще з дитячих літ трохи забобонна. Не дуже до вподоби їй порожній кошик Коздроньової. І вчора говорила про неї так незичливо. Хоч би вона не переходила їй дороги — треба її випередити. Приспішує кроки й мужньо озивається:
— Добридень, пані Коздроньова. Пізно копають у цьому році картоплю...
Навіть не спинилась, не те що глянула! І тоді Агнешка забігає наперед і відчайдушно атакує:
— Доця ваша до школи прийде, правда ж? Як її звати, вашу малу?
Мусила-таки зупинитися Коздроньова. Стала перед Агнешкою, звела на неї похмурі совині очі, однак молодші за її тонкі, запалі губи в передчасних зморшках. Беззвучно ворушить тими губами, чи то гнівно, чи то здивовано знизує плечима і простує далі, перейшовши-таки Агнешці дорогу.
Зате класне приміщення поліпшує вчительці настрій. Вже уважніше роздивляється довкола. Парти й стіл дихають ще свіжим запахом лісу. Дошка аж тягне, щоб на ній написати щось, а під нею — крейда й вогка ганчірка. Айстри — не від Павлинки! А ти, старий глобусе? Агнешка торкається його стертої, облущеної поверхні і з якоюсь неусвідомленою надією тицяє пальцем у кулю, що закрутилася. Глобус нарешті зупиняється, а палець потрапляє у вигин східного чорноморського берега. Що ж, і це можливо, і це може колись статися... Зі Стахом? Підходить до дошки, бере грудочку крейди і пише: 1+1=? Не певна, однак, суми цих чисел. Ловить себе на недоречній думці, що вона й Стах, додані одне до одного, дадуть в сумі одиницю. Треба ще подякувати Семенові за те, що доклав стільки праці, за змарновану ніч. Та чи тільки йому? Чи ж має вона право не подякувати, незважаючи на все? Стає сумно. Нінащо будуть ці парти, якщо за них не сядуть учні. А може?..
Час іде немилосердно поволі. Агнешка встигла вже одягтися, причесатися, трохи підфарбуватися — а тут тільки пів на восьму. В селі підозріло тихо. Напевне, всі пішли викопувати оту пізню картоплю. А діти? Вона бігла б через усе село, кликала б, нагадувала б, стукаючи в усі двері й вікна. Била б у гонг — в отой, на березі озера, і в оцей, на подвір’ї, біля дошки оголошень. Доводиться чекати. Іще раз переглядає конспект уроку, та літери нотаток чомусь стрибають перед очима. Треба зібратися з думками, взяти себе в руки. Дістає свої «Плюси та мінуси» і записує на біжучий моральний рахунок давні й найсвіжіші самоспостереження. Біля пункту «Б», який ніяк не обминеш, олівець нерухоміє. Ні, вичікувати нема чого. Виходить на подвір’я, на вулицю, розглядається, наслуховує. Чому не йдуть діти? Принаймні Павлинчині? Ах, дитячий гомін на цій вулиці був би їй найлюбішою музикою! Та всюди порожньо. Тільки крамниця вже відчинена. Зайде, запитає. Про що? Про кого? Все одно. Аби скоротити очікування. Невиразна надія, що хтось-таки буде в крамниці, справджується лише наполовину. За прилавком, де царює Пживлоцька в білому, свіжовипрасуваному, добре накрохмаленому халаті, стоїть Семен і п’є просто з пляшки пиво. Уздрівши Агнешку, відразу ж одвів очі, а на її привітання буркнув щось невиразне. Льода ж після старанно витриманої секундної паузи тільки на мить відірвала свій погляд од ваг і відповіла свіжим, холодним голосом:
— Вітаю, пані. Чим можу служити?
— Не знаю...— Агнешка нараз відчуває в своєму голосі абсолютну порожнечу.— Я думала, що, може, вже повернувся товариш Балч.
— А я взагалі не знаю, чи він кудись виїжджав. Мене це не обходить. Як бачите, я дослужилася посади продавця, а це забирає час і увагу.
Говорить Льода ніби байдуже, а проте в її словах відчувається роздратування. Вона раз у раз відважує бронзовою гиркою рівні порції цукерок. Кожну порцію висипає в паперовий пакетик і кладе обік; вже ціла пірамідка тих пакетиків височить біля неї, а вона все важить.
— Семене,— відривається Агнешка від отого бездумного споглядання,— я щиро, щиро вдячна.
— Нема за що.
— Ах, є! Тільки, Семене, як думаєш...
— Я не думаю,— уриває він її з якимсь сухим смутком.— Я, бачте, не для думання...
— Якщо мене не обманює слух і зір,— озивається Пживлоцька,— то вам, пані, треба поспішати назустріч гостям.
І справді, біля ганку школи з тріскотом і з брязкотом, пирхаючи, зупинилася досить незвична, військового зразка машина — брудно-зелений всюдихід з доробленою дорожною будою. Чоловік, що саме вистрибнув з машини, витягує з буди клунок, в якому Агнешка впізнає свій багаж.
— Інспекція! — вжахнулася Агнешка в розпачі, вже біжучи до дверей,— А дітей нема...
Льода Пживлоцька проводжає її важким, довгим поглядом, тоді переводить очі на Семена, який, не відвертаючись од прилавка, допиває пиво.
— Перепало й тобі,— говорить тихо, з якимсь глумливим панібратським співчуттям,— через неї. Щось розгулявся війт. Від суботи — наче інша людина.
Семен мовчить, мовби й не чуючи. Пживлоцька силкується відновити розмову:
— Семене, я ж з тобою балакаю!
— Чую.
— Скажи мені, було вже між ними щось?
— Посоромилася б, пані Пживлоцька.
— Гаразд, гаразд. Але все-таки скажи...
— Не вартував біля них. Під чужим ліжком не сплю.
— Він же так дав тобі в пику, бійся бога. Аж за милю було чути, а ти...
— Дав то дав...
— Вона тобі подобається, Семене?
— Можливо.
— Бідна Павлинка.
— Ви тільки про це й думаєте... Здуріти можна!
— То забирай свій товар і не заважай. І без тебе клопоту вистачає.
Семен запихає пакунки з цукерками у полотняну торбину і виходить, навіть не попрощавшись. На вулиці зупиняється, заклопотано чухає скуйовджену, як трава, чуприну. Крадькома позиркує у відчинене вікно Агнешки, простує до озера, дослухаючись. Аж нарешті полегшено зітхає, вловлює ледь чутний, але добре знайомий гуркіт вантажної машини. Комендант повертається. Ще встигне.
Вітаючись, Агнешка це розчула жодного з трьох, невиразно вимовлених прізвищ. Бо й той, із зухвалим світлим чубчиком над бровою, що так люб’язно опікувався нею два дні тому, чи то від хвилювання, чи, може, щоб знову нагадати про себе, відрекомендувався їй ще раз, але, на жаль, збентеження й гостра тривога, що молотами била їй в скроні, мовби притупили її слух. Нехай так, вже нічого не зарадить: через півгодини її кар’єра скінчиться. Вже було мало не попрохала, щоб клунок її кинули назад у машину. Та не встигла, бо отой Іксциський і Псякреньтка (він одразу ж, з першими словами, вжив цю кумедну лайку, що вона її так намагалась пригадати) вже понесли її клунок до помешкання. Тож і мусила Агнешка зайнятися Іксинською, особою найбільш офіційною з усієї трійці. Багаж поклали в кутку класної кімнати. Агнешка запросила гостей до себе і стало відразу якось буденніше, спокійніше, коли вони повсідались на ліжку й на єдиний у кімнаті стілець.
— ...і то так, псякреньтка, завжди зі мною. Я таке зіллячко, що, де не посій, зійду. Я сам набився інспектором. От і знов я у вас, колего.
— Я щиро рада. Справді. Тільки...
— Отож-то,— впадає їй у тон Іксинськнй.— Дороги погані, від води тягне. Неприємна місцевість. Неприємна й небезпечна.
— Чому? — пильно блискає своїм пенсне його товаришка, особа непевного віку, худа й кощава, наче безбарвна, з ніздрями, що безупинно сіпаються, наче ловлячи неприємний запах.
— Про Хробрички зле кажуть... Якось читав доповідну...
— Не перебільшуй, любий,— заспокоює Псякреньтка.— Скрізь люди як люди.— І до Агнешки, уважно, попри посмішку в очах: — Ну, як вам тут? Не даєтеся з кашею з’їстись?
— Поки що,— Агнешка обережно зважує слова,— ніби все в порядку. Дякую, що не забули, за турботи, тільки...
— Дрібниці! Тут більше цікавого, аніж турботи. Ну й... ми трохи побоювалися, що все-таки застанемо тут...
— Отож,— неуважно притакує Іксинський, розтираючи пухкі, почервонілі від прохолоди долоні. Але інспектора, видко, турбує інше, бо зненацька він, застогнавши, підводиться, зігнутий навпіл, з місця, простує до вікна й щільно причиняє його.— Ішіас,— вибачливо посміхаючись, виправдовується Іксинський. І докінчує, потираючи затерплу спину: — Щиро кажучи, не знаю, чи я витримав би тут. Далеко, порожньо, холодно.
— Що ви кажете, колего,— докірливо каже товаришка Іксинська.— Село — це свіже повітря, а отже й здоров’я.
Виголосивши це, вона заходилась пильно оглядати «Колумба». А взагалі, трошки хвилюється Агнешка, надто поблискує ця Іксинська окулярами, нічого не обмине. Он уже втупилася й у постіль Флокса, і ніздрі її ще більше засіпалися.
— ...тут би не завадило провести якийсь захід,— дійшов інспектор висновку.— Як ви гадаєте? Може б, для початку відкрити міліцейську дільницю?
Агнешку, що приглядалась до Іксинської, мимоволі, пересмикнуло, і це не обминуло уваги інспектора.
— Дисциплінарні репресії,— підхоплює Іксинська, водночас гортаючи взятий зі столу зошит,— не замінять виховних методів громадського впливу. «Підбурила проти себе оту відьму»,— машинально вичитує із зошита й раптом похоплюється: Що це? Я думала — план уроків.
— Особисті нотатки,— зніяковіла Агнешка, запізно помітивши в руках інспекторки злочинний зошит. І без цього вистачає тортур, даремно дослухається, чи не сповниться школа довгожданим гамором. За стіною тиша, страшна тиша...
— Вибачте, будь ласка,— сухо мовить Іксинська.— Вчитель, певною мірою, має, звичайно, право на особисте життя. Кімната у вас гарна, чиста. Про вас тут, видно, подбали.
— О так! — підтверджує Агнешка й непомітно зсуває зошит зі столу.— Мушу сказати вам...
— Про що ви хочете сказати? — втручається стурбований Псякреньтка.— Ну, давайте сміливіш. Мене побоюєтеся? Я неофіційно.
— Я гадаю,— веде інспекторка,— вже час розпочинати урок. Незабаром — дев’ята.
— Власне, тому я і...— затинається схвильована Агнешка.
Всі троє зиркають на неї, не розуміючи її переляку.
Та саме цієї миті з шкільного приміщення долинає гучний дитячий гармидер, тупотіння, сміх. Зненацька ослабла, Агнешка, важко спирається на бильце ліжка. Водночас хтось різко стукає в двері. Не чекаючи на дозвіл, входить Балч, вільний, безтурботний, по-своєму всміхнутий, трохи поблажливо, трохи глузливо. Його усміх на якусь мить застигає під пильним, непроникливим поглядом Псякреньтки.
— День добрий, шановні гості. Мене звати Балч. Я війт. Холодно в нас, правда? Може б, по скляночці рому, щоб розігрітися? Я маю чудовий, ще воєнний.
— Ром? На службі? — неприязно дивується інспекторка.— Ніколи! — Колегу ж, що схвально хитнув головою на пропозицію Балча, вона пронизує лютим поглядом.
Агнешка чи й чує цей короткий діалог. Ніби опритомнюючи, вона повертається з якоїсь далекої далини.
— Можна розпочинати? Справді? — запитання, адресоване Балчеві, вихоплюється несамохіть.
Балч переможно зиркає на ще насуплену інспекторку.
— Наша вчителька ще не звикла, що тут, у Хробричках, усе по-солдатському. Дев’ята — то дев’ята. Пунктуально.
— Похвально,— сухо нотує Іксинська.
— Правда, правда...— підтримав її добродушний інспектор.— Порядок будує, анархія руйнує. «Хто ще в колисці відірве голову гідрі...» [6]
— Ви, інспекторе, про що? — дивується Псякреньтка.
— Цитую.
— Гаразд. То починаймо.
У Агнешки таке відчуття, ніби вона ще раз уві сні переживає колишні події. Стишений гамір переповненого класу. Відчинені двері, а біля порога Балч — запрошуюче простяг руку. І як і вчора перед розвагою, не оглянувся й пружним кроком вийшов на ганок. Агнешці аж голова йде обертом від цієї дитячої тисняви, від охочого гомону, з яким усі, вітаючи прибулих, підвелися з-за парт, від пташиного запаху дитячого волосся. Інспектори сіли за останню парту. Агнешка, огорнута легким гомоном цікавості, проходить серединою класу, поміж двома рядами парт. Стає на підвищенні, біля столу, зіпершись тремтячою рукою об його край. За першою партою з вдячною полегкістю помічає старших Павлинчиних дітей і Тотека.